«Фактор Ікара» — чотирнадцята серія другого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління», оригінальна назва — “The Icarus Factor”. Епізод уперше вийшов 24 квітня 1989 року; телесценарій написали Девід Ассаел і Роберт Л. Маккаллоу за сюжетом Ассаела, а режисером був Роберт Ісков. Центральна історія присвячена Вільяму Райкеру, якому Зоряний флот пропонує командування власним кораблем USS Aries, але рішення ускладнюється появою його батька Кайла Райкера, з яким він не спілкувався п’ятнадцять років. Паралельно Веслі, Дейта, Джорді, Пуласкі й О’Браєн намагаються зрозуміти, чому Ворф поводиться особливо похмуро, і дізнаються про важливу клінгонську річницю — десяту річницю його Ритуалу Вознесіння. (memory-alpha.fandom.com)

Після «Часу у квадраті», де Пікар буквально зіткнувся з власним майбутнім і мусив розірвати часову петлю, «Фактор Ікара» різко змінює масштаб. Тут немає космічної аномалії, давньої цивілізації, суду над правами андроїда чи вибуху зорельота. Замість цього — сімейна драма, кар’єрний вибір, батьківська образа, стара романтична історія Пуласкі, дивний бойовий спорт із палицями й дуже болючий клінгонський ритуал. Це один із тих епізодів TNG, які явно хочуть бути персонажними. Серія не стільки досліджує космос, скільки намагається дослідити те, що екіпаж носить усередині себе: амбіцію, самотність, образу, гордість, страх не виправдати очікування й дуже людське бажання, щоб хтось нарешті побачив твій біль без службового рапорту.

Ідея на папері непогана. Райкер уже давно подається як амбітний перший офіцер, потенційний капітан, людина, яка одного дня має залишити «Ентерпрайз» і взяти власне командування. Пікар повідомляє йому, що командир USS Aries виходить у відставку, а Зоряний флот хоче бачити Райкера новим капітаном корабля, який має працювати в далекому секторі й зайнятися потенційно небезпечною місією з можливим контактом з невідомою розумною формою життя. Райкер має дванадцять годин на рішення, поки «Ентерпрайз» перебуває біля Starbase Montgomery. (memory-alpha.fandom.com)

На рівні кар’єрної логіки це дуже важливий момент. Бути першим офіцером флагмана Федерації — престижно, зручно, славно й, чесно кажучи, досить приємно: поруч Пікар, велика команда, найкращий корабель, м’яке освітлення, Ten Forward, голодек, а іноді навіть можливість розв’язувати міжзоряні кризи без необхідності самому підписувати всі капітанські прокляття. Але власне командування — це інше. Це вже не просто бути другою людиною після легендарного капітана. Це самому стати людиною, яка приймає останнє рішення. Пікар дуже чітко говорить Райкеру: «Ентерпрайз» — чудове місце, але досвід власного командування нічим не замінити. І в цьому Пікар, звісно, має рацію. Кар’єра Райкера не може вічно бути красивою орбітою навколо чужого сонця.

Але серія одразу стикається зі своєю головною проблемою: ми недостатньо відчуваємо, що Райкер справді хоче піти. Нам багато разів казали, що він амбітний, але сам серіал часто показував інше: Райкер виглядає цілком задоволеним на «Ентерпрайзі». Він має авторитет, друзів, свободу дії, довіру Пікара, стосунок із Трой, хай і складний, та стабільну роль у команді. Тому напруга «чи прийме він Aries?» від початку слабка. Глядач майже точно знає: Райкер не піде. Це не фінал сезону, не поворот у форматі серіалу, не прощання з персонажем. Це телевізійна пропозиція, яка звучить як велика драма, але пахне статус-кво вже з першої сцени.

Саме на це звертали увагу пізніші оглядачі. The m0vie blog прямо пише, що «Фактор Ікара» хоче бути персонажною історією про Райкера, але страждає від того, що на той момент TNG ще не дуже послідовно визначив самого Райкера як персонажа: серіал говорить про його амбіції, але не завжди переконливо показує їх на екрані. (the m0vie blog) Це дуже справедлива претензія. У сильнішій версії епізоду ми б відчули справжню дилему: залишитися поруч із Пікаром або нарешті стати капітаном; вибрати комфорт команди або небезпечну самостійність; залишитися сином у тіні батька й капітана або самому стати фігурою, від якої залежить корабель. Тут ця дилема є в тексті, але не завжди в драмі.

