«Полювання на людину» — дев’ятнадцята серія другого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління», оригінальна назва — “Manhunt”. Епізод уперше вийшов 19 червня 1989 року; у титрах сценаристом зазначений Terry Devereaux, режисером був Роб Боумен, а сюжет повертає на «Ентерпрайз» одну з найбільш яскравих, галасливих і некерованих фігур раннього TNG — Лваксану Трой, матір радниці Діани Трой. За сюжетом «Ентерпрайз-D» має доставити антедіанських делегатів на важливу конференцію на планеті Пацифіка, але місія швидко перетворюється на комедію ухиляння, коли Лваксана прибуває на корабель у стані бетазоїдської «Фази» й починає шукати собі нового чоловіка, спершу обравши капітана Пікара. (memory-alpha.fandom.com)

Після «По довгих сходах», одного з найбільш проблемних і незграбних епізодів другого сезону, «Полювання на людину» не робить різкого повернення до великої драматичної форми. Це не «Критерій людини», не «Хто такий Кью» і не «Питання честі». Це легка, дуже театральна, місцями відверто фарсова серія, яка хоче бути комедійною паузою: Лваксана ганяється за Пікаром, Пікар ховається в голодеку під образом детектива Діксона Гілла, Рікер майже стає випадковим нареченим, антедіанці лежать у кататонії як дуже неприємні рибоподібні валізи, а в фіналі з’ясовується, що саме ця ексцентрична жінка, над якою майже всі тихо зітхали, врятувала дипломатичну конференцію від замаху.

Це серія, яку важко назвати великою або навіть повністю вдалою. Вона нерівна, місцями незручна, іноді надто залежна від одного жарту: Лваксана сексуально активна, Пікар боїться, Діана соромиться, екіпаж ніяковіє. У 1989 році це мало сприйматися як легкий комедійний хаос. Сьогодні багато сцен виглядають старомодно, особливо коли йдеться про «Фазу» — бетазоїдський еквівалент менопаузи, який подано майже як неконтрольований сплеск сексуального потягу. Але, попри все, «Полювання на людину» не є зовсім порожньою серією. У ній є цікава роль Лваксани як руйнівниці стриманого порядку «Ентерпрайза», є повернення до світу Діксона Гілла, є маленька сатира на дипломатичну сліпоту і є важливий, хоч і комедійно поданий, висновок: людина, яку всі вважають проблемою, може виявитися єдиною, хто бачить справжню загрозу.

Лваксана Трой — персонаж, який майже неможливо сприймати нейтрально. Вона велика, гучна, самовпевнена, театральна, надмірна, безсоромна, телепатично безцеремонна й абсолютно не вписується в холоднувату елегантність «Ентерпрайза-D». Її поява автоматично змінює тон серії. Пікар, який може говорити з Ромуланами, Q, Борґами, адміралами й давніми комп’ютерними вірусами, раптом виглядає як людина, яка не знає, куди подіти руки, коли до нього наближається матір його корабельної радниці з дуже конкретними романтичними намірами. Це смішно не тому, що Пікар «слабкий», а тому, що Лваксана атакує саме ті зони, де його звична капітанська броня не працює: інтимність, ніяковість, соціальний тиск, публічний сором.

Серія починається з місії, яка спершу здається доволі стандартною. «Ентерпрайз» перевозить антедіанських делегатів на конференцію на Пацифіці. Антедіанці прибувають у кататонічному стані, бо для них так легше переносити космічні подорожі. Їхній вигляд викликає комічні реакції: Ворф навіть називає їх «гарною расою», що для клінгона звучить майже як кулінарно-військовий комплімент. Memory Alpha переказує, що ще до виконання цієї дипломатичної місії корабель отримує наказ забрати Лваксану Трой і надати їй повні дипломатичні почесті. (memory-alpha.fandom.com)

Антедіанці тут спершу виконують роль фонового жарту. Вони лежать, виглядають дивно, мають особливі звичаї, а екіпаж змушений поводитися з ними дипломатично. Це типовий для «Зоряного шляху» контраст: зовнішність не має визначати ставлення, культура може бути незвичною, Федерація повинна поважати навіть тих, хто виглядає так, ніби їх щойно витягли з дуже дорогого акваріума. Але епізод одразу підриває цей серйозний принцип комедією. Антедіанці не стають культурою, яку треба зрозуміти. Вони стають ходячою — точніше, лежачою — дивиною, яка в фіналі перетвориться на шпигунсько-терористичний поворот.

