«По довгих сходах» — вісімнадцята серія другого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління», оригінальна назва — “Up the Long Ladder”. Епізод уперше вийшов 22 травня 1989 року; режисером був Вінріх Кольбе, сценарій написала Мелінда М. Снодґрасс, а серед запрошених акторів — Баррі Інґем у ролі Даніло Оделла, Джон ДеВріс у ролях Вілсона й Віктора Ґрейнджерів та Розалінд Лендер у ролі Бренни Оделл. Це 44-й епізод серіалу загалом і серія, де «Ентерпрайз» знаходить дві давно загублені людські колонії, що походять від одного старого земного корабля SS Mariposa. (Вікіпедія)

Після «Самарітанської пастки», де серія вже виглядала слабшою після грандіозного «Хто такий Кью», «По довгих сходах» продовжує доволі нерівну фінальну частину другого сезону. І якщо «Самарітанська пастка» ще трималася на добрих сценах Пікара й Веслі, історії штучного серця та хоч трохи корисній темі недооціненої загрози, то «По довгих сходах» — один із тих епізодів, які важко захищати без дуже довгого списку застережень. У ньому є кілька цікавих ідей: загублені колонії, два різні шляхи розвитку однієї людської експедиції, клонування, репродуктивні права, культурний обмін, проблема генетичного виродження, навіть маленька тепла сцена Ворфа й Пуласкі. Але все це подано так незграбно, стереотипно й тонально хаотично, що епізод часто сприймається не як смілива соціальна фантастика, а як космічна комедія, яка забула перевірити, чи не ображає вона приблизно всіх по дорозі.

Сюжет починається з автоматичного сигналу лиха з колонії Bringloid V. Планеті загрожують сильні зоряні спалахи, тому «Ентерпрайз» мусить евакуювати поселенців. Виявляється, ця колонія заснована нащадками людей із SS Mariposa — земного корабля, що кілька століть тому вирушив із Землі й загубився. Bringloidi живуть у доіндустріальному, аграрному, майже фольклорно-селянському стилі. Вони тримають тварин, носять простий одяг, п’ють, сваряться, фліртують, співають і загалом поводяться так, ніби сценарій хотів зробити «ірландських селян у космосі», але не зміг зупинитися перед рівнем шкільного театру з дуже дорогими декораціями зорельота. (Вікіпедія)

Перший акт водночас має потенціал і майже одразу його псує. Ідея людської колонії, яка свідомо відмовилася від технологій і повернулася до аграрного способу життя, могла б бути цікавою. У світі Федерації, де технологія всюдисуща, де реплікатори, транспортери, голодеки й комп’ютери формують повсякденність, було б справді цікаво подивитися на людей, які сказали: ні, нам це не треба. Можна було б поговорити про добровільну простоту, екологічну філософію, антиіндустріальні рухи, межі прогресу, право спільноти жити не за стандартами Федерації. Та епізод майже не цікавиться цим. Він не робить Bringloidi альтернативною філософською моделлю. Він робить їх жартом.

Даніло Оделл і його люди подані через максимально грубі штрихи: сильний акцент, алкоголь, кози, кури, примітивність, сексуальна прямота, сварливість, побутовий хаос. Замість того, щоб сказати: «Ось інша людська культура, яка обрала інший шлях», серія каже: «Ось веселі брудні селяни, які зараз перетворять стерильний “Ентерпрайз” на ярмарок із домашньою птицею». І саме тут починається головна проблема епізоду. Він хоче комедії контрасту: вишуканий, технологічний, чистий корабель і галасливі, тілесні, земні переселенці. Але комедія побудована не на характері чи ситуації, а на карикатурі.

Не дивно, що епізод отримав критику за надмірно стереотипне зображення ірландсько-американської культури. Memory Alpha прямо згадує, що серію критикували ірландські американці за надто стереотипний погляд на їхню культуру; сам режисер Кольбе пізніше говорив, що хотів контрасту між «застібнутими» героями «Ентерпрайза» і «ірландцями», які «скаженіють», що дуже добре пояснює намір, але не дуже рятує результат. (memory-alpha.fandom.com)

Особливо незручно дивиться Бренна Оделл. Вона мала б бути живою, енергійною, незалежною жінкою, яка контрастує з манірністю «Ентерпрайза». І Розалінд Лендер справді намагається додати їй харизми. Але сценарій постійно подає її через призму сексуалізованої селянської «природності»: вона прибирає, фліртує з Райкером, дивиться на технологічний корабель із побутовою практичністю й одночасно стає об’єктом його самовдоволеного інтересу. Райкер у цих сценах виглядає особливо не найкраще. Після сильного «Питання честі», де він був розумним, сміливим і культурно уважним, тут він повертається до режиму «чарівний космічний чоловік, якому здається, що будь-яка жінка в кадрі потребує його усмішки». Це не катастрофа персонажа, але дуже помітний крок назад.