Поява Кайла Райкера мала б додати епізоду емоційного удару. Зоряний флот надсилає цивільного стратегічного радника, який має brief-нути Райкера щодо місії Aries, і цим радником виявляється його батько. Реакція Вільяма холодна, різка, майже ворожа. Ми швидко дізнаємося, що Кайл не бачив сина п’ятнадцять років, а їхній розрив пов’язаний із болем після смерті матері Вілла та з тим, що Кайл залишив його самого, коли той був ще підлітком. Memory Alpha у переказі фіксує цю давню відчуженість і те, як Кайл поводиться обережно, а Вілл зустрічає його майже службовою кригою. (memory-alpha.fandom.com)

Це вже значно сильніший матеріал. Райкер — не просто офіцер перед кар’єрним вибором. Він син, якого раптом змушують говорити з людиною, що колись зникла з його життя. Його питання командування Aries стає заплутаним не лише через службові ризики, а через стару травму: чи справді він хоче бути капітаном, чи все життя намагався довести батькові, що здатний його перевершити? Чи його амбіція — його власна, чи це тінь старого сімейного змагання? Назва «Фактор Ікара» в цьому сенсі працює краще, ніж сам епізод часом здатен витримати. Ікар у міфі летить занадто високо, не слухаючи батька Дедала, і гине через амбіцію, гордість і неправильне ставлення до меж. Тут Райкер теж стоїть між польотом і батьківською тінню. Але серія не завжди достатньо тонко розбирає, хто тут Ікар, хто Дедал, а хто просто дуже потребує нормальної сімейної терапії.

Кайл Райкер у виконанні Мітчелла Раяна — персонаж, який мав бути харизматичним, складним і неприємно привабливим. Він відомий стратег, людина з досвідом, колишній дипломатичний або військово-цивільний діяч, який має власну репутацію. Епізод згадує його попередні заслуги, зокрема роботу з Толіанами, що додає трохи світобудови й натякає на ширший простір між епохою Кірка та епохою Пікара. Оглядачі відзначали, що сама згадка Толіанів є приємним способом пов’язати TNG із ширшою історією франшизи. (the m0vie blog)

Але як батько Кайл часто виглядає не стільки складним, скільки виснажливо самовпевненим. Він хоче примирення, але не вміє поводитися так, щоб це примирення стало можливим. Він говорить із Віллом не як людина, яка справді визнає свою провину, а як чоловік, який очікує, що його зрозуміють, бо колись йому теж було боляче. Його втрата дружини реальна, його самотність може бути щирою, але це не скасовує того, що він залишив сина. Серія іноді ніби хоче, щоб ми сприймали його як грубуватого, але в основі доброго батька. Проблема в тому, що сама поведінка Кайла часто не дає достатньо підстав для такого поблажливого читання.

Doux Reviews дуже гостро формулює цю проблему: епізод, мовляв, намагається говорити про те, що означає «бути чоловіком» і як батьки впливають на синів, але часто скочується до ідеї, що чоловіки не вміють говорити, змагаються, б’ються, а жінки стоять поруч і терпляче хитають головою. (douxreviews.com) І тут справді є чимало незручного. У серії багато розмов про чоловічу гордість, але мало чесного аналізу відповідальності. Кайл покинув Вілла. Вілл має право злитися. Але замість того, щоб дати цій розмові дійти до глибокого визнання болю, епізод зрештою веде їх на арену Anbo-jyutsu, де вони мають бити один одного палицями. Бо, очевидно, сімейна комунікація XXIV століття іноді потребує шолома й страховки.

Anbo-jyutsu — один із найдивніших елементів серії. Це вигаданий бойовий спорт, у якому суперники б’ються палицями із зав’язаними очима або у спеціальних шоломах, що унеможливлюють зір. За довідковими матеріалами, назва в сценарії писалася як Anbo-jyutsu, але персонажі вимовляють її як Anbo-jitsu; сам спорт подається як «остаточна еволюція» бойових мистецтв. (Вікіпедія) Ідея, мабуть, мала бути символічною: батько й син не бачать одне одного по-справжньому, тому мусять битися буквально всліпу. Але на екрані це часто виглядає комічніше, ніж драматичніше. Костюми, палиці, арена, надмірна серйозність — усе це створює атмосферу не стільки катарсису, скільки дуже дивного корпоративного тімбілдингу для людей із невирішеними травмами.