Поява Лваксани вибухає на цьому тлі як салют у дипломатичній приймальні. Вона прибуває з містером Гомном, своїм мовчазним слугою, і відразу починає поводитися так, ніби весь корабель — це її вітальня, а всі присутні мають бути вдячні за можливість брати участь у її особистій драмі. Вона коментує зовнішність Пікара, змушує офіцерів носити її багаж, читає думки, втручається в розмови й одразу ставить Діану в стан того особливого родинного сорому, коли тобі вже не п’ять років, але твоя мати все одно поводиться так, ніби всесвіт зобов’язаний знати всі подробиці її настрою.

Діана Трой у цій серії опиняється в дуже людській позиції. Як радниця корабля, вона має бути спокійною, емпатичною, професійною. Як донька Лваксани — вона приречена страждати. Її мати не просто ексцентрична; вона телепатична ексцентричність із титулами, статусом і майже абсолютною відсутністю сорому. Саме це робить Лваксану цікавим персонажем. Вона порушує межі, але часто робить це не зі злості, а тому, що взагалі не визнає меж у звичному людському сенсі. Вона відкрита настільки, що стає агресивною. Її щирість не лікує, а збиває з ніг.

Перший великий комедійний блок — вечеря з Пікаром. Лваксана запрошує його нібито на дипломатичну вечерю, і Пікар, думаючи, що це офіційний захід, погоджується. Виявляється, що він єдиний гість. Пікар швидко розуміє, що вечеря має значно менш дипломатичний і значно більш шлюбно-мисливський характер. Він намагається говорити про культурні церемонії, про чужі звичаї, про офіційні теми — тобто робить те, що Пікар робить у кризі: перетворює особисту загрозу на науково-дипломатичний семінар. Коли це не працює, він викликає Дейту, який рятує його найефективнішою зброєю проти небажаного флірту — нескінченним інформаційним монологом. Memory Alpha прямо описує, що Пікар користується Дейтою як способом зірвати спробу Лваксани його спокусити. (memory-alpha.fandom.com)

Ця сцена смішна, бо кожен персонаж поводиться абсолютно в характері. Лваксана атакує прямотою. Пікар обороняється ввічливістю. Дейта не розуміє соціального підтексту, але завдяки цьому стає ідеальним щитом. Він говорить, пояснює, деталізує, не помічає нудьги й фактично робить те, що жоден фазер не зміг би зробити: нейтралізує еротичну енергію сцени чистим потоком фактів. Це один із небагатьох моментів епізоду, де фарс працює майже бездоганно.

Потім Діана пояснює Пікару й Рікеру, що її мати проходить через «Фазу» — бетазоїдський фізіологічний період, який, за словами епізоду, різко підвищує сексуальний потяг жінки. Memory Alpha переказує, що Діана попереджає: якщо Лваксана зосередиться на одному чоловікові як потенційному чоловікові, відмова може бути сприйнята як глибока образа. (memory-alpha.fandom.com) Ось тут серія стає значно проблемнішою. З одного боку, це науково-фантастична комедійна умовність: інопланетна біологія створює соціальну кризу на кораблі. З іншого — подача дуже груба. «Менопауза, але з учетверо більшим сексуальним потягом» — це жарт, який уже тоді був простуватим, а зараз звучить майже як набір телевізійних страхів перед жіночим віком, бажанням і неконтрольованістю.

