«Самарітанська пастка» — сімнадцята серія другого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління», оригінальна назва — “Samaritan Snare”. Епізод уперше вийшов 15 травня 1989 року; сценарій написав Роберт Л. Маккаллоу, режисером був Лес Ландау. За сюжетом серія розділяється на дві паралельні лінії: капітан Пікар вирушає на Starbase 515 для заміни свого штучного серця, а «Ентерпрайз» під командуванням Райкера відповідає на сигнал лиха пакледського корабля Mondor, що зрештою призводить до викрадення Джорді Ла Форжа. (Вікіпедія)

Після «Хто такий Кью», де «Ентерпрайз» уперше зіткнувся з Борґами й отримав один із найболючіших уроків про власну неготовність до справжньої темряви космосу, «Самарітанська пастка» неминуче виглядає меншим, простішим і значно слабшим епізодом. Там був космічний жах, ворог, якого не можна переконати, і Пікар, змушений просити Q про допомогу. Тут — Пікар, який соромиться операції на серці, Веслі, який летить із ним у шатлі, Джорді, який ремонтує корабель людей, що говорять повільно й повторюють прості фрази, а Райкер намагається вирішити кризу, яку сам частково спричинив через недооцінку чужої небезпеки. Якщо «Q Who» був холодним душем для самовпевненості Федерації, то «Samaritan Snare» — це вже, швидше, наступити босою ногою на дитячу іграшку після душу: боляче, прикро, трохи смішно, але масштаб уже зовсім інший.

І все ж серія цікавіша, ніж може здатися з короткого опису. Вона справді має багато проблем: незграбний сценарій, сумнівну логіку безпеки, дуже суперечливе зображення пакледів, штучно підняті ставки в лінії операції Пікара і відчуття, що після грандіозного «Q Who» серіал раптом повернувся до менш упевненого, майже першосезонного рівня. Але в ній є кілька важливих зерен: перше глибше пояснення штучного серця Пікара, теплі й ніякові сцени між Пікаром і Веслі, демонстрація того, що Джорді як головний інженер уже став цінним членом команди, і тема, яка напряму перегукується з попередньою серією: самовпевненість «Ентерпрайза» небезпечна навіть тоді, коли ворог не є всемогутнім кубом Борґів.

Сюжет починається з медичної проблеми Пікара. Докторка Пуласкі наполягає, що його штучне серце потребує заміни, і процедуру треба провести на Starbase 515. Вона навіть пропонує зробити це на борту «Ентерпрайза», але Пікар відмовляється, бо не хоче, щоб екіпаж знав про його стан. Для нього справа не лише в медицині. Це питання образу. Капітан флагмана, людина, яка має бути символом непохитності, не хоче ставати предметом корабельних розмов про власні внутрішні механізми. Memory Alpha описує, що Пікар довго відкладав процедуру й погоджується на поїздку до бази лише після тиску Пуласкі. (memory-alpha.fandom.com)

Це дуже пікарівська слабкість. Він не боїться смерті так просто. Він боїться бути побаченим у стані тілесної вразливості. Для людини, яка все життя будувала себе як дисциплінований розум, як голос авторитету, як капітанську присутність, серце — занадто інтимна річ. Особливо штучне серце. Пікар не хоче, щоб його команда думала про нього як про людину, в якій є замінна деталь. І це парадоксально, бо саме в «Критерії людини» він захищав Дейту від зведення особистості до механізму. Тут він сам боїться, що його людяність у очах інших зменшиться через механічний орган. Звісно, ніхто з екіпажу так не подумав би. Але сором рідко цікавиться логікою.

Паралельно Веслі Крашер летить на ту ж базу для іспитів Зоряного флоту. Пікар і Веслі опиняються в шатлі Einstein на доволі незручну спільну подорож. Це одна з найкращих частин епізоду, бо серія нарешті дозволяє їм не просто обмінюватися службовими репліками, а бути двома людьми в маленькому просторі, де мовчання стає майже третім пасажиром. Веслі явно хоче говорити з Пікаром, але не знає як. Пікар явно хоче, щоб Веслі просто пілотував шатл і не торкався тем, які капітан не готовий відкривати. Але саме така ніяковість робить сцену живою.

