Восьма серія четвертого сезону Star Trek: The Next Generation — «Недосконале майбутнє» (Future Imperfect) — починається як історія про амнезію, за кілька хвилин перетворюється на подорож у майбутнє, потім стає шпигунським трилером, після цього викриває сама себе як симуляцію, а коли глядач уже впевнений, що розгадав фокус, витягує ще одну симуляцію з-під першої.

І найдивніше: за всіма цими шарами обману ховається не ромуланська змова.

Не план захоплення Федерації.

Не експеримент Q.

І навіть не черговий збій голодека, який вирішив, що найбезпечніший спосіб провести вечір — дати голографічному персонажу доступ до систем життєзабезпечення.

У центрі історії виявляється самотня дитина.

Серія вперше вийшла 12 листопада 1990 року. Її поставив Лес Ландау, сценарій написали Дж. Ларрі Керролл і Девід Беннет Каррен. Офіційний опис Paramount+ формулює головний гачок дуже просто: після невдалої місії Райкер прокидається в лазареті й дізнається, що минуло шістнадцять років, а він тепер командує Enterprise. (Paramount+ Deutschland)

Звучить як достатньо сильний сюжет сам по собі.

Але «Недосконале майбутнє» цікаве не питанням:

«Що сталося за ці шістнадцять років?»

Справжнє питання:

«Яким має бути майбутнє, щоб Вільям Райкер сам захотів повірити, що воно справжнє?»

І відповідь виявляється дуже особистою.

Кар’єра.

Enterprise.

Пікар.

Син.

Дружина.

Мир із Ромуланською імперією.

Життя, яке виглядає майже як ідеальне завершення історії Райкера.

Саме тому фальшивка майже працює.

Проблема лише в тому, що людина, яка створила цей світ, знала спогади Райкера.

Але не до кінця розуміла, що ці спогади означають.

І Райкер ловить цілий штучний Всесвіт приблизно на тому самому, на чому люди ловлять погану брехню:

деталі начебто правильні.

А правда між ними — ні.

День народження, який краще було не святкувати

Епізод починається з дня народження Райкера.

Екіпаж влаштовує для нього невелике святкування, але довго насолоджуватися ним командеру не дають: його, Джорді Ла Форжа та Ворфа відправляють на Альфа Оніас III, безлюдну планету класу M, де сенсори виявили незвичайні показники. У підземній печері раптово з’являється небезпечний газ, і всі троє втрачають свідомість. (Вікіпедія)

І ось тут сценарій робить дуже правильний монтажний стрибок.

Райкер відкриває очі.

Лазарет.

Доктор Крашер.

Enterprise.

На перший погляд він просто повернувся після невдалої висадки.

Але щось не так.

Крашер виглядає старшою.

Її поведінка дивна.

Райкер запитує про місію.

І отримує відповідь, яку точно не очікував.

Минуло шістнадцять років.

Не шістнадцять годин.

Не днів.

Не тижнів.

Років.

Останнє, що він пам’ятає, — печера.

Для всіх інших після цього було шістнадцять років життя.

Для нього — буквально наступна мить. (chakoteya.net)

Це один із тих кошмарів, які не потребують монстра.

Людина кліпає очима — і половина життя пройшла.

Райкер дивиться в дзеркало

Перед ним уже не молодий командер.

Він старший.

Сивина.

Інше обличчя.

Інша форма.

Інший статус.

Доктор Крашер пояснює, що інфекція, отримана під час місії, спричинила ретроградну амнезію: пам’ять про останні шістнадцять років зникла, і немає гарантії, що вона повернеться. У цьому майбутньому Райкер уже не перший офіцер — він капітан Enterprise. (Вікіпедія)

Здавалося б, мрія здійснилася.

Кар’єрне питання Райкера давно проходить через TNG.

Він достатньо талановитий, щоб отримати власний корабель.

Йому пропонували командування.

А він залишається на Enterprise.

Частково через людей.

Частково через комфорт.

Частково тому, що бути першим офіцером найкращого корабля Федерації для нього, можливо, приємніше, ніж бути капітаном менш престижного.

А тут усе вирішено.

Він капітан.

Enterprise — його.

Майбутнє зробило за нього вибір.

Тільки Райкер його не пам’ятає.

І саме це створює дивну форму трагедії.

Він отримав те, чого колись хотів.

Але не пам’ятає дороги до цього.

Пікар став адміралом

Жан-Люк Пікар теж не зник.

Він піднявся ще вище.

Тепер адмірал.

Діана Трой працює поруч із ним.

Дейта став першим офіцером Enterprise.

Джорді має імплантовані очі замість VISOR.

Корабель змінився, але не радикально — достатньо, щоб відчувалося проходження часу, і водночас достатньо мало, щоб Райкер міг упізнати свій дім. (TrekCore)

Саме ця стриманість робить майбутнє переконливішим.

Якби через шістнадцять років усі літали на кораблях із прозорих кристалів, а Пікар перетворився на гігантський енергетичний мозок, Райкер запідозрив би проблему швидше.

Натомість світ трохи змінився.

Саме так, як люди уявляють майбутнє, коли не знають його.

Знайомі люди — просто старші.

Знайомі посади — просто вищі.

Знайомий корабель — просто модернізований.

Це майбутнє створене не істориком.

Воно створене з очікувань.

І це стане ключем.

А потім Райкер зустрічає свого сина

Ось тут симуляція завдає найсильнішого удару.

Виявляється, Райкер був одружений.

Його дружина загинула два роки тому в аварії шатла.

А в них залишився син.

Хлопчика звати Жан-Люк Рікер.