Лваксана як старша жінка, що відкрито хоче романтики й сексу, могла б бути радикально цікавою. У телебаченні жінки певного віку часто ставали матерями, комічними родичками або моральними авторитетками, але рідко — активними суб’єктками бажання. Лваксана відмовляється зникати в декоративній материнській ролі. Вона хоче бути бажаною, хоче обирати, хоче привертати увагу. У цьому є сила. Проблема в тому, що епізод не дуже знає, як зробити це з повагою. Він сміється не тільки з її безцеремонності, а часто й із самого факту її бажання. Тому серія одночасно дає Лваксані велику енергію й перетворює її на об’єкт ніякової комедії.

Пікар, дізнавшись про небезпеку, робить єдине розумне, на його думку, рішення: передає місток Рікеру й тікає в голодек, у свою програму Діксона Гілла. Це один із найкумедніших моментів епізоду саме тому, що Пікар не просто уникає розмови. Він буквально ховається в жанрі. Якщо реальність стала занадто незручною, можна втекти в нуарний світ приватного детектива, де проблеми принаймні зрозумілі: гангстери, револьвери, темні бари, жінки з таємницями, злочини, які можна розслідувати. У порівнянні з Лваксаною, яка читає думки й вирішила, що ти її майбутній чоловік, навіть постріл із томпсона виглядає майже заспокійливо.

Повернення Діксона Гілла пов’язує «Полювання на людину» з «The Big Goodbye», одним із ранніх голодекових епізодів TNG. Memory Alpha зазначає, що «Manhunt» задумувався як своєрідне продовження двох попередніх ліній, пов’язаних із Лваксаною з «Haven» і Діксоном Гіллом із «The Big Goodbye»; ранній задум Трейсі Торме був сильніше натхненний Реймондом Чандлером і фільмом нуар, але багато нуарних елементів пізніше прибрали під час переробок. (memory-alpha.fandom.com) Це дуже відчувається. Усередині серії є ніби дві різні історії: фарс із Лваксаною і потенційно стильна нуарна комедія про Пікара, який намагається знайти спокій у програмі, але навіть вигаданий світ не дає йому тиші.

Голодекові сцени мають свою чарівність. Пікар приходить у кабінет Гілла, хоче розслабитися, але програма постійно кидає в нього насильницькі сюжетні кліше. Він просить комп’ютер зробити більше атмосфери й менше змісту, але програма, обмежена параметрами серії Діксона Гілла, знову й знову повертає його до гангстерів, погроз і зброї. Це смішний метажарт: Пікар хоче не пригоди, а антуражу. Він хоче бути в нуарі без небезпеки, тобто хоче стиль без сюжету. Комп’ютер не розуміє: якщо ти замовив Діксона Гілла, отримуй кримінал. Не хочеш криміналу — не заходь у жанр.

Ці сцени могли б бути серцем епізоду, якби серія більше довіряла нуарному гумору. Натомість вони часто служать просто місцем, де Пікар ховається, а Лваксана зрештою його знаходить. Але сам образ дуже влучний: капітан, який у реальному світі не може сказати «ні» достатньо різко через дипломатичний ризик, тікає в вигаданий світ, де всі конфлікти мають форму пістолета, бару й справи. Можливо, Пікар не любить хаос Лваксани саме тому, що її неможливо «розслідувати». Її можна тільки пережити.

Поки Пікар ховається, Лваксана перемикає увагу на Рікера. Тут епізод працює слабше, але все одно має кілька кумедних моментів. Рікер зазвичай сам подається як чарівний, упевнений чоловік, який не боїться романтичної гри. Але коли об’єктом гри стає Лваксана, він раптом опиняється в позиції здобичі. Вона публічно оголошує на містку, що вони одружаться, і реакція екіпажу — суміш шоку, жаху й прихованого бажання не засміятися вголос. Memory Alpha описує цей момент як раптову заяву Лваксани про шлюб із Рікером перед екіпажем. (memory-alpha.fandom.com)

Цей жарт перевертає звичну динаміку Рікера. Зазвичай він комфортно почувається в ролі спокусника або принаймні чоловіка, який знає, що подобається. Тут він не контролює ситуацію. І саме це смішно. Рікер, який у «Питанні честі» міг упевнено адаптуватися до клінгонського корабля, на містку власного корабля виглядає безпорадним перед жінкою, яка просто оголосила його своїм майбутнім чоловіком. У цьому є трохи справедливої комедійної карми: галактика часом нагадує, що харизма — не тільки зброя, а й магніт для проблем.