У цих розмовах Пікар розповідає Веслі історію свого штучного серця. Коли він був молодим, на Starbase Earhart він затіяв бійку з трьома наусикаанцями й був смертельно поранений у серце; вижив лише тому, що поруч був медичний заклад. (memory-alpha.fandom.com) Ця історія пізніше стане основою для одного з найсильніших епізодів шостого сезону — «Tapestry», де Q змусить Пікара переглянути саме той момент юнацької дурості. The m0vie blog слушно відзначає, що цей, здавалося б, другорядний факт із «Самарітанської пастки» згодом отримає набагато глибше продовження в руках Рональда Д. Мура. (the m0vie blog)

У самій «Самарітанській пастці» ця історія ще не має всієї майбутньої ваги, але вже працює. Вона руйнує гладкий образ Пікара як людини, яка завжди була мудрим, стриманим, дисциплінованим капітаном. Молодий Пікар був гарячим, гордим, дурнувато сміливим і, якщо чесно, дуже схожим на того типу офіцера, якого теперішній Пікар, мабуть, відчитав би з холодною ввічливістю. Це додає йому об’єму. Його мудрість не народилася готовою. Вона виросла з помилок, шрамів, болю і дуже буквальної діри в грудях.

Для Веслі ця розмова теж важлива. Він бачить Пікара не лише як капітана, а як людину з минулим. А ще — як фігуру, яка частково займає в його житті місце батька. Після смерті Джека Крашера Пікар постійно перебуває в складному становищі: він був другом Джека, командував місією, під час якої той загинув, і тепер має поруч його сина. Веслі дивиться на Пікара з повагою, страхом і потребою в схваленні. Пікар, зі свого боку, не завжди знає, що робити з цією потребою. Він може командувати кораблем у Ромуланській нейтральній зоні, але проста людська роль емоційного наставника для хлопця іноді лякає його більше, ніж Борґський куб.

Саме тому сцена в шатлі має приховану ніжність. Вона не сентиментальна, бо Пікар не сентиментальний. Але він відкривається Веслі більше, ніж хотів. Він говорить про минуле, про дітей, про дисципліну, про власну відсутність сім’ї. The m0vie blog відзначає, що сцени Веслі й Пікара не такі глибокі, як могли б бути, але в них є ніякова чесність: Веслі тягнеться до Пікара як до далекої батьківської фігури, а Пікар некомфортно усвідомлює, що ця порожнеча частково пов’язана з ним. (the m0vie blog)

Поки Пікар і Веслі летять на базу, «Ентерпрайз» отримує сигнал лиха від пакледського корабля Mondor. Пакледи говорять дуже просто, повторюють, що їхній корабель «зламаний», і пояснюють свою місію фразою на кшталт: вони шукають речі, які змушують їх «іти». Memory Alpha описує, що Райкер після сканування вирішує відправити Джорді Ла Форжа на їхній корабель, щоб той допоміг із ремонтом, попри застереження Ворфа. (memory-alpha.fandom.com)

Ось тут починається найпроблемніша частина епізоду. Рішення відправити головного інженера на незнайомий корабель без охорони, без інженерної команди, без достатньої перевірки ризиків виглядає, м’яко кажучи, дивно. Ворф прямо заперечує: навіщо відправляти саме Джорді? Чому не дати інструкції дистанційно? Чому не відправити команду з охороною? І, як часто трапляється в ранньому TNG, Ворф має рацію, але його ігнорують, бо інакше сюжет закінчився б за десять хвилин. The m0vie blog також підкреслює цю проблему: Ворф у таких сценах часто виглядає єдиною людиною на містку, яка пам’ятає про базові процедури безпеки. (the m0vie blog)