Проте сама ідея поєдинку має потенціал. Вілл і Кайл роками не говорили. Обидва звикли перетворювати емоції на змагання. Кайл, як з’ясовується, колись не хотів програти синові. Вілл усе життя намагався вирватися з батьківської тіні. Поєдинок стає їхньою мовою, бо нормальної мови вони не мають. Це сумно, але зрозуміло. У кращій постановці ця сцена могла б бути справді болючою: двоє чоловіків не можуть сказати «я тебе покинув», «мені було страшно», «ти мене зрадив», «я досі хотів, щоб ти пишався мною», тому вони б’ють одне одного палицями в темряві. Це не здорове примирення, але чесний симптом хвороби.

Проблема в тому, що епізод подає це занадто поблажливо. Трой і Пуласкі фактично спостерігають за конфліктом збоку, і серія не дуже глибоко ставить під сумнів саму логіку «чоловіки мають вирішити це через бій». The m0vie blog критикує саме цей аспект: конфлікт між Віллом і Кайлом визначається як змагання маскулінності, а розв’язується через фізичне протистояння, тоді як жінки стоять у ролі коментаторок або емоційних спостерігачок. (the m0vie blog) Для сучасного глядача це справді може виглядати дуже «вісімдесятницько». Наче сценарій прочитав популярну книжку про батьків і синів, додав трохи японізованого бойового антуражу, а потім вирішив: терапія — це добре, але шолом і палиця переконливіші.

Окрема лінія з Пуласкі додає епізоду ще один дивний шар. Виявляється, вона добре знає Кайла, і між ними колись були романтичні стосунки — настільки серйозні, що в розмовах натякають на майже шлюб. Для Вілла це неприємне відкриття: жінка, яка служить із ним на одному кораблі, має особисту історію з його батьком. Це могло б дати цікаву напругу: Пуласкі бачить Кайла не лише як батька, що покинув сина, а як людину, яку знала з іншого боку. Вона може бути мостом між двома Райкерами, але водночас її позиція не нейтральна.

На жаль, ця лінія більше схожа на телевізійну спецію, ніж на справжній драматичний інгредієнт. Ми дізнаємося, що Пуласкі й Кайл мали минуле, Рікер реагує, Пуласкі трохи пояснює, Трой долучається до спроби розмови, але глибокого розвитку немає. Doux Reviews, до речі, відзначає, що Пуласкі згадує свої шлюби без вибачень, і це маленький, але приємний штрих до її незалежності. (douxreviews.com) Справді, у цьому є щось живе: Пуласкі має життя поза медичним відсіком, має минуле, зв’язки, помилки, вибори. Вона не просто функція корабля. Але епізод не дає їй достатньо простору, щоб це стало повноцінною аркою.

Діана Трой у «Факторі Ікара» теж використана проблемно. Формально це мала б бути її серія не менше, ніж Райкера: вона радниця корабля, давня близька людина для Вілла, емпатка, професійно здатна працювати з сімейною травмою. Вона навіть намагається втягнути Кайла в розмову. Але зрештою її функція зводиться до коментарів і емоційних реакцій. The m0vie blog прямо вказує, що серія відкриває новий офіс Трой, але водночас показує, наскільки мало сценарій дає їй як професіоналці: замість справжньої терапевтичної ролі вона фактично приймає логіку «хлопці мають розібратися самі». (the m0vie blog)

Це шкода, бо Трой могла б стати ключем до кращої версії епізоду. Вона могла б сказати Райкеру те, чого він не хоче чути: його рішення щодо Aries не має бути способом перемогти Кайла. Вона могла б сказати Кайлу, що біль через втрату дружини не дає права зникнути з життя сина. Вона могла б поставити під сумнів саму ідею поєдинку як «розв’язання». Але серія обирає м’якший і консервативніший шлях. Вона дозволяє чоловікам побитися, жінкам подивитися, а потім усім зробити вигляд, що удар палицею по шолому — це теж форма емоційної грамотності. Що ж, майбутнє не ідеальне, зате страховий поліс Зоряного флоту, мабуть, дуже широкий.