Так, на честь Пікара. (TrekCore)

Це майже надто ідеально.

Вільям Райкер, який ніколи не був найбільшим прихильником спокійного сімейного життя, дізнається:

ти одружився.

Став батьком.

Назвав дитину на честь свого капітана.

Втратив дружину.

І тепер виховуєш хлопця сам.

Фальшиве майбутнє відразу дає Райкеру те, чого в його теперішньому житті немає:

коріння.

Не лише посаду.

Родину.

Когось, для кого він не командер і не капітан.

Просто тато.

Саме тому поява Жан-Люка є набагато сильнішою пасткою за капітанські знаки.

Райкер може скептично поставитися до кар’єри.

Але дитину важче перетворити на логічну задачу.

Хлопчик дивиться на нього як на батька.

А Райкер не пам’ятає жодного дня його життя.

Найстрашніша форма амнезії — втратити не факти, а стосунки

Райкеру можна розповісти про кар’єру.

Ось записи.

Ось посади.

Ось місії.

Ось дати.

З родиною це не працює.

Жан-Люк може сказати:

«Я твій син».

Але для Райкера це інформація.

Не пам’ять.

Він не пам’ятає:

першого слова;

першого дня народження;

перших страхів;

першої сварки;

того, як хлопчик виріс саме таким.

Він раціонально розуміє, що перед ним нібито його дитина.

Емоційно — незнайомий хлопчик.

Це надзвичайно сильна ситуація.

Бо майбутнє ставить його перед моральним обов’язком, до якого він психологічно не готовий.

Дитина вже любить його.

Райкер повинен наздогнати шістнадцять років любові за кілька годин.

Неможливо.

І все ж він намагається.

Саме це багато говорить про Райкера.

Райкер як батько

Жан-Люк Рікер не просто декорація.

Через нього сценарій показує версію Райкера, яку ми майже не бачимо.

Не командира.

Не чарівного чоловіка, який може фліртувати майже з будь-якою цивілізацією до першої дипломатичної ноти протесту.

Не друга.

Не офіцера.

Батька.

І ця версія дивно переконлива.

Райкер може не пам’ятати хлопця.

Але майже автоматично починає турбуватися про нього.

Розмовляє.

Намагається встановити контакт.

Не відкидає дитину лише тому, що власна пам’ять не підтверджує зв’язок.

Це важливо.

Він міг би поводитися холодно:

«Технічно ти мій син, але я тебе не пам’ятаю».

Натомість намагається прийняти відповідальність.

Навіть усередині брехні це справжня риса характеру Райкера.

І саме це пояснить, чому Бараш обрав таку форму симуляції.

Він шукає не інформацію.

Йому потрібна близькість.

Майбутнє тим часом дуже хоче, щоб Райкер повернувся до роботи

Проблема в тому, що в Райкера немає часу просто сидіти й намагатися відновити життя.

Enterprise бере участь у важливих переговорах із Ромуланською імперією.

І тут з’являється людина, яку Райкер прекрасно пам’ятає як противника.

Томалак.

Але тепер Томалак уже не ворожий командир.

Він дипломат.

Посол.

Людина, яка нібито працює над миром між Ромуланською імперією та Федерацією. У фальшивій історії Райкер кілька років тому врятував ромуланський корабель, що допомогло змінити відносини між державами. (TrekCore)

Для Райкера це майже абсурд.

Остання версія Томалака, яку він пам’ятає, — небезпечний ромуланський офіцер.

Тепер усі поводяться так, ніби багаторічне зближення стало нормальною реальністю.

І знову пастка працює дуже розумно.

Майбутнє не просто дає Райкеру персональне щастя.

Воно дає йому кращий політичний світ.

Старі вороги стали партнерами.

Ромуланці й Федерація наблизилися до миру.

Сам Райкер нібито відіграв у цьому важливу роль.

Це майбутнє, у яке офіцер Зоряного флоту хотів би повірити.

Ідеальна пастка повинна лестити жертві

Подивімося, що отримує Райкер.

Він капітан Enterprise.

Його колишній капітан став адміралом і явно поважає його.

Дейта — його перший офіцер.

Ромуланці рухаються до миру.

У нього є син.

Він мав дружину.

Його життя важливе.

Його рішення змінили історію.

Це не випадкове майбутнє.

Це комплімент Райкеру.

Тому йому психологічно важче його відкинути.

Якщо людина хоче обдурити вас, найкраща брехня часто не та, якої ви боїтеся.

А та, у яку вам приємно повірити.

Саме це робить «Недосконале майбутнє» цікавішим за звичайний сюжет «герой прокинувся через багато років».

Головна небезпека тут — не жах.

Бажання.

Райкер не може просто прийняти нову реальність

І все ж він залишається Райкером.

Офіцером.

Людиною, навченою ставити запитання.

Шістнадцять років зникли.

Навколо зміни.

Йому кажуть:

довірся нам.

А він відповідає:

добре, але покажіть дані.

Це дуже важливо.

Симуляція намагається створити емоційний тиск.

Пікар каже, що йому потрібно виконувати обов’язки.

Переговори важливі.

Історія рухається.

А Райкер не хоче приймати критичні рішення, спираючись на життя, якого не пам’ятає.

Особливо коли йдеться про секретну інформацію Федерації.

Це саме те, що відрізняє хорошого офіцера від людини, яка прокинулася капітаном і сказала:

«Чудово, де тут кнопка запуску фотонних торпед?»

Він не довіряє навіть власному статусу.

І правильно.

Маленькі помилки накопичуються

Спочатку майбутнє здається переконливим.