Зрештою Лваксана знаходить Пікара й Рікера в голодеку. І тут епізод робить один із найкращих фарсових поворотів: вона закохується не в Пікара й не в Рікера, а в голографічного бармена Рекса. Причина проста й дуже лваксанівська: вона не може читати його думки, бо він не справжня людина. Для телепатки, яка постійно живе в потоці чужих думок, це стає екзотикою. Рекс для неї загадковий саме тому, що він порожній у телепатичному сенсі. Це насправді цікава ідея, захована під комедією: для людини, яка завжди знає забагато, привабливим може стати той, кого неможливо прочитати.

Цей момент робить Лваксану трохи більш вразливою. Так, усе подано як жарт: вона хоче вийти заміж за голограму. Але за цим стоїть сумна думка. Лваксана, можливо, втомлена від людей, чиї думки вона чує занадто ясно. Її безцеремонність може бути не тільки рисою характеру, а й захисною реакцією людини, для якої приватність інших завжди частково відкрита, а отже, інтимність завжди забруднена зайвим знанням. Рекс не має справжнього внутрішнього світу, тому Лваксана може фантазувати. Вона нарешті не знає, що в нього на думці. Бо в нього, технічно кажучи, нічого на думці немає. Романтика майбутнього іноді дуже економна.

Кульмінаційний дипломатичний поворот приходить майже зненацька. Коли «Ентерпрайз» прибуває на Пацифіку, Лваксана раптом повідомляє, що антедіанці — не мирні делегати, а вбивці, які планують підірвати конференцію. Вона каже, що їхні думки настільки прості, що вона могла прочитати їх майже уві сні. Сканування підтверджує наявність вибухівки в їхньому одязі, і антедіанців затримують. (memory-alpha.fandom.com)

Цей фінал одночасно кумедний, зручний і трохи проблемний. Кумедний — бо весь епізод екіпаж сприймає Лваксану як джерело хаосу, а виявляється, що саме її хаотична присутність рятує дипломатичну місію. Зручний — бо антедіанці майже не мали розвитку, і поворот із бомбою працює більше як фінальний фокус, ніж як справжня інтрига. Проблемний — бо епізод знову використовує «простоту» чужих думок як доказ нижчості або комічної примітивності. Але з погляду структури це працює: Лваксана не просто заважала. Вона була корисною. Її надмірність мала функцію.

Саме в цьому найкраща думка серії. «Ентерпрайз» — корабель порядку. Там усе має протокол, форму, тон, церемонію. Лваксана — хаос. Вона читає думки, говорить те, про що інші мовчать, порушує дистанцію, принижує серйозність, відверто бажає, публічно ніяковить людей. У нормальній ситуації такий хаос здається загрозою. Але іноді саме хаос бачить те, що порядок пропускає. Пікар, Рікер, Пуласкі, Ворф і дипломатичний протокол мали справу з антедіанцями як з офіційними делегатами. Лваксана відчула їх напряму й побачила вбивць.

Це не робить її поведінку бездоганною. Лваксана часто переходить межі, і серія не завжди достатньо це визнає. Але вона також не просто «надокучлива мати». Вона має силу, яку інші недооцінюють, бо її стиль не відповідає їхньому уявленню про серйозність. Саме це робить її цікавою для франшизи. Лваксана — не ідеальна дипломатка, не ідеальна мати, не ідеальна жінка. Але вона жива. У світі, де багато інопланетян говорять як представники комітетів, вона говорить як людина, яка принесла з собою цілу бурю.