На противагу основній лінії, сюжет Ворфа працює набагато краще. На початку епізоду Ворф дратівливий, різкий, відштовхує Веслі й поводиться ще похмуріше, ніж зазвичай. Веслі, Джорді й Дейта намагаються зрозуміти, що з ним. Поступово вони з’ясовують, що наближається десята річниця його Ритуалу Вознесіння — важливої клінгонської церемонії дорослішання, яку він не може відзначити серед свого народу. За переказом Memory Alpha, саме друзі Ворфа зрештою створюють на голодеку умови для ритуалу, щоб він міг пройти символічну церемонію зі своїми товаришами з «Ентерпрайза». (memory-alpha.fandom.com)

Ця лінія значно простіша, але емоційно чистіша. Ворф не хоче просити допомоги. Він не хоче пояснювати, що йому болить. Він офіцер Зоряного флоту, єдиний клінгон серед людей, людина, яка постійно живе між двома світами. Його проблема не в тому, що він «сердитий клінгон». Його проблема в тому, що важливий шматок його ідентичності не має спільноти, яка могла б його підтримати. Він не має поруч клінгонської родини, клану, ритуального контексту. Він має людей, андроїда, інженера, підлітка, лікарку й О’Браєна. І саме вони вирішують: якщо в нього немає клінгонської громади, вони стануть тією громадою настільки, наскільки можуть.

Це дуже сильна «зоряношляхівська» думка. Культурна повага — це не просто вивчити кілька слів і не сміятися з чужої їжі. Це побачити, що для іншої людини щось має значення, навіть якщо тобі це здається дивним або болючим, і зробити зусилля, щоб бути поруч. Дейта, Джорді, Веслі, Пуласкі й О’Браєн не стають клінгонами. Вони не можуть повністю зрозуміти, що означає Ритуал Вознесіння для Ворфа. Але вони можуть організувати простір, де він не буде сам. І це, можливо, найтепліший момент епізоду.

Сам ритуал виглядає жорстоко: Ворф має пройти між голографічними клінгонськими воїнами, які б’ють його painstik-палицями. У довідкових описах згадується, що саме друзі програмують голодек для цього ритуалу, а Ворф промовляє обітниці честі, проходячи болісний шлях. (Вікіпедія) На поверхні це теж про маскулінність і біль, як і лінія Райкера. Але різниця величезна. У випадку Ворфа біль має культурний, ритуальний і духовний контекст. Це не спосіб уникнути розмови. Це спосіб визнати зв’язок із традицією, яку він не хоче втратити. Він не б’є інших, щоб довести правоту. Він сам проходить через біль як частину власної ідентичності.

Саме тому B-лінія Ворфа часто сприймається краще за A-лінію Райкера. У ній є ясність: люди бачать, що їхній товариш страждає; вони намагаються зрозуміти; дізнаються про важливу для нього традицію; створюють йому можливість її прожити; він приймає їхню підтримку й дякує. Це проста, майже ідеальна структура дружби. Den of Geek у своєму переказі теж підкреслює, що Ворфова лінія помітно пам’ятна саме завдяки тому, як команда намагається розібратися з його незвичною поведінкою й організовує ритуал. (Den of Geek)

Особливо добре, що в цій лінії бере участь О’Браєн. У другому сезоні він поступово набуває більшої присутності, ще не ставши тим Майлзом О’Браєном, якого ми знатимемо в DS9. Тут його залучення до дружньої підтримки Ворфа додає тепла. Екіпаж «Ентерпрайза» не складається лише з головних титрованих героїв. Є люди, які служать поруч, п’ють із Райкером, жартують, допомагають у ритуалах, стоять у транспортерній, і поступово стають частиною живого соціального простору корабля. Це малий, але важливий внесок у відчуття, що «Ентерпрайз» — спільнота.

Порівняння двох сюжетів епізоду дуже промовисте. У лінії Райкера двоє чоловіків не можуть говорити про біль і зводять усе до змагання. У лінії Ворфа група друзів бачить чужий біль і створює форму підтримки. Перша історія ніби каже: чоловіки мусять самі вибити з себе правду. Друга історія каже: спільнота може допомогти тобі пройти ритуал, навіть якщо вона не повністю твоя за кров’ю чи культурою. І, чесно кажучи, друга думка набагато ближча до найкращого «Зоряного шляху». Перша — це радше телевізійна психологія 1989 року з палицями.

Назва «Фактор Ікара» заслуговує окремої уваги. Вона явно відсилає до міфу про Ікара й Дедала: батько, син, політ, амбіція, межа, падіння. Але епізод використовує цю метафору не зовсім чітко. Чи Вілл — Ікар, який ризикує полетіти занадто високо, прийнявши командування Aries? Чи Кайл — Дедал, який попереджає сина, але сам не вміє бути батьком? Чи «фактор Ікара» — це саме небезпека кар’єрної амбіції, яка народилася з бажання перевершити батька? Усе це можна прочитати, але епізод не формулює це достатньо елегантно. У результаті назва звучить розумніше, ніж сама розв’язка.