Пакледи швидко показують, що простота їхньої мови не означає безпорадності. Джорді лагодить одну систему, потім вони влаштовують нові проблеми, затримують його, а коли «Ентерпрайз» намагається забрати його транспортом, пакледи оглушують його і блокують повернення. Сканування виявляє, що системи Mondor працюють краще, ніж пакледи стверджували, а їхні щити мають технологічний рівень, який не відповідає їхній видимій простоті. (memory-alpha.fandom.com)

Це гарна ідея: вид, який усі недооцінюють, бо він здається повільним, простим і не надто розумним, насправді навчився використовувати саме це враження як зброю. Назва «Самарітанська пастка» працює саме тут. «Ентерпрайз» приходить як добрий самарянин — допомогти «бідному зламаному кораблю». Але сам акт допомоги стає пасткою. Пакледи знають, що розвиненіші й самовпевненіші цивілізації охоче прийдуть ремонтувати, пояснювати й «рятувати». А потім можна взяти корисного спеціаліста в заручники й вимагати технології.

На жаль, виконання цієї ідеї дуже суперечливе. Пакледи написані й зіграні так, що серія постійно балансує між сатирою на недооцінку і відверто лінивими стереотипами про «дурних, повільних, незграбних» істот. Їхня мова спрощена до майже дитячого рівня. Їхній зовнішній вигляд і манери подані як комічні. The m0vie blog прямо критикує цю частину, зазначаючи, що серія використовує неприємний набір кліше, через які пакледи сприймаються не як по-справжньому хитра культура, а як груба карикатура. (the m0vie blog)

Це важлива проблема. У сильнішому епізоді пакледи могли б бути справді цікавими: цивілізація технологічних паразитів, які не винаходять, а збирають; вид, який навчився виживати в галактиці через соціальну інженерію; народ, що здається слабким, але має свою форму адаптивного інтелекту. The m0vie blog навіть припускає, що в концепції пакледів є щось потенційно захопливе: вони не «доростають» до технології, а крадуть її, стаючи нетерплячими споживачами чужого прогресу. (the m0vie blog) Але серія не розвиває це достатньо. Вона задовольняється повторюваними фразами, комічною повільністю й дуже простим обманом.

І все ж у пакледів є одна сильна фраза: вони кажуть, що інші думають, ніби вони дурні, але вони «розумні». Це, можливо, найкращий момент із ними. Бо саме тут раптом з’являється образ культури, яка усвідомлює, як її сприймають, і використовує чужу зверхність. «Ентерпрайз» програє не тому, що пакледи справді стратегічні генії. Він програє перший раунд тому, що Райкер і команда вирішили: ці істоти не можуть бути серйозною загрозою. Це той самий гріх, за який Q щойно карав Пікара в попередній серії, тільки в зменшеному, майже фарсовому форматі.

Райкер у цьому епізоді виглядає не найкраще. Він командує кораблем без Пікара й майже відразу потрапляє в пастку через недооцінку ситуації. Звісно, потім він знаходить спосіб урятувати Джорді, але криза виникла саме через його помилку. Це могло б бути цікавою персонажною історією про перше офіцерське командування, про те, як добрий намір і самовпевненість можуть нашкодити. Але серія не дуже хоче визнавати це як провину Райкера. Вона швидше використовує ситуацію як пригодницьку задачу: Джорді в заручниках, пакледи хочуть зброю, треба їх перехитрити.

Джорді, натомість, працює добре. Його полон не робить його безпорадним. Він спершу шокований, але швидко розуміє, як мислять пакледи, і починає грати в їхню гру. Коли пакледи хочуть, щоб він зробив їх «сильними», він налаштовує їхні системи так, щоб у потрібний момент їхня зброя не спрацювала. Паралельно Райкер і команда через завуальовані фрази передають йому план. У фіналі вони створюють ілюзію «crimson force field», хоча насправді це ефект від водню, випущеного через колектори Бассарда, а Джорді вже встиг вивести з ладу пакледські торпеди. (memory-alpha.fandom.com)

Ця розв’язка одночасно дурнувата й приємна. Дурнувата — бо пакледи надто легко купуються на красиву світлову виставу. Приємна — бо Джорді й Райкер перемагають не силою, а психологічним і технічним обманом. Вони використовують те, що пакледи хочуть здаватися сильними, але не повністю розуміють системи, якими користуються. Це маленька дзеркальна перемога: пакледи заманили «Ентерпрайз» через чужу доброту й зверхність, а «Ентерпрайз» заманює пакледів через їхню жадобу сили й невпевненість.