Потім з’являються дрібні несправності.

Комп’ютер реагує дивно.

Системи працюють не зовсім так, як повинні.

Інформація інколи затримується.

Дейта поводиться трохи не так.

Райкер поступово відчуває:

реальність має шви.

Вона достатньо хороша, якщо дивитися здалеку.

Але якщо почати тягнути за нитки — тканина розходиться. (Вікіпедія)

Це одна з найприємніших частин епізоду.

Райкер не раптом отримує містичне відчуття:

«Цей світ несправжній».

Він розслідує.

Помічає невідповідності.

Порівнює.

Перевіряє.

Майбутнє програє не інтуїції.

Воно програє уважності.

Дейта — дуже небезпечна людина для поганої симуляції

Якщо створюєте фальшиву версію Enterprise, найбільша проблема — Дейта.

Людей можна приблизно імітувати.

Вони роблять помилки.

Мають дивну поведінку.

Забувають.

Використовують неточні слова.

Дейта — значно складніший.

Райкер дуже добре знає його можливості.

Знає характер мовлення.

Знає особливості обчислення.

І тому дрібна неправильність у поведінці Дейти може бути набагато красномовнішою за величезну декораційну помилку.

Під час остаточного викриття Райкер перевіряє саме такі речі: фальшива версія Дейти не може виконати те, що справжньому андроїду було б легко, а його мовні особливості не повністю відповідають реальному Дейті. (Вікіпедія)

Це майже тест Тюрінга навпаки.

Не:

чи зможе машина переконати людину, що вона людина?

А:

чи зможе симуляція переконати людину, що вона конкретна машина?

Виявляється, ні.

Але головна помилка — Мінует

У певний момент Райкер бачить запис своєї покійної дружини.

«Мін».

І впізнає її.

Це Мінует.

Жінка з голодека.

Голографічна персонажка, яку бінари створили ще в першому сезоні в серії «11001001», щоб захопити увагу Райкера, поки вони використовували Enterprise. Каролін Маккормік повернулася в «Future Imperfect», зігравши варіацію того самого образу — тут симуляція представляє Мінует як дружину Райкера й матір його сина. (startrek.com)

І все руйнується.

Тому що Мінует не могла стати його дружиною.

Вона не реальна жінка.

Принаймні в тому сенсі, який передбачає ця біографія.

Райкер точно знає її походження.

І якщо світ каже:

«Ти одружився з цією людиною»,

а Райкер знає:

«Ця людина була створеною для голодека програмою»,

є тільки кілька варіантів.

Або за шістнадцять років відбулося щось надзвичайно дивне.

Або весь світ бреше.

І Райкер обирає друге.

Чому саме Мінует є ідеальною помилкою

Творець симуляції прочитав пам’ять Райкера.

Побачив Мінует.

Побачив, наскільки сильним був спогад.

І зробив цілком логічний висновок:

ця жінка була для нього важливою.

Напевно, реальна.

Напевно, могла стати дружиною.

Помилка не в даних.

Помилка — в контексті.

Саме це робить сюжет дуже сучасним навіть десятиліття потому.

Можна мати величезний масив інформації про людину й усе одно неправильно зрозуміти її життя.

Фотографії.

Слова.

Спогади.

Сильні емоційні асоціації.

Але без контексту система може зробити бездоганно логічний і абсолютно хибний висновок.

Мінует була важливою для Райкера.

Так.

Мінует була реальною жінкою, з якою він міг одружитися.

Ні.

Симуляція знає перше.

Не розуміє другого.

І на цьому гине.

Райкер іде на місток ламати власне майбутнє

Після цього він більше не грає.

Не просить пояснень.

Не намагається адаптуватися.

Він приходить до Пікара, Томалака та інших і прямо заявляє:

це несправжнє.

Світ намагається чинити опір.

Персонажі переконують його.

Але Райкер починає перевіряти систему.

Ставить питання.

Демонструє невідповідності.

Фальшива реальність поступово перестає триматися. (Вікіпедія)

Ця сцена дуже задовільна.

Бо герой не просто чекає, поки злодій пояснить план.

Райкер сам розкриває декорацію.

Він буквально змушує світ визнати, що світ — фальшивка.

Це гарний момент для персонажа, якого іноді сприймають передусім як чарівного першого офіцера.

Райкер дуже розумний.

Просто поруч із Пікаром і Дейтою ця риса іноді менш помітна.

Тут вона виходить на перший план.

Майбутнє зникає

Enterprise розчиняється.

Старші друзі.

Адмірал Пікар.

Син.

Усе.

Райкер опиняється в іншому приміщенні.

І перед ним — Томалак.

Але тепер уже не посол.

Командир.

Ромуланець.

Саме той, якого Райкер пам’ятає.

Томалак пояснює, що все було ромуланською симуляцією. Її мета — змусити Райкера повірити, що минуло шістнадцять років, і через цю конструкцію отримати від нього розташування стратегічного форпосту Федерації. Ромуланці використовували інформацію, витягнуту з його пам’яті, але неправильно зрозуміли значення Мінует. (Вікіпедія)

Чудово.

Загадку розгадано.

Ромуланці.

Звичайно.

Можна рухатися до фіналу.

Тільки серія має ще приблизно третину часу.

І це вже підозріло.

Перша симуляція була пасткою всередині пастки

Райкер тепер нібито перебуває у ромуланському полоні.

У камері він знаходить хлопчика.

Того самого, який у фальшивому майбутньому був його сином.

Тепер той називається Ітаном.

Томалак, як здається, використав його зовнішність для створення образу Жан-Люка Рікера. (Вікіпедія)

Це логічно.