Паралельно є маленький підсюжет із Ворфом. Він непритомніє на містку, що для нього страшенно принизливо, і в медвідсіку виявляється, що він хворіє на клінгонську дитячу хворобу, приблизний аналог кору. Пуласкі погоджується зберегти його таємницю, бо для Ворфа це питання честі й сорому. Пізніше він дякує їй через клінгонську чайну церемонію, попереджаючи, що чай смертельний для людей; Пуласкі приймає антидот і п’є його разом із ним. (Вікіпедія)

Ця лінія майже не має стосунку до головного сюжету, але вона одна з небагатьох справді приємних частин серії. Пуласкі тут знову працює добре: вона різка, але чуйна; професійна, але здатна зрозуміти культурний сенс чужого жесту. Ворф, зі свого боку, отримує маленький момент вразливості. Йому соромно не тому, що хворіти погано, а тому, що він клінгон, офіцер безпеки й воїн, який раптом падає на містку через «дитячу» хворобу. Пуласкі не сміється з нього. Вона поважає його сором, а потім приймає його ритуал. Ars Technica у переказаних оцінках навіть виділяла саме цей чайний момент як один із небагатьох елементів епізоду, що швидко й ефективно показує різницю культур без поганих жартів. (Вікіпедія)

Але серія не вміє інтегрувати цей підсюжет у ціле. Він існує майже окремо, як маленька добра сцена, захована всередині великої неохайної історії. The m0vie blog називав цей підсюжет дивним і пришитим, хоча й визнавав, що чайна церемонія сама по собі приємна; у ширшому контексті це виглядає як ще один спосіб заповнити час, не розвиваючи головну тему достатньо глибоко. (the m0vie blog)

Після евакуації Bringloidi на «Ентерпрайз» Оделл повідомляє Пікару, що SS Mariposa заснував не одну, а дві колонії. Друга — Mariposa — розташована зовсім недалеко. Коли «Ентерпрайз» прибуває туди, контраст стає максимальним. Якщо Bringloidi — примітивні аграрії, то Mariposans — технологічно розвинені, охайні, стримані, холодні й елітарні. Вони живуть у стерильному, контрольованому суспільстві, де всі люди фактично є клонами кількох початкових колоністів. Пуласкі швидко визначає, що населення Mariposa походить від дуже малої генетичної бази: після катастрофи корабля залишилося лише п’ятеро виживших, і колонія вижила через клонування. (Вікіпедія)

Ось тут епізод мав би стати значно цікавішим. Дві людські колонії від одного корабля, розділені століттями, пішли в протилежні боки. Одна обрала аграрну тілесність, сімейність, розмноження, хаос, тварин, алкоголь і ґрунт під ногами. Інша — технологію, контроль, клонування, чистоту, репродуктивну стерильність і майже бюрократичну раціональність. Це могло бути чудове зіткнення двох крайнощів: природа без розвитку проти розвитку без природи; хаос проти стерильності; плоть проти копії; спільнота крові проти спільноти лабораторії.

Але епізод знову обирає надто простий шлях. Bringloidi — карикатурно «життєві», Mariposans — карикатурно «безплідні й холодні». Із самого початку ясно, на чиєму боці симпатія сценарію. Bringloidi можуть бути брудними й галасливими, але вони «справжні». Mariposans можуть бути розумними й охайними, але вони «неприродні». І це дуже проблемний перекіс, бо хороша наукова фантастика мала б ускладнити обидві позиції, а не просто сказати: кози й фертильність добрі, клонування й чисті костюми погані.