Лінія Пікара на Starbase 515 має інший тон. Він прибуває на базу, лягає на операцію, лікарі спершу впевнені, що все буде просто, але виникають ускладнення. Виявляється, місцевий хірург не здатний вирішити проблему, і зрештою викликають Пуласкі, яка рятує Пікару життя. Memory Alpha описує, що Пікар прокидається й бачить над собою саме Пуласкі; вона повідомляє, що врятувала його, а він передусім переймається тим, що весь «Ентерпрайз» тепер знає про його стан. (memory-alpha.fandom.com)

Ця лінія має сильну ідею, але слабку драматичну механіку. Ідея — чудова: Пікар не хотів показати вразливість перед своєю лікаркою й екіпажем, але саме ця гордість ледь не коштувала йому життя. Він довірився анонімній базовій медицині, бо не хотів, щоб його знали надто близько, і в критичний момент його рятує людина, від якої він намагався втекти. Це прекрасна іронія. Проблема в тому, що самі ускладнення виглядають штучно. The m0vie blog критикує це як дуже зручний сценарний поворот: дивно, що така складна операція проводиться без спеціаліста, здатного впоратися з проблемами. (the m0vie blog)

І справді, медична логіка епізоду кульгає. Starbase 515 має бути достатньо серйозним медичним центром для заміни штучного серця капітана флагмана, але раптом там немає людини, яка знає, що робити при ускладненні. Пуласкі, яку Пікар не хотів залучати, виявляється єдиною, хто здатен його врятувати. Це драматично зручно, але не дуже переконливо. Проте як персонажний жест сцена працює. Пуласкі тут не просто різка лікарка, яка сварить Пікара. Вона професіоналка, яка бачить крізь його гордість і все одно рятує його з максимальною делікатністю.

Пуласкі в цій серії отримує кілька хороших моментів. Вона не дозволяє Пікару сховатися за капітанською позою. Вона прямо каже, що операція потрібна. Вона пропонує зробити її сама, бо довіряє своїй компетентності. А коли Пікар намагається уникнути її через сором, вона все одно врешті стає тією, хто його витягує. У другому сезоні Пуласкі часто сприймалася суперечливо, особливо через її раннє ставлення до Дейти, але тут вона дуже добра: тверда, професійна, без зайвих сентиментів, і водночас достатньо уважна, щоб зберегти гідність пацієнта.

Фінальна розмова Пікара й Пуласкі теж важлива. Він хвилюється, що екіпаж більше не бачитиме його «невразливим». Пуласкі запевняє, що для них він лишається таким самим капітаном. Це простий, але потрібний момент. Пікар вчиться, що авторитет не зникає через тілесну слабкість. Навпаки, справжній авторитет стає сильнішим, коли за ним видно людину. Команда поважає не ілюзію біологічної бездоганності, а його розум, мораль, дисципліну, досвід і турботу про корабель. Штучне серце не робить його меншим. Воно просто нагадує, що навіть найміцніші капітани мають шрами.

Назва «Самарітанська пастка» працює одразу на двох рівнях. Очевидно, пакледи ловлять «Ентерпрайз» на бажанні допомогти. Але є й внутрішня пастка Пікара: він сам стає жертвою власного уявлення про те, яким має бути капітан. Добрий самарянин у біблійному сенсі допомагає тому, кого інші оминають. Федерація часто будує свою ідентичність саме на такій готовності допомагати. Але епізод каже: допомога без обережності може стати слабкістю, а гордість без довіри — пасткою для самого себе.