Виробнича історія епізоду допомагає зрозуміти його нерівність. Memory Alpha зазначає, що Трейсі Торме був розчарований переробками сценарію Морісом Герлі й використав псевдонім; це був його останній епізод перед відходом після завершення сезону. Також режисер Роб Боумен згадував, що акцент змістили від нуарних нюансів до Лваксани, зокрема через бажання дати більше матеріалу Меджел Барретт. (memory-alpha.fandom.com) Це пояснює, чому епізод відчувається ніби зшитим із двох різних задумів. Один — стильний голодековий нуар із Діксоном Гіллом. Другий — фарс із Лваксаною. Фінальна версія намагається мати обидва, але жоден не розкриває повністю.

Кастингові деталі теж цікаві. Меджел Барретт у цій серії грає Лваксану, але водночас вона ж є голосом комп’ютера «Ентерпрайза», тому в одній із сцен фактично говорить із самою собою. Memory Alpha також зазначає, що Мік Флітвуд із Fleetwood Mac з’явився в камео під важким гримом як один з антедіанських делегатів, а Роберт О’Райлі, який пізніше стане відомим як клінгон Ґоурон, тут уперше з’явився у «Зоряному шляху» в ролі Scarface у голодековій програмі. (memory-alpha.fandom.com) Для фанатів франшизи це додає серії маленького архівного шарму. Вона може бути слабкою драматично, але як шматок історії виробництва TNG має кілька цікавих приміток.

Критична репутація «Полювання на людину» переважно прохолодна. У зведених даних згадують, що Zack Handlen із The A.V. Club поставив епізоду C, а Keith R.A. DeCandido на Tor.com оцінив його лише на 2 з 10; водночас пізніші списки іноді згадували серію серед найкумедніших епізодів TNG, що добре показує її подвійний статус — слабка як драма, але помітна як фарс. (Вікіпедія) Це справедливо. Якщо чекати великого «Зоряного шляху», серія розчаровує. Якщо дивитися її як безсоромну комедію з Лваксаною, Пікаром у режимі втечі й голографічним барменом як романтичним рятівником, вона має свої моменти.

Проблема в тому, що фарс у «Зоряному шляху» працює лише тоді, коли за ним є достатньо точності персонажів або достатньо сильна сатирична ідея. «Полювання на людину» має точність у дрібницях: Пікар ховається в голодеку, Дейта рятує його нудною балакучістю, Діана соромиться матері, Рікер раптом стає жертвою надмірного флірту. Але центральний жарт про Лваксану як жінку у «Фазі» повторюється надто довго й не завжди витримує час. У найкращі моменти серія сміється з того, як стримані люди реагують на неприборкану особистість. У найгірші — просто сміється з жінки, яка занадто хоче.

Особливо цікаво порівняти цю серію з майбутніми появами Лваксани. Пізніше TNG і DS9 дадуть їй значно глибші моменти: самотність, горе, материнську любов, страх старіння, справжню ніжність і несподівану мудрість. У «Полюванні на людину» цього ще мало. Тут вона здебільшого комедійний ураган. Але навіть тут видно, що під ураганом є щось більше. Її приваблює Рекс, бо вона не може читати його. Вона дратує Діану, але очевидно любить її. Вона знущається з Пікара, але не зі злості. Вона рятує конференцію, хоча майже ніхто не сприймав її серйозно. Це ще не найкраща Лваксана, але вже не просто жарт.

Діана Трой, на жаль, не отримує достатньо глибокого матеріалу. Її роль переважно реактивна: пояснити «Фазу», соромитися матері, намагатися стримати наслідки. Це шкода, бо серія могла б бути чудовою історією про складні стосунки матері й доньки. Діана — професійна емпатка, але з матір’ю вона часто втрачає рівновагу. Лваксана — мати, яка любить доньку, але постійно стирає її межі. Це дуже реальна драма, але епізод використовує її переважно як комедійне паливо. У кращій версії «Manhunt» ми б більше бачили, що Діана не просто соромиться — вона бореться за право бути дорослою поруч із матір’ю, яка поводиться так, ніби її дитина завжди залишиться дитиною.