Найгостріший конфлікт починається, коли Mariposans розуміють, що їхня колонія приречена через генетичну деградацію. Їхня популяція походить від надто малого набору ДНК, і клонування більше не може підтримувати здорове суспільство. Вони просять «Ентерпрайз» надати генетичний матеріал. Коли Пікар, Рікер і Пуласкі відмовляються, Mariposans присипляють Рікера й Пуласкі без згоди, беруть у них клітинний матеріал і створюють клонів. Коли Рікер дізнається про це, він знищує свої клони й клони Пуласкі, заявляючи, що його тіло належить йому, і ніхто не має права використовувати його генетичний матеріал проти його волі. Саме ця лінія стала однією з найбільш суперечливих частин епізоду: Мелінда Снодґрасс згадувала, що отримала критику з боку anti-abortion / right-to-life груп через знищення клонів, і прямо пояснювала, що репліка Рікера була для неї pro-choice позицією про контроль людини над власним тілом. (memory-alpha.fandom.com)

Це, мабуть, найсміливіша ідея епізоду. Тут справді є моральна напруга. Mariposans порушили тілесну автономію Рікера й Пуласкі. Вони використали їхній генетичний матеріал без згоди. Це насильство, навіть якщо не фізично криваве. Рікер має повне право бути лютим. Його фраза про контроль над власним тілом звучить значно сильніше, ніж більшість комедійних сцен епізоду. У цьому моменті серія раптом прокидається і на кілька хвилин стає справжньою соціальною фантастикою.

Але й тут усе не так просто. The m0vie blog справедливо критикує те, що епізод дуже легко переходить від «Mariposans порушили згоду» до «клонування саме по собі неприродне й морально нижче». Огляд також ставить незручне питання: якщо Снодґрасс написала «Критерій людини» — епізод про небезпеку відмови бачити в Дейті особистість, — то чому цей епізод настільки легко відкидає потенційний моральний статус клонів? (the m0vie blog)

Це головна етична слабкість «По довгих сходах». Серія хоче захистити репродуктивну автономію Рікера й Пуласкі — і це добре. Але вона не дуже хоче думати про те, чим є клон після створення. Якщо це лише клітинна культура — одне питання. Якщо це вже ембріон або рання форма майбутньої людини — інше. Якщо Mariposans бачать у цих клонах майбутніх членів суспільства — третє. Епізод не розбирає цих рівнів. Він просто дає Рікеру фазер, гнів і морально переможну інтонацію. Для телевізійної драми це ефектно. Для філософської фантастики — занадто швидко.

І ще одна проблема: сценарій не дає Mariposans переконливого захисту. Вони роблять очевидно неправильну річ — беруть генетичний матеріал без згоди. Після цього глядачеві легко відкинути всю їхню культуру як морально зіпсовану. Але сильніший епізод міг би поставити важче питання: якщо вся цивілізація стоїть на межі зникнення, чи може вона просити чужої допомоги для репродуктивного виживання? Які форми згоди можливі? Чи може бути добровільне донорство? Чи можна поєднати клонування з генетичним оновленням без примусу? Чи справді сексуальне розмноження є єдиним «здоровим» виходом? Серія не ставить ці питання глибоко. Вона просто каже: клони зайшли в глухий кут, селяни мають дітей, отже, змішаємо їх.

Фінальне рішення Пікара — об’єднати дві колонії. Bringloidi потребують нового дому, бо їхня планета знищена зоряними спалахами. Mariposans потребують генетичного різноманіття, бо їхня клонована популяція вироджується. Вихід: переселити Bringloidi на Mariposa і створити між двома групами полігамні або групові шлюби, щоб забезпечити достатню генетичну варіативність. На рівні грубої логіки це розв’язує обидві проблеми: одні отримують землю, інші — новий генофонд. На рівні етики — це виглядає як дуже швидке соціальне інженерство, яке епізод подає майже як жарт.

Саме тут The m0vie blog висуває одну з найсильніших критик: «Ентерпрайз» фактично нав’язує колоністам власне рішення репродуктивної кризи й майже наказує відкриті шлюби або поліаморну структуру, не розглядаючи, наскільки це може бути культурно травматично для обох суспільств. Огляд називає це «репродуктивним фашизмом» з боку героїв і підкреслює, що епізод не має достатньої самоіронії щодо того, як самовпевнено Федерація втручається в життя двох колоній. (the m0vie blog)

І це справді виглядає дивно. У «Друзях з листування» Пікар довго мучився через Першу директиву й питання втручання в долю доварпової цивілізації. Тут він набагато легше пропонує фактично переписати соціальну й репродуктивну структуру двох людських колоній. Звісно, ці колонії походять із Землі, а не є незалежними інопланетними культурами в класичному сенсі. Але вони жили окремо століттями. У них різні цінності, різні способи життя, різні уявлення про сім’ю, тіло, працю, технологію й майбутнє. І «Ентерпрайз» за одну серію вирішує: вам треба жити разом і розмножуватися одне з одним. Дуже гуманістично. Дуже ефективно. Дуже моторошно, якщо подумати довше п’яти секунд.