Райкер у фіналі відмовляється від командування Aries і залишається на «Ентерпрайзі». Це очікувано, але драматично не дуже переконливо. Серія не робить достатньо, щоб ми відчули: він справді пережив внутрішню зміну й зробив усвідомлений вибір, а не просто повернувся до стандартної ролі. Пізніше TNG набагато краще розкриє тему Райкера як людини, яка відмовляється від підвищень, бо глибоко прив’язана до «Ентерпрайза» й, можливо, боїться вийти з-під тіні Пікара. У «The Best of Both Worlds» це стане справді драматичною темою. Тут же це радше телевізійне «ну, він же не піде з серіалу».

The m0vie blog справедливо зазначає, що «Фактор Ікара» пише Райкера в певний наративний тупик: якщо нам довго кажуть, що він хоче власне командування, але щоразу він відмовляється, треба або глибоко пояснити цю суперечність, або вона почне підточувати персонажа. (the m0vie blog) У цій серії пояснення ще не достатнє. Ми можемо здогадуватися: Райкер не хоче командування Aries саме зараз; його рішення затьмарене батьком; «Ентерпрайз» для нього уже дім; місія Aries може бути надто далекою й небезпечною; він не хоче, щоб вибір виглядав як спроба довести щось Кайлу. Але серія не складає ці деталі в ясний психологічний висновок.

Проте є одна хороша думка: Пікар, здається, майже підштовхує Райкера піти. Він говорить про командування з повагою, дає йому час, визнає його здібності, не намагається утримати. Це дуже правильна поведінка капітана. Пікар не власник Райкера. Він наставник, який розуміє: хороший перший офіцер має колись стати капітаном. І саме в цьому між Пікаром і Кайлом є цікавий контраст. Кайл — біологічний батько, який не зумів бути поруч. Пікар — службовий наставник, який дає Райкеру повагу, простір і чесну оцінку. Можливо, серія не проговорює це прямо, але воно відчувається: Райкер уже має батьківську фігуру, яка ставиться до нього краще, ніж його батько.

Це могло б стати сильним центром епізоду. Вілл не просто обирає між Aries і «Ентерпрайзом». Він обирає між старою потребою довести щось Кайлу і новою зрілістю, яку отримав у команді Пікара. У такому прочитанні відмова від Aries не є слабкістю. Це не «я боюся стати капітаном», а «я не дозволю старій сімейній рані вирішувати мою кар’єру». Але серія, знову ж таки, не доводить це до кінця. Вона лишає глядача самому збирати сильнішу версію з окремих уламків.

Кайл і Вілл після поєдинку ніби досягають певного порозуміння. Вони не стають ідеальною родиною. Це добре, бо було б неправдоподібно. П’ятнадцять років мовчання не лікуються одним боєм і кількома фразами. Але є натяк на можливість майбутнього контакту. Це, мабуть, найкращий варіант, який епізод міг дозволити в межах своєї структури. Якби вони обійнялися й усе пробачили, це було б фальшиво. Якби лишилися повністю чужими, серія виглядала б марною. Тож вона обирає телевізійну середину: боляче було, щось сказано, щось зрушило, але попереду ще багато неприємних розмов, бажано без Anbo-jyutsu.

Візуально епізод не дуже видовищний, але має кілька пам’ятних образів. Арена Anbo-jyutsu виглядає як спроба створити футуристичний бойовий простір із японізованими елементами, що відображає культурні смаки й захоплення американського телебачення кінця 1980-х. Голодековий клінгонський ритуал, навпаки, виглядає суворіше й сильніше, бо там є чітка емоційна мета. Ворф, який проходить між воїнами й витримує удари painstik, залишає значно потужніше враження, ніж поєдинок Райкерів. Можливо, тому, що там біль має сенс, а не просто маскує нездатність сказати «мені було боляче».

Музика й постановка не роблять епізод особливо видатним. Це радше камерна телевізійна драма з двома ритуалізованими фізичними кульмінаціями. Але саме ця паралель — бій Райкерів і ритуал Ворфа — цікава. В обох випадках тіло стає мовою. В одному — мовою незрілої сімейної агресії. В іншому — мовою культурної пам’яті й прийняття. Ця паралель, можливо, навіть сильніша, ніж сценарій усвідомлює.