Навіть дуже.

І саме тому глядач легко приймає другий рівень реальності.

Ми вже отримали пояснення першого.

Ромуланці створили симуляцію.

Хлопчик був моделлю.

Тепер Райкер має втекти.

Звичайний третій акт.

Райкер та Ітан тікають із камери.

Ховаються.

Уникають ромуланців.

Усе рухається до класичної втечі.

І ось тут сценарій робить найкращий трюк.

Він дозволяє Райкеру другий раз зробити те саме.

Знайти маленьку помилку.

Одне неправильне слово

Ітан говорить про Томалака.

І називає його...

послом.

Проблема в тому, що в поточній версії реальності Томалак — командир.

Послом він був у першій симуляції.

Ітан не повинен знати цього титулу.

Райкер зупиняється. (Вікіпедія)

Це фантастична сцена.

Не потрібен вибух.

Не потрібен трикодер.

Не потрібна комп’ютерна діагностика.

Одне слово.

«Посол».

І весь другий шар реальності руйнується.

Райкер уже навчився правилам гри.

Перша симуляція зробила його підозрілим.

Тепер будь-яка невідповідність — сигнал.

Ітан помиляється.

Райкер ловить.

Цього разу він не витрачає десять хвилин на перевірки.

Просто каже:

досить.

Покажи правду.

Томалак теж зникає

Ромуланський корабель.

Камера.

Охоронці.

Усе розчиняється.

І Райкер повертається туди, де все почалося.

До печери на Альфа Оніас III.

Ніяких шістнадцяти років.

Ніякого ромуланського полону.

Ніякого майбутнього.

Enterprise усе ще на орбіті.

Джорді та Ворфа вдалося повернути.

Зник лише Райкер. (Вікіпедія)

І поруч із ним залишається хлопчик.

Тільки тепер вже зрозуміло:

він не Жан-Люк Рікер.

Не Ітан.

І навіть людська зовнішність не справжня.

Хлопчика звати Бараш.

І тут уся серія раптом стає зовсім іншою

До цього ми думали, що історія про:

амнезію;

шпигунство;

ромуланців;

психологічні маніпуляції.

А виявляється:

це історія про самотність.

Бараш — останній представник або один із останніх представників свого народу в цьому місці. Його світ був атакований, а мати сховала дитину в підземному комплексі із симуляційною технологією, щоб урятувати. Вона померла, і хлопчик залишився один, використовуючи обладнання для створення віртуальних світів і компанії. (Вікіпедія)

І раптом всі дивні рішення симуляції стають зрозумілішими.

Вона не була створена професійним шпигуном.

Не ромуланською розвідкою.

А дитиною.

Дуже розумною.

З неймовірною технологією.

Але все одно дитиною.

Бараш прочитав пам’ять Райкера й побудував світ, який, на його думку, зробить дорослого щасливим.

Капітан.

Дружина.

Син.

Друзі.

Мир.

Він створив не допит.

Він створив дім.

Барашу потрібен був батько

Ось що насправді означав Жан-Люк Рікер.

Не просто інструмент маніпуляції.

Бараш приміряв на себе роль сина.

Він не знав, як попросити:

«Залишся зі мною».

Тому створив реальність, де Райкер уже має причину залишитися.

Це одночасно сумно й трохи моторошно.

Бо Бараш фактично викрав людину.

Прочитав пам’ять.

Створив фальшивих друзів.

Фальшиву дружину.

Фальшивого сина.

Фальшиве життя.

Кілька разів брехав після викриття.

Не найздоровіший спосіб завести приятеля.

Але коли з’ясовується контекст, намір стає зрозумілим.

Він не хотів секретів Федерації.

Не хотів завдати шкоди Райкеру.

Не хотів захопити Enterprise.

Він просто більше не хотів бути один.

І тут «Star Trek» знову робить те, що часто вміє найкраще:

перетворює «монстра тижня» на істоту, якій потрібна допомога.

Чому Бараш обрав саме Райкера?

Частково випадково.

Райкер опинився в печері.

Але психологічно вибір дуже вдалий.

Райкер — людина соціальна.

Він любить інших.

Легко встановлює контакт.

Вміє жартувати.

Фліртувати.

Грати.

Командувати без постійної дистанції.

Він значно менш формальний, ніж Пікар.

Для самотньої дитини Райкер майже ідеальний дорослий.

Не дивно, що Бараш, зазирнувши в його пам’ять, побачив можливість не просто створити товариша.

Створити батька.

Але чому Райкер його прощає?

Це дуже важливе питання.

Бо з об’єктивного погляду Бараш зробив страшну річ.

Він втрутився в свідомість Райкера.

Створив фальшиву смерть дружини.

Використав образи його друзів.

Змусив пережити втрату шістнадцяти років.

Навіть після першого викриття продовжив брехати.

Райкер міг би бути в люті.

І частково він є.

Але коли бачить справжню причину, змінює ставлення.

Бо головною рисою Райкера є не лише розум.

Емпатія теж.

Він здатен відрізнити злочинний намір від відчайдушного вчинку дитини.

Не сказати:

«Усе гаразд».

А сказати:

я розумію, чому ти це зробив.

Це принципова різниця.

Справжній вигляд Бараша

Наприкінці Бараш відмовляється від людської маски.

Перед Райкером з’являється маленька сіра інопланетна істота.

І це дуже важливо символічно.

Усю серію Бараш намагається бути тим, кого Райкер захоче любити.

Сином.

Людиною.

Жан-Люком.

Ітаном.