Комедійно фінал подано як майже життєрадісний компроміс: Bringloidi й Mariposans, попри взаємну відразу, змушені домовлятися, Бренна й Даніло отримують новий простір для своєї аграрної культури, Mariposans отримують шанс на виживання. Але епізод не дуже хоче говорити про реальну складність такого майбутнього. Як вони житимуть? Хто контролюватиме технології? Чи погодяться клоновані люди на шлюби з людьми, яких вони щойно вважали примітивними? Чи погодяться Bringloidi на соціальні структури Mariposa? Чи не виникне там класовий конфлікт: «селяни» як репродуктивний ресурс для «клонованої еліти»? Це могло б бути матеріалом для кількох дуже цікавих епізодів. Але TNG летить далі, залишаючи дві колонії в дуже великому соціальному експерименті й, мабуть, із недостатньою кількістю сімейних психологів.

Окремо треба сказати про назву. Wikipedia зазначає, що епізод спершу мав назву “Send in the Clones”, а остаточна назва “Up the Long Ladder” походить із ірландського антипротестантського вірша/римівки: “Up the long ladder, down the short rope…” (Вікіпедія) Це теж додає незручності. Назва ніби прив’язана до ірландського матеріалу епізоду, але сам епізод уже критикували за стереотипність. До того ж оригінальна назва “Send in the Clones” хоч і каламбурна, але принаймні чесно показує, що серія намагається бути комедією про клонів. “Up the Long Ladder” звучить поетичніше, але не рятує від відчуття, що цей «ірландський» пласт використано поверхово.

Рецепція епізоду загалом дуже прохолодна, іноді відверто нищівна. Wikipedia підсумовує кілька пізніших оцінок: Jammer’s Reviews дав серії 1,5 із 4 і назвав її «колосальним безладом», Ars Technica включала її до найгірших епізодів TNG, а Rob Bricken називав її власним вибором найгіршого епізоду всього серіалу, стверджуючи, що вона одночасно расистська, сексистська й погана як наукова фантастика. (Вікіпедія) Doux Reviews формулює м’якше, але теж жорстко: це приклад цікавих ідей і добрих намірів, які були «потоплені» жахливим письмом. (douxreviews.com)

Я не впевнений, що це абсолютно найгірший епізод TNG, бо у франшизі є конкуренція, і деякі серії програють навіть без цікавих ідей. Але «По довгих сходах» точно одна з найпроблемніших серій другого сезону. Саме тому її цікаво оглядати. Погані епізоди бувають нудними, а бувають симптоматичними. Цей — симптоматичний. Він показує, як ранній TNG, навіть після таких сильних моментів, як «Критерій людини» й «Хто такий Кью», усе ще міг повернутися до дуже старомодних телеприйомів: етнічна карикатура, сексуальний гумор, спрощена мораль про «природність», технологічна стерильність як очевидне зло, і фінал, де складну соціальну проблему розв’язують майже адміністративним наказом.

Найбільше розчаровує те, що авторкою була Мелінда М. Снодґрасс — та сама сценаристка, яка написала «Критерій людини», один із найкращих епізодів усього TNG. Doux Reviews прямо називає це сумним контрастом: людина, яка щойно дала серіалу одну з найвидатніших історій про особистість і права, тут написала епізод, де потенційно складні питання клонування, репродуктивної автономії й культурного виживання розвалюються під вагою поганого тону. (douxreviews.com)

Проте, якщо бути справедливим, у серії є те, що варто врятувати з уламків. Перше — тема згоди. Рікер має рацію: використання його тіла, клітин, генетичної інформації без дозволу — це порушення. У наш час, коли біотехнології, геномні бази даних, репродуктивні технології й питання біоетики стали ще актуальнішими, ця сцена звучить навіть гостріше, ніж могла звучати 1989 року. Хто володіє твоїм генетичним матеріалом? Чи можна використовувати його для створення життя? Чи маєш ти право знищити результат, якщо процес був примусовим? Епізод не відповідає добре, але принаймні торкається питань, які справді важливі.

Друге — ідея двох колоній як двох крайнощів людської адаптації. Bringloidi й Mariposans могли б бути не карикатурами, а двома неповними відповідями на одне питання: як вижити після відриву від Землі? Одні вижили через родину, працю, землю, народження, традицію. Інші — через технологію, дисципліну, копіювання, контроль. Обидві моделі мають переваги й провали. Одна ризикує застигнути в романтизованій архаїці. Інша — втратити генетичну й, можливо, культурну гнучкість. Якби сценарій дав обом сторонам більше гідності, фінальне об’єднання могло б стати справді сильним: не «клонів треба вилікувати селянами», а «дві неповні половини людського виживання мусять навчитися одна в одної».