У ширшому контексті другого сезону серія виглядає як слабке, але тематично цікаве відлуння «Q Who». Там Q демонстрував Пікару й екіпажу, що вони не готові до всіх небезпек космосу. Тут пакледи демонструють те саме, але на більш буденному, майже комедійному рівні. Після Борґів «Ентерпрайз» знову недооцінює небезпеку, тільки цього разу не через зустріч із вищою формою колективної технологічної загрози, а через зверхність до «дурнуватого» корабля. The m0vie blog також читає епізод як історію про комфортну зарозумілість екіпажу, який думає, що контролює ситуацію, поки його не перехитрюють. (the m0vie blog)

Проблема в тому, що після «Q Who» цей урок відчувається повтором у значно менш ефектній формі. Борґи були ідеальним ударом по самовпевненості Федерації, бо вони справді були сильніші, страшніші й концептуально чужі. Пакледи ж не викликають того самого страху. Вони можуть бути небезпечними, але серія настільки комічно їх подає, що напруга швидко зникає. The m0vie blog прямо пише, що реального відчуття небезпеки майже немає: ми ніколи не сумніваємося, що Джорді й Райкер зрештою їх перехитрять. (the m0vie blog)

Це одна з головних слабкостей епізоду. Він хоче, щоб пакледи були недооціненими й тому небезпечними, але сам сценарій теж їх недооцінює. Він не дає їм достатньо глибини, хитрості чи непередбачуваності. Вони радше функція: викрасти Джорді, вимагати технології, сказати кілька повторюваних фраз, програти через обман. Через це моральна думка звучить, але не б’є. Екіпаж помилився, але не надто дорого. Джорді в небезпеці, але не смертельно переконливій. Райкер схибив, але серія не змушує його по-справжньому осмислити провал.

З іншого боку, пакледи стали запам’ятовуваними саме через свою дивність. Їхня фраза про речі, які «make us go», стала одним із впізнаваних моментів TNG. Вони не великі антагоністи, не культурний прорив, не глибока цивілізація рівня клінгонів чи ромуланів. Але як приклад того, що галактика населена не лише величними імперіями й високими філософськими расами, вони мають місце. У космосі є й такі: незграбні, хитрі, технологічно еклектичні, небезпечні саме тому, що їх ніхто не сприймає серйозно. Галактика, як і будь-який великий ринок, має своїх майстрів схеми «нам треба трохи допомоги, а тепер віддайте двигун».

Серія також містить важливий, хоч і короткий, слід Соні Ґомес. Вона з’явилася в «Q Who» як молода інженерка з гарячим шоколадом, а «Самарітанська пастка» стала її другою й останньою появою в TNG; в оглядах і виробничих довідках часто згадують, що персонажку розглядали як можливий розвиток допоміжного складу або навіть потенційний романтичний інтерес для Джорді. (Вікіпедія) Це трохи шкода, бо TNG справді бракувало ширшого другого плану. О’Браєн поступово отримає таку роль, а згодом розквітне в DS9, але Ґомес могла б бути цікавою частиною інженерного простору «Ентерпрайза». Натомість вона майже зникає.

Як епізод про Джорді, «Самарітанська пастка» теж не до кінця використовує потенціал. З одного боку, він у центрі загрози. Його компетентність потрібна пакледам, а його здатність мислити під тиском допомагає врятувати ситуацію. З іншого — він здебільшого заручник і технічний виконавець плану. Після того як у другому сезоні Джорді став головним інженером, серіал поступово шукає, як зробити його драматично цікавим. Тут він симпатичний, розумний, спокійний, але не отримує справжньої внутрішньої арки. Його викрали, він упорався, його повернули. Для персонажа це корисно, але не визначально.