Лише після викриття він показує себе справжнього. (Вікіпедія)

А Райкер усе одно пропонує йому піти на Enterprise.

Тобто Барашу більше не потрібно виглядати як син Райкера, щоб отримати компанію.

Ось справжня розв’язка.

Не:

«Твоя симуляція була недостатньо хорошою».

А:

«Тобі не потрібно створювати фальшиве життя, щоб хтось залишився поруч».

Це дуже теплий фінал.

Мінует як ключ до всього епізоду

Особливо красиво, що саме Мінует руйнує ідеальне майбутнє.

У «11001001» Мінует уже була штучним образом, створеним для маніпуляції Райкером.

І тепер інша система вдруге використовує її образ для того самого.

Але саме тому Райкер її впізнає.

Тобто старий обман стає захистом від нового.

Це майже поетично.

Колись Мінует була найпереконливішою ілюзією.

Тепер вона — доказ ілюзії.

Бараш читає сильний спогад і думає:

це важлива жінка.

Він має рацію.

Але не знає історію.

І саме тут серія дуже красиво говорить про різницю між пам’яттю та знанням.

Можна прочитати пам’ять людини й усе одно її не знати

Бараш має неймовірну технологію.

Він може отримувати образи з розуму Райкера.

Створювати друзів.

Корабель.

Історію.

Майбутнє.

Майже повний світ.

Але не розуміє людину автоматично.

Це фундаментальна тема епізоду.

Факти не дорівнюють сенсу.

Можна знати:

кого Райкер пам’ятає;

чиє обличчя викликає сильну реакцію;

що він хоче бути капітаном;

що поважає Пікара;

що любить Enterprise;

що йому подобалася Мінует.

Але з цього ще не випливає правильна історія.

Людина — не сума записів.

Контекст критичний.

«Недосконале майбутнє» буквально є недосконалим

Назва чудово працює.

Future Imperfect — це гра слів.

Майбутнє, яке побудував Бараш, майже ідеальне.

Але саме «майже» його руйнує.

Дрібні помилки.

Неправильний Дейта.

Системні збої.

Мінует.

Титул Томалака.

Кожна помилка невелика.

Разом вони доводять:

це не життя.

Цікаво, що якби симуляція була менш амбітною, вона могла б працювати краще.

Якби Бараш просто створив приємний вечір на Enterprise, Райкер, можливо, значно довше не зрозумів би нічого.

Але він захотів дати Райкеру все.

Саме тому довелося вигадати занадто багато.

І десь фальшивка обов’язково мала тріснути.

Майбутнє Райкера говорить про його приховані бажання

Це одна з найцікавіших частин.

Навіть якщо майбутнє несправжнє, воно створене з його пам’яті.

Отже, воно не абсолютно випадкове.

Капітанство.

Enterprise.

Син.

Мінует.

Пікар.

Мир із Ромуланцями.

Усе це має коріння в Райкері.

Тому симуляція стає своєрідним психологічним портретом.

Він хоче успіху.

Але не ціною втрати друзів.

Хоче командування.

Але Enterprise залишається центром.

Хоче близькості.

Навіть якщо його теперішнє життя часто виглядає як нескінченний ряд романтичних пригод без стабільної родини.

І, можливо, десь усередині Райкер справді допускає можливість:

колись бути батьком.

Чому його дружиною не стала Трой?

Це цікаве питання.

Якщо Бараш читає пам’ять Райкера, там безумовно є Діана Трой.

Глибокі почуття.

Минуле.

Зв’язок.

Чому не зробити її дружиною?

Саме це додатково показує механічність читання пам’яті Барашем.

Він не будує майбутнє з повного психологічного аналізу.

Він вибирає сильні образи.

Мінует, очевидно, залишила дуже яскравий відбиток.

Тому стає «Мін».

Трой залишається частиною професійного світу.

Система бачить інтенсивність спогаду.

Не історичну й емоційну структуру життя.

Жан-Люк Рікер — ще один дуже показовий вибір

Назвати сина на честь Пікара.

Можна посміхнутися.

Але для Райкера це правдоподібно.

Його стосунки з Пікаром значно глибші за звичайне «капітан — перший офіцер».

Пікар для нього:

командир;

наставник;

друг;

людина, з якою він багато років працював у найнебезпечніших ситуаціях.

І саме тому ім’я Жан-Люк працює.

Бараш бачить важливість Пікара у свідомості Райкера й робить із цього родинний символ.

Це знову неправильний, але психологічно логічний висновок.

Фальшивий Пікар працює майже ідеально

Це теж цікаво.

Райкер досить довго не відкидає Пікара як фальшивку.

Чому?

Бо Бараш знає його через спогади Райкера.

А Райкер дуже добре знає Пікара.

Отже, образ достатньо переконливий.

Але навіть тут є тонка проблема.

Фальшивий Пікар каже Райкеру:

потрібно виконувати обов’язок.

Майже саме те, що сказав би справжній.

Проте симуляція іноді занадто сильно штовхає його в потрібному напрямку.

Справжній Пікар, ймовірно, був би значно обережнішим із капітаном, який буквально втратив шістнадцять років пам’яті.

Саме такі дрібні психологічні відхилення й створюють відчуття:

десь тут сценарист світу старається трохи надто сильно.

Ромуланська частина — навмисно стереотипна

Після першого викриття Бараш створює пояснення, яке Райкер легко прийме.

Хто може стояти за складною симуляцією для отримання військової інформації?

Ромуланці.

Ідеально.

Томалак уже є у пам’яті.

Є мотив.

Є технологія.

Є секретний форпост.

Усе логічно.

І саме тому другий шар працює.