Третє — Пуласкі. У цьому епізоді вона має кілька добрих моментів: медичну професійність, повагу до Ворфа, готовність прийняти його ритуал, тверезе розуміння проблеми Mariposans. Після її нерівного введення в сезоні такі сцени допомагають краще бачити її не як «заміну Крашер», а як окрему людину: сувору, досвідчену, іноді грубу, але здатну на культурну делікатність. Її чай із Ворфом, мабуть, емоційно чесніший за більшу частину головного сюжету.

Четверте — сам факт, що серія готова бути незручною. Більшість її незручності ненавмисна й проблемна, але вона все одно ставить теми, які не є порожніми: клонування, репродуктивні права, соціальна інженерія, культурна зверхність, тілесна автономія, штучність і природність. Це не епізод без ідей. Це епізод, у якому ідеї не отримали достатньо розумного й чутливого виконання.

Саме тому остаточне враження від «По довгих сходах» таке дивне. Це не просто «погана серія». Це серія, яка постійно підморгує тобі, хоча ти хочеш, щоб вона нарешті стала серйозною. Вона говорить про клонування — і робить жарти про кози. Говорить про згоду — і швидко стрибає до романтизованої фертильності. Говорить про дві цивілізаційні моделі — і зводить одну до п’яних селян, іншу до холодних снобів. Говорить про культурний синтез — і вирішує все майже шлюбно-генетичною постановою. Це, м’яко кажучи, не найтонший день у офісі Зоряного флоту.

Якщо порівнювати з попередніми серіями другого сезону, падіння дуже помітне. «Критерій людини» теж торкався питання особистості й права, але робив це з ясністю, гідністю й моральною серйозністю. «Друзі з листування» теж мав проблеми з фінальною етичною чисткою, але в серці мав ніжну дружбу Дейти й Сардженки. «Хто такий Кью» змусив «Ентерпрайз» відчути межу власної сили. «По довгих сходах» натомість ніби повертає нас у менш зрілий режим: дивні гості на кораблі, стереотипні жарти, просте протиставлення «природи» і «неприродності», швидкий фінал. Це особливо боляче, бо до цього сезон уже довів, що може краще.

І все ж епізод корисний як попередження. Він показує, що наукова фантастика з соціальними темами потребує не лише сміливих ідей, а й чутливості. Можна хотіти говорити про репродуктивні права — і випадково створити сцену, де моральний статус клонів відкидається надто легко. Можна хотіти показати життєрадісну аграрну колонію — і скотитися в етнічну карикатуру. Можна хотіти критикувати стерильне клоноване суспільство — і випадково прозвучати так, ніби сексуальне розмноження автоматично морально вище за всі інші форми. Можна хотіти примирити дві культури — і отримати соціальну інженерію з усмішкою Пікара.

У підсумку «По довгих сходах» — слабкий, проблемний, але не зовсім порожній епізод. Його можна дивитися як курйоз, як приклад того, як TNG іноді падав у яму після великих досягнень, або як матеріал для обговорення біоетики, культурних стереотипів і меж добрих намірів. Але як драматична серія він працює погано: надто карикатурний, надто незграбний, надто самовпевнений у власних висновках. Його найкраща сцена — чайна церемонія Ворфа й Пуласкі — майже випадково показує, яким міг бути весь епізод: поважним до культурної різниці, тихим, дивним, але людяним. На жаль, більша частина серії замість цього обирає козу в коридорі, флірт Райкера й дуже швидку програму демографічного порятунку.

Оцінка: 4 із 10.
«По довгих сходах» — один із найслабших епізодів другого сезону. У ньому є цікаві зачатки: дві загублені людські колонії, проблема клонування, право на контроль над власним тілом, генетична криза, культурний контраст і маленька чудова сцена Ворфа з Пуласкі. Але виконання занадто стереотипне, грубе й морально неакуратне. Bringloidi подані як карикатура, Mariposans — як холодна антиприродна схема, а фінальне «рішення» виглядає як соціально-репродуктивний експеримент, про який серія думає значно менше, ніж мала б. Це не зовсім марна серія, але дуже незручна. Іноді «Зоряний шлях» веде нас до зірок. А іноді — по довгих сходах прямо в підвал сценарних рішень, де пахне козами, клонами й невикористаним потенціалом.