Райкерова лінія могла б бути значно сильнішою, якби епізод більше тиснув на його командну помилку. Пікар відсутній. Райкер має повну відповідальність. Він недооцінює пакледів, і Джорді потрапляє в полон. Це прекрасна ситуація для розвитку першого офіцера: як він справляється з провиною, як змінює підхід, як визнає, що Ворф мав рацію. Але серія обмежується оперативною задачею. Райкер показує кмітливість у фіналі, але урок лишається поверховим. Він не отримує тієї глибини, яку мав у «Питанні честі».

Ворф, навпаки, знову виглядає людиною здорового глузду. Його застереження ігнорують, і він виявляється правий. Це вже майже мем раннього TNG: Ворф пропонує обережність, усі кажуть «не перебільшуй», а потім щось іде не так. З одного боку, це може дратувати, бо його постійно використовують як голос безпеки, який сюжет має відкинути. З іншого — це робить Ворфа дуже симпатичним. Він не параноїк. Він просто розуміє, що космос не завжди винагороджує доброзичливість без охорони.

Трой у пакледській лінії має один із тих моментів, які одночасно доречні й трохи незграбні. Вона відчуває, що Джорді в небезпеці, і намагається попередити Райкера. Але епізод не дає їй справжньої сили вплинути на рішення. Це типова проблема Трой у ранніх сезонах: її емпатія часто спрацьовує після того, як сюжет уже показав глядачеві, що щось не так. Вона має бути важливим інструментом, але сценарій не завжди знає, що з нею робити.

У контексті Пікара серія значно важливіша, ніж здається. Вона показує його вразливість, сором і минуле. Він не просто капітан із штучним серцем. Він людина, яка носить фізичний наслідок юнацької гордості й психологічний наслідок теперішньої гордості. Його страх перед плітками екіпажу смішний і дуже людський. Пікар, який може стояти перед Q, Ромуланами й Борґами, боїться, що хтось у коридорі подумає: «А, це той капітан із несправним серцем». У цьому є сухий чорний гумор: іноді найстрашніший ворог капітана — не Колектив, а власне уявлення про те, як його бачать інші.

Ця тема робить фінал із Пуласкі теплішим. Вона не принижує його, не тріумфує, не каже: «Я ж попереджала». Хоча, чесно кажучи, мала б повне право. Вона просто рятує його, а потім дозволяє йому зберегти обличчя. У їхній взаємодії є доросла повага. Пуласкі знає, що Пікар був упертим. Пікар знає, що вона мала рацію. Обидва не розігрують зайву драму. Це один із тих моментів, де Пуласкі справді працює як лікарка старої школи: різка, але не жорстока; професійна, але не бездушна.

Якщо говорити про критичну репутацію, «Самарітанська пастка» зазвичай не належить до улюблених епізодів другого сезону. Wikipedia підсумовує, що рецепція була змішаною або негативною: деякі оглядачі критикували епізод як приклад сюжету, який працює лише тому, що персонажі поводяться нерозумно, а Mark Jones і Lance Parkin називали його «uneventful»; водночас Zack Handlen із The A.V. Club поставив епізоду B−, а Wired у 2012 році навіть включав його до списків помітних епізодів TNG за читацькими оцінками. (Вікіпедія) The m0vie blog також називає серію слабкою, хоча не повністю провальною, і підкреслює, що вона відчувається особливо розчаровуюче після того, як «Q Who» показав, на що серіал уже здатний. (the m0vie blog)

Я б погодився з цією середньою оцінкою. «Самарітанська пастка» не катастрофа. У ній є добрі сцени, особливо Пікар і Веслі в шатлі, Пуласкі як лікарка, яка бачить крізь капітанську гордість, і сама ідея пакледської пастки через самовпевненість «Ентерпрайза». Але головна пригода з пакледами не дуже переконлива, а її виконання часто незграбне. Серія хоче сказати: не судіть про розум за мовою чи зовнішністю. Але сама часто використовує саме мову й зовнішність пакледів як комічний інструмент. У результаті мораль частково підривається власною подачею.