Бараш навчився:

перша історія була занадто приємною.

Друга повинна бути такою, яку Райкер очікує від ворога.

Тобто перша пастка будується на бажанні.

Друга — на підозрі.

Дуже розумно.

Але дитина знову робить помилку

«Посол».

Одне слово.

І тут стає видно межу здібностей Бараша.

Він чудово створює декорації.

Гірше контролює логіку власних ролей.

Це абсолютно дитяча помилка.

Наче дитина вигадує гру:

«Тепер я не твій син, тепер мене викрали ромуланці».

А через кілька хвилин використовує слово з попередньої гри.

Райкер відразу ловить.

Саме тому фінальне пояснення відчувається не як випадковий третій твіст.

Воно ретроспективно пояснює недосконалість усього епізоду.

Чи не надто легко Райкер пробачає Бараша?

Можна сперечатися.

Він пережив психологічно дуже серйозну маніпуляцію.

Йому дали сина.

Мертву дружину.

Шістнадцять утрачених років.

Потім забрали.

Потім кинули в ромуланську в’язницю.

Потім з’ясувалося, що й вона несправжня.

У реальному світі така серія могла б залишити дуже неприємні наслідки.

TNG закінчує все значно тепліше.

Райкер бачить самотнього Бараша й майже одразу переходить від гніву до співчуття.

Це трохи швидко.

Але тематично правильно.

Бо Бараш не намагався зламати Райкера.

Він намагався створити зв’язок єдиним способом, який знав.

Самотність як справжній антагоніст

Немає злого плану.

Справжній ворог — роки ізоляції.

Уявіть дитину, яка має фантастичну технологію й нікого поруч.

Спочатку вона створює ігри.

Потім персонажів.

Потім друзів.

Але всі вони несправжні.

Вони кажуть те, що ти запрограмував.

Ніколи не дивують по-справжньому.

Не мають вибору.

І раптом у твою печеру приходить справжня людина.

Бараш робить відчайдушну річ:

не дозволяє їй піти.

Замість цього створює життя, де вона сама захоче залишитися.

Це неправильно.

Але страшенно сумно.

Різниця між симуляцією та стосунком

Саме це Бараш повинен зрозуміти.

Можна створити ідеального сина.

Але він не буде реальним сином.

Можна створити дружину, яка точно знає, що сказати.

Але вона не робить вибір бути поруч.

Можна створити друзів.

Але вони не можуть піти.

Справжні стосунки мають ризик.

Людина може сказати:

ні.

Може залишити.

Може сперечатися.

Може не любити.

Бараш намагався прибрати цей ризик.

І саме тому його світ не давав того, чого він насправді хотів.

Райкер робить найважливіше — дає Барашу вибір

Наприкінці він не стає фальшивим батьком.

Не каже:

«Добре, відтепер ти мій син Жан-Люк».

Він пропонує:

ходімо на Enterprise.

Там є люди.

Життя.

Можливість почати заново. (Вікіпедія)

Це набагато здоровіша відповідь.

Бараш не отримує готову сім’ю.

Отримує шанс побудувати справжні зв’язки.

Не симуляцію.

Світ, який не контролює.

Саме це і є вихід із його пастки.

Джонатан Фрейкс тягне майже весь епізод

«Future Imperfect» — дуже райкероцентрична серія.

Майже все бачимо через нього.

І Джонатан Фрейкс отримує можливість показати значно ширший діапазон персонажа.

Розгубленість.

Недовіру.

Батьківську ніжність.

Командирську дисципліну.

Гнів.

Іронію.

Інтелект.

Особливо добре працює момент, коли Райкер переходить із режиму:

«Я намагаюся зрозуміти нове життя»

у:

«Добре, хтось бреше, і тепер я вас спіймаю».

Це різкий, але природний перехід.

Старіння персонажів працює як частина ілюзії

Сьогодні грим може виглядати дещо умовно.

Але сама ідея ефективна.

Ми дивимося на знайомих людей і бачимо майбутні версії.

У цьому завжди є щось трохи тривожне.

Пікар старший.

Крашер старша.

Райкер старший.

Життя пішло вперед без нас.

Саме тому амнезія працює не лише через інформацію.

Вона візуальна.

Райкер буквально бачить час на обличчях друзів.

Чому майбутнє не змінилося сильніше?

Це одна з логічних слабкостей.

Шістнадцять років у технологічному суспільстві Федерації — великий період.

А Enterprise виглядає дуже знайомо.

Форма екіпажу майже знайома.

Технології знайомі.

Усе змінилося лише трохи.

Але це легко пояснити всередині сюжету.

Бараш не знає майбутнього.

Він будує його з пам’яті Райкера.

Отже, майбутнє виглядає так, як його уявляє теперішня людина:

майже те саме, тільки трохи новіше.

Це навіть робить недолік частиною концепції.

Найкращий фантастичний елемент — не технологія Бараша

Найцікавіше не те, що він може створити симуляцію.

Голодек уже існує.

Віртуальні світи для TNG — не новина.

Найцікавіше:

симуляція формується з пам’яті Райкера.

Тобто це персоналізована реальність.

І тому «Недосконале майбутнє» працює як рання історія про алгоритм, який знає про тебе дуже багато, але все одно може радикально неправильно зрозуміти, чого ти хочеш.

Дивно сучасна тема.

Перша пастка: «Ось твоє ідеальне життя»

Капітан.

Син.

Мир.

Друзі.

Друга пастка: «Ось ворог, якого ти очікував»

Ромуланці.

Томалак.

Шпигунство.

Втеча.

