Діти вигадують друзів.

Це нормально.

Особливо якщо дитина:

постійно переїжджає;

живе на величезному зорельоті;

не має постійного кола однолітків;

раз на кілька місяців прокидається біля нової планети;

і її батько працює на кораблі, який регулярно потрапляє в ситуації типу «ще п’ять секунд — і варп-ядро вибухне».

У такому житті уявний друг — ще не найгірший механізм адаптації.

Тому коли маленька Клара Саттер розповідає про Ізабеллу, дорослі реагують приблизно так, як і повинні.

Добре.

У тебе є уявна подруга.

Чудово.

Грайся.

Тільки не запізнюйся.

Не заходь у заборонені секції.

Не чіпай системи корабля.

І бажано, щоб уявна подруга теж дотримувалася правил.

Проблема починається тоді, коли Ізабелла раптом стає реальною.

Не в метафоричному сенсі.

Не тому, що Клара так сильно вірить у неї.

Вона ... Читати далі »