Пікар у цій серії смішний саме тому, що його велич зберігається навіть у втечі. Він не стає дурнем. Він не поводиться жорстоко. Він просто робить усе, щоб уникнути соціальної пастки, в якій будь-який прямий відмовний жест може образити посолку й матір його радниці. Це тонка комедія дипломатичної ввічливості: Пікар не може просто сказати «пані, залиште мене в спокої», бо він капітан, вона посолка, а корабель летить на важливу конференцію. Тому він робить те, що роблять цивілізовані люди майбутнього: ховається в симуляції нуарного детектива. Прогрес людства, як бачимо, не скасував потреби втекти в вигадку від незручної вечері.

Голодек у цій серії знову показаний як простір не тільки розваги, а й психологічної втечі. У «Готелі Рояль» герої опинилися в поганому романі без виходу. Тут Пікар добровільно входить у жанр, щоб вийти з реального соціального тиску. Обидва епізоди дивно перегукуються: вигаданий простір стає місцем, де реальні проблеми не зникають, а змінюють форму. Пікар ховається від Лваксани, але голодек кидає в нього гангстерів; потім Лваксана все одно знаходить його там. Втеча в текст не працює. Реальність приходить навіть у бар Рекса.

Фінальна репліка Лваксани про «неслухняні думки» Пікара — типова для її стилю. Вона залишає корабель, знову публічно ніяковить капітана, і екіпаж отримує останній комедійний удар. Це може дратувати, бо знову порушує приватність Пікара. Але це також завершує серію на її власній хвилі: Лваксана не йде тихо. Вона ніколи не йде тихо. Якби вона просто чемно попрощалася, це вже була б не вона.

У ширшому контексті другого сезону «Полювання на людину» — не вершина, а радше ще один приклад його нерівності. Сезон дав кілька справжніх проривів, але ближче до фіналу знову почав хитатися між сильними ідеями та слабкими комедіями. «По довгих сходах» був проблемною соціальною фантастикою. «Самарітанська пастка» — нерівною пригодою з добрими сценами Пікара. «Полювання на людину» — легким фарсом, який іноді смішний, але рідко розумний настільки, наскільки міг би бути. Він не шкодить канону, але й не підносить його.

Найкращий спосіб дивитися цю серію — не як велику історію про Федерацію, а як комедійний етюд про те, що відбувається, коли на корабель ідеального професіоналізму приходить людина, яка не визнає жодної емоційної стерильності. Лваксана — хаотична, неделікатна, егоцентрична, але вона приносить із собою життя. Вона змушує Пікара нервувати, Діану соромитися, Рікера тікати, Дейту говорити ще більше, ніж зазвичай, а антедіанських убивць — бути викритими. Це не завжди хороше життя. Але це життя.

У підсумку «Полювання на людину» — слабка, але не безнадійна серія. Вона надто залежить від застарілого жарту про неконтрольоване жіноче бажання, недостатньо розвиває тему матері й доньки, витрачає потенціал нуарної лінії Діксона Гілла й завершує антедіанську інтригу надто зручно. Але вона має кілька справді приємних моментів: Дейта як найкращий антиромантичний рятівник Пікара, Пікар у голодеку, Рікер як несподівана здобич, Лваксана як жінка, яка руйнує порядок і водночас рятує конференцію, і маленький архівний шарм із Міком Флітвудом та майбутнім Ґоуроном у голодековій ролі.

Оцінка: 5,5 із 10.
«Полювання на людину» — це фарсова, нерівна й місцями незручна серія, яка більше працює як комедійна пауза, ніж як сильний «Зоряний шлях». Її головний жарт про Лваксану у «Фазі» швидко старіє, а Пікарова втеча в Діксона Гілла могла б бути значно цікавішою, якби сценарій більше довіряв нуарному матеріалу. Але в епізоді є енергія, кілька смішних сцен і одна добра іронія: усі думають, що Лваксана — проблема, а вона виявляється єдиною, хто помічає справжню небезпеку. Це не велика класика TNG, але як хаотична комедія про те, що навіть флагман Федерації не готовий до бетазоїдської матері в активному режимі, серія має своє дивне місце.