Правда: «Я просто не хотів бути один»

І третя відповідь набагато сильніша за дві попередні.

Саме тому фінал працює.

Після двох великих фантастичних концепцій усе зводиться до дуже маленької потреби.

Компанії.

Райкер проти симуляції

Його головною зброєю стає послідовність.

Він пам’ятає.

Порівнює.

Помічає.

Не дозволяє емоціям повністю відключити підозру.

Цікаво, що перша симуляція майже перемагає саме через сина.

Жан-Люк — найсильніший елемент.

Райкер хоче вірити дитині.

Саме тут він найбільш вразливий.

Тобто майбутнє ловить його не на амбіції.

На турботі.

Це робить Райкера кращим персонажем.

Порівняння з «Пам’ятай мене»

Лише три епізоди тому Беверлі Крашер теж опинилася у фальшивій реальності.

У «Пам’ятай мене» світ поступово стискався й переписував власну історію.

Тут світ побудований спеціально навколо Райкера.

Обидва герої перемагають однаково:

помічають логічні суперечності.

Беверлі ловить Всесвіт на абсурдній кількості екіпажу.

Райкер ловить майбутнє на Мінует і поведінці Дейти.

Четвертий сезон явно захоплений ідеєю:

що робити, якщо реальність виглядає переконливо, але факти не сходяться?

Відповідь:

не припиняти перевіряти.

Але Беверлі й Райкер реагують по-різному

Беверлі боїться, що божеволіє.

Райкер швидше підозрює зовнішній обман.

Це відповідає персонажам.

Крашер як лікарка спочатку перевіряє себе.

Райкер як тактичний офіцер перевіряє середовище.

Обидва підходи працюють.

Це хороший приклад того, як TNG може використовувати подібні фантастичні концепції для різних характерів.

Мінует як слабке місце Райкера

Не випадково її спогад настільки сильний.

Їхня зустріч була короткою.

Але Мінует створили буквально для того, щоб бути максимально привабливою для нього.

Тому її образ і залишив сильний слід.

Бараш бачить цей емоційний сигнал.

І робить висновок:

ось кохання його життя.

Майже смішно.

І водночас трохи сумно.

Бо пам’ять іноді справді надає коротким моментам непропорційно велику вагу.

Ідеальна дружина, якої ніколи не було

Саме це робить Мінует тематично потрібною.

Якби фальшива дружина була невідомою жінкою, Райкер не мав би способу швидко перевірити.

Якби Трой — симуляція могла б виглядати психологічно переконливішою.

Мінует є ідеальним вибором для історії про ілюзію.

Вона вже була ілюзією.

Фальшиве майбутнє робить фальшиву жінку реальною.

Райкер розуміє:

щось не так.

Дуже красиве коло.

Чи хотів Райкер цього майбутнього?

Не буквально.

Але частинами — можливо.

І саме тому воно небезпечне.

Якщо показати людині абсолютно чужий світ, вона буде боротися.

Якщо показати її можливу мрію, вона спочатку спробує адаптуватися.

Бараш інтуїтивно розуміє це.

Дитина виявляється дуже здібним режисером психологічного трилера.

Найсильніша сцена

Для мене — момент із Мінует.

Не тому, що це найбільш емоційна сцена.

А тому, що одним кадром змінює жанр.

До цього:

драма про втрату пам’яті.

Після:

параноїдальний трилер.

Райкер дивиться на обличчя дружини.

І розуміє:

він ніколи не мав цієї дружини.

Отже, й син може бути несправжній.

І весь світ перетворюється з дому на пастку.

Найрозумніша сцена

Друге викриття.

«Посол».

Тут сценарій уже не може повторити Мінует.

Потрібна менша помилка.

І дає одне слово.

Дуже елегантно.

Райкер не просто розумний.

Він навчився під час самої серії.

Перший обман підвищив його чутливість до другого.

Герой змінює метод.

Саме тому друга перемога відчувається заслуженою.

Найемоційніша сцена

Справжнє зізнання Бараша.

Після всієї шпигунської конструкції виявляється:

він просто хотів друга.

Масштаб різко зменшується.

І це працює.

Найбільш тривожна сцена

Райкер уперше дивиться на Жан-Люка й розуміє, що це його син, якого він не пам’ятає.

Навіть знаючи фінальний твіст, сцена залишається сильною.

Бо сама ідея реальна:

що, якщо люди, яких ти любив багато років, для тебе раптом стануть незнайомцями?

Наукова фантастика тут лише збільшує звичайний страх втрати пам’яті.

Що працює найкраще

Передусім структура.

Один твіст.

Потім другий.

Потім третій.

І фінальна правда не просто перекреслює попереднє, а пояснює його.

Друге — Джонатан Фрейкс.

Третє — Мінует як логічна помилка симуляції.

Четверте — використання Томалака.

П’яте — Бараш.

Шосте — тема самотності.

Сьоме — ідея пам’яті без контексту.

Що працює слабше

Головний недолік — третій твіст може здатися надмірним.

Глядач уже прийняв:

це ромуланська симуляція.

Потім серія каже:

ні, симуляція всередині симуляції.

Є ризик відчуття:

«Ну скільки ще?»

На щастя, третій рівень останній.

І дає емоційно сильнішу відповідь, тому виправдовує конструкцію.

Друга слабкість — Бараш отримує дуже швидке прощення.

Третя — майбутні версії персонажів не настільки радикально змінені, як можна було б очікувати за шістнадцять років.

Четверта — частина ромуланської втечі після перегляду вже відчувається механічною, бо ми знаємо, що вона теж фальшива.

Але загальна конструкція залишається сильною.