Ще одна проблема — тональний розрив між двома лініями. Пікарова операція — камерна, особиста, трохи сором’язлива драма про вразливість і образ капітана. Пакледська лінія — майже фарс із заручником і світловим шоу. Вони тематично пов’язані через гордість і недооцінку ризику, але емоційно дуже різні. Коли Пікар майже помирає на операційному столі, а паралельно пакледів дурять «crimson force field», епізод ніби не може вирішити, наскільки серйозним хоче бути.

Проте історія з Пікаром має довгий післясмак. Вона додає до персонажа фізичну історію, яка згодом стане надзвичайно важливою. «Tapestry» перетворить цей факт на медитацію про помилки, ризик і те, чи варто шкодувати про власну юнацьку дурість. Без «Самарітанської пастки» той епізод не мав би такого підґрунтя. Тому навіть слабша серія може бути важливою як цеглина майбутньої великої історії. Не кожен епізод мусить бути шедевром; іноді він просто залишає в каноні деталь, яка пізніше розквітає.

Пакледи теж мають післяжиття у франшизі, особливо в пізніших комедійних і сатиричних контекстах. Їхня концепція — вид, що збирає чужі технології, бо хоче «бути сильним», — надто запам’ятовувана, щоб зникнути повністю. Вони майже ідеальні для сатири на технологічне споживацтво без розуміння. У «Самарітанській пастці» ця сатира ще дуже груба, але її зерно є. Пакледи не хочуть знання як такого. Вони хочуть речі. Речі, які змушують корабель іти. Речі, які роблять їх сильними. Речі, які дають повагу. Це досить сучасна й неприємно впізнавана логіка.

Головна мораль епізоду, якщо очистити її від сценарних незграбностей, така: доброта без обережності може бути використана; сила без смирення робить сліпим; а вразливість не зменшує гідність. «Ентерпрайз» допомагає пакледам, але робить це зверхньо — і платить ризиком для Джорді. Пікар намагається приховати власну слабкість — і мало не платить життям. Пакледи хочуть виглядати сильними — і через це програють трюк Райкера й Джорді. Усі в епізоді мають справу з образом сили. І майже всі помиляються.

У цьому сенсі «Самарітанська пастка» трохи розумніша, ніж її репутація. Вона не реалізує свої ідеї на рівні найкращих серій TNG, але ідеї там є. Капітан із несправним серцем. Інженер у пастці «дурних» інопланетян. Перший офіцер, який не слухає офіцера безпеки. Лікарка, яка виявляється потрібнішою, ніж капітан хотів визнати. Хлопець, який бачить у Пікарі не лише легенду, а людину. Усі ці елементи могли б скластися в дуже сильний епізод. Вийшов — середній, нерівний, місцями кумедний, місцями прикрий, але не порожній.

У підсумку «Самарітанська пастка» — це слабший епізод після великого «Q Who», але не повний провал. Його пакледська лінія надто груба й часто тримається на тому, що герої роблять сумнівні рішення. Його медична лінія має штучні ускладнення. Але сцени Пікара й Веслі, розкриття історії штучного серця, роль Пуласкі й тема самовпевненості дають серії певну вагу. Це не той епізод, який хочеться ставити в топ TNG, але він вартий уваги як маленький, недосконалий місток до майбутніх великих тем Пікара.

Оцінка: 6 із 10.
«Самарітанська пастка» — нерівна, часом незграбна, але не безцікава серія. Найслабше працюють пакледи: ідея недооціненої загрози добра, але виконання надто карикатурне. Найкраще — Пікар і Веслі в шатлі, історія штучного серця, Пуласкі, яка рятує капітана від наслідків його ж гордості, і загальна думка про те, що навіть флагман Федерації може стати жертвою власної зверхності. Після Борґів це виглядає дрібно, але урок той самий: у космосі небезпечно думати, що ти завжди найрозумніший у кімнаті. Особливо якщо кімната — чужий корабель, а його власники дуже хочуть речі, які «змушують їх іти».