У ширшому контексті другого сезону «Фактор Ікара» — не катастрофа, але помітний спад після серій «Критерій людини», «Інфекція» й «Час у квадраті». Він має добру ідею для Райкера, але не реалізує її на повну. Має цікавий мотив батька й сина, але часто вирішує його грубувато. Має Трой і Пуласкі, які могли б надати емоційної глибини, але використовує їх поверхово. Зате має лінію Ворфа, яка несподівано стає серцем епізоду. Саме вона дає те, що TNG вміє найкраще: не ідеальну психологію, а відчуття, що різні люди й культури можуть стати родиною через увагу й повагу.

Критична репутація епізоду загалом прохолодна. У зведених матеріалах згадують, що Keith R.A. DeCandido на Tor.com оцінив серію лише на 3 з 10, а Zack Handlen з The A.V. Club поставив C+, назвавши її доволі слабкою, хоча й відзначивши кращу лінію Ворфа. (Вікіпедія) Така оцінка зрозуміла. «Фактор Ікара» не є епізодом, який хочеться показувати новачку як доказ величі TNG. Але й повністю списувати його не варто. Він дає кілька важливих шматків мозаїки: історію Райкера з батьком, ще одну відмову від власного командування, розвиток Ворфа як клінгона без клінгонської спільноти, маленьке залучення О’Браєна до командної родини й нагадування, що «Ентерпрайз» — не тільки робоче місце, а соціальний організм.

Найкраще в епізоді — не центральна сімейна драма, а її відлуння. Райкер не просто сердиться на батька. Він боїться бути визначеним ним. Ворф не просто сердиться на всіх. Він боїться втратити зв’язок із культурою, яка для нього водночас рідна й далека. Обидва чоловіки мають проблему ідентичності. Один намагається вибратися з-під батьківської тіні. Інший намагається не втратити тінь предків. Це дуже цікава паралель. Шкода, що серія не з’єднує її прямо й достатньо глибоко.

У сильнішій версії «Фактор Ікара» міг би бути про те, що чоловіча зрілість не полягає в перемозі над батьком і не в здатності витримати біль, а в умінні прийняти свою історію, не дозволяючи їй керувати майбутнім. Райкер міг би зрозуміти, що командування не має бути втечею від Кайла або перемогою над ним. Ворф міг би зрозуміти, що його клінгонськість не зникає лише тому, що його ритуал підтримують люди. Обидва могли б отримати глибший висновок про родину: біологічну, культурну, вибрану. Частково це в епізоді є. Але частково воно заховане під шаром палиць, шоломів і не дуже переконливого батьківського діалогу.

І все ж фінал із Ворфом справді теплий. Коли він дякує друзям за те, що вони вшанували його ритуал, ми бачимо, як багато це для нього означає. Ворф рідко відкрито показує вдячність. Тому цей момент важливий. Він не просто «пройшов ритуал». Він відчув, що не сам. Для персонажа, який усе життя балансує між людським вихованням і клінгонською спадщиною, це дуже багато. І саме тому, якщо згадувати «Фактор Ікара» з теплотою, то передусім через Ворфа.

У підсумку «Фактор Ікара» — нерівна, проблемна, але не беззмістовна серія. Вона хоче розкрити Райкера глибше, але робить це занадто шаблонно. Вона хоче говорити про батька й сина, але часто підміняє психологію фізичним змаганням. Вона хоче дати Пуласкі й Трой роль емоційних посередниць, але залишає їх на узбіччі. Проте лінія Ворфа справді працює, а кілька моментів із Райкером усе ж додають корисний контекст для майбутнього персонажа. Це не велика класика TNG, а радше епізод, який показує серіал у процесі навчання: як писати персонажні історії, як не завжди влучати, але іноді випадково створювати щось щире в другорядній лінії.

Оцінка: 6 із 10.
«Фактор Ікара» — слабший епізод після сильнішої серії «Час у квадраті», але в ньому є що обговорювати. Головна драма Райкера й Кайла звучить надто в дусі вісімдесятих: батьківська травма, чоловіча гордість, бойові палиці й мінімум нормальної розмови. Рішення Райкера залишитися на «Ентерпрайзі» очікуване й не до кінця драматично зароблене. Зате лінія Ворфа значно тепліша й переконливіша: друзі бачать його культурну самотність і допомагають йому пройти важливий ритуал. Саме вона дає епізоду серце. Якщо головна історія — це про родину, яка не вміє говорити, то другорядна — про родину, яку можна створити через увагу, повагу й готовність стояти поруч, навіть коли тебе запрошують на церемонію з painstik-палицями.