Райкер — 10/10

Це одна з найкращих ранніх серій персонажа.

Ми бачимо не тільки командира.

Батька.

Скептика.

Детектива.

Людину, яка може бути вразливою перед ідеальним майбутнім, але не відмовляється від критичного мислення.

Бараш — 9/10

З’являється лише тут, але чудово змінює значення всієї історії.

Спочатку він буквально частина декорації.

Потім заручник.

Потім режисер усього.

А зрештою — самотня дитина.

Хороша трансформація.

Томалак — 8,5/10

Андреас Кацулас знову чудово працює навіть у ролі, яка цього разу буквально є проєкцією чужої пам’яті.

Його поява настільки природно означає «ромуланська проблема», що і Райкер, і глядач легко приймають другий обман.

Пікар — 8,5/10

Формально несправжній більшу частину серії.

Але саме тому цікавий.

Бараш створює його з пам’яті Райкера.

Отже, ми частково бачимо версію Пікара в голові Райкера.

Авторитетну.

Розумну.

Вимогливу.

Важливу настільки, що Райкер навіть назвав би на його честь сина.

Мінует — 10/10 як сюжетний ключ

Кілька хвилин.

Один старий персонаж.

І вся конструкція валиться.

Ідеальне використання continuity.

Серіал винагороджує глядача, який пам’ятає перший сезон, але водночас пояснює достатньо, щоб твіст працював і без енциклопедії TNG. Її повторна поява в «Future Imperfect» офіційно пов’язана саме з попереднім епізодом «11001001». (startrek.com)

Атмосфера — 9/10

Перша половина має дивне відчуття сну.

Усе знайоме.

Але трохи неправильне.

Потім атмосфера стає параноїдальною.

Далі — ромуланський трилер.

Фінал — майже казка про самотню дитину.

Не всі переходи ідеально гладкі.

Але вони роблять серію дуже запам’ятовуваною.

Науково-фантастична концепція — 9,5/10

Технологія Бараша майже магічна.

Але використана цікаво.

Не просто:

«ось дуже хороший голодек».

А:

«ось машина, яка може перетворити твої спогади на світ, але не може автоматично зрозуміти, що вони означають».

Саме остання частина дає концепції справжню цінність.

Психологічна складова — 10/10

Ідеальне майбутнє не працює, якщо воно не відчувається твоїм.

Бараш отримує майже всі правильні складові.

Але одна неправильна інтерпретація руйнує весь світ.

Це дуже сильна думка про людську ідентичність.

Підсумкова оцінка — 9,3/10

«Недосконале майбутнє» — не найбільш гучна серія четвертого сезону.

Тут немає Борґ.

Немає смерті К’Елейр.

Немає великої політичної зміни.

Але це одна з найцікавіших історій Райкера.

Серія ставить його в ситуацію, де груба сила нічого не дає.

Фазер майже не потрібен.

Командирський статус не допомагає.

Навіть Enterprise може бути декорацією.

Єдина надійна річ — здатність перевіряти власну реальність.

Фінальна думка

На початку серії Вільям Райкер святкує день народження.

І це майже ідеальна точка відліку.

День народження — момент, коли людина дивиться назад і вперед.

Що вже зроблено?

Що буде далі?

Райкеру не дають відповісти самому.

Через кілька хвилин він прокидається й отримує готову відповідь.

Ось твоє майбутнє.

Ти капітан.

Пікар — адмірал.

Твої друзі живі.

Старі вороги стали дипломатами.

Ти був одружений.

У тебе є син.

Ти став важливою людиною.

Твоє життя мало сенс.

Що ще потрібно?

І деякий час Райкер намагається в це повірити.

Не тому, що дурний.

Саме навпаки.

Бо життя виглядає правдоподібно.

А частково — бажано.

Потім він бачить Мінует.

Жінку, яка ніколи не була його справжньою дружиною.

І розуміє:

гарне майбутнє все одно повинно бути правдивим.

Інакше це не майбутнє.

Декорація.

Він розриває її.

Потрапляє до ромуланської в’язниці.

Знову думає, що знайшов правду.

І вдруге знаходить маленьку помилку.

«Посол».

Одне слово.

Ще одна декорація.

І лише після другого руйнування Райкер отримує справжню відповідь.

Не ромуланців.

Не шпигунів.

Не таємний експеримент.

Дитину.

Бараша.

Хлопчика, який настільки давно жив серед симуляцій, що вирішив:

якщо хочеш друга, потрібно просто побудувати світ, у якому він не захоче піти.

Це найсумніша помилка всієї серії.

Бараш знає, як створити ідеального сина.

Але не знає, як бути справжнім другом.

Знає, як створити любов.

Не знає, як попросити її.

Знає, як змусити людину залишитися.

Не знає, що справжня близькість має сенс лише тоді, коли людина може піти — і все одно обирає бути поруч.

Саме це Райкер дає йому наприкінці.

Не ще одну симуляцію.

Не роль сина.

Не фальшиве майбутнє.

Вибір.

Ходімо зі мною.

На справжній Enterprise.

До справжніх людей.

У світ, який ти не контролюєш.

Там хтось може тебе не зрозуміти.

Хтось може сперечатися.

Хтось може піти.

Але якщо хтось стане твоїм другом — це буде по-справжньому.

І тому назва «Недосконале майбутнє» зрештою набуває ще одного сенсу.

Бараш намагався створити Райкеру ідеальне майбутнє.

Не зміг.

А Райкер пропонує йому інше.

Справжнє.

Непередбачуване.

Неконтрольоване.

Недосконале.

І саме тому значно краще.