Є багато людей, яких не хочеться бачити серед озброєних нападників на борту зорельота.

Клінгон.

Ромуланець.

Борг.

Кардасіанський агент.

Але є варіант значно гірший.

Дейта.

Тому що якщо андроїд, який може підняти людину однією рукою, рухається швидше за більшість екіпажу, чудово знає корабельні системи й має доступ до комп’ютера, раптом вирішує, що правила Зоряного флоту більше його не цікавлять, день дуже швидко стає поганим.

Додайте до нього Майлза О’Браєна — одного з найкращих транспортних і технічних спеціалістів на «Ентерпрайзі».

А потім Діану Трой, яка знає психологію екіпажу, має доступ до капітана й чудово розуміє, де натиснути словами.

І ось уже група з трьох людей може перетворити один із найзахищеніших кораблів Федерації на кризовий центр із заручниками.

Саме це відбувається у «Силових іграх».

На перший погляд перед нами проста історія про одержимість чужими сутностями.

Космічні «привиди» входять у тіла знайомих членів екіпажу.

Герої поводяться не як вони самі.

Захоплюють Ten Forward.

Беруть заручників.

Вимагають доставити корабель у певну точку.

Пікар мусить вести переговори.

Райкер шукає силове рішення.

Джорді й Ро повзають технічними тунелями.

Ворф дуже, дуже сильно намагається не вбити Дейту.

Як чистий трилер із заручниками серія працює чудово.

Але під поверхнею є кілька значно цікавіших речей.

Що означає бути відповідальним за дії власного тіла, якщо вашим тілом керував хтось інший?

Чи можна довіряти словам людини, яка буквально використовує обличчя вашого друга?

Наскільки далеко має право зайти капітан, якщо злочинець прикривається його екіпажем?

І чи можна виграти переговори, якщо противник готовий померти, але дуже не хоче втратити сотні своїх товаришів?

А ще це одна з тих серій, де Пікар доводить:

фазер — чудовий інструмент.

Але іноді набагато небезпечніша зброя — правильно поставлене питання.

Сигнал із минулого

«Ентерпрайз» прибуває до супутника Маб-Бу VI.

Місце неприємне.

Атмосфера нестабільна.

Потужні електромагнітні бурі.

Сенсори працюють погано.

Транспортери практично непридатні.

Саме там корабель отримує слабкий сигнал лиха.

Дейта аналізує його й робить цікаве відкриття.

Сигнал має характеристики старого класу кораблів — типу, який Зоряний флот не використовує вже дуже давно.

Пошук в архівах дає ім’я.

USS Essex.

Корабель зник у цьому районі більше двох століть тому.

Командував ним капітан Брайс Шумар.

Логічний висновок:

знайдено останнє місце загибелі давно втраченого корабля.

Справу можна передати історикам.

Але Трой відчуває життя.

Не слабкий енергетичний слід.

Не автоматичний маяк.

Життя.

На планеті, де екіпаж Essex мав би бути мертвим уже приблизно двісті років.

І це чудовий початок.

Старий сигнал.

Мертвий корабель.

Непридатна для нормального життя поверхня.

Емпатка каже:

там хтось є.

У хорошому хорорі після цього нормальні люди повернули б корабель на 180 градусів.

Зоряний флот каже:

«Потрібно дослідити».

Ось чому в них стільки цікавих службових звітів.

Транспортери не працюють — тому летимо шатлом

Райкер, Дейта й Трой вирушають на поверхню.

Транспортуватися небезпечно.

Тому використовують шатл.

Звучить розумно.

Поки шатл не потрапляє в бурю.

Системи відмовляють.

Корабель трясе.

Посадка швидко переходить із категорії «наукова експедиція» в категорію «будь ласка, нехай земля буде м’якою».

Шатл падає.

Райкер ламає руку.

Зв’язку з «Ентерпрайзом» немає.

Техніка майже не працює.

А Трой знову відчуває життя.

Причому тепер це життя рухається прямо до них разом із бурею.

Дейта сканує.

Нічого.

Трой наполягає:

воно там.

І наближається.

Це один із тих випадків, коли навіть без музики можна сказати:

«Зараз станеться щось дуже погане».

Майлз О’Браєн добровільно вирішує ризикнути розкластися на мільйон атомів не там, де треба

На «Ентерпрайзі» шукають спосіб витягнути групу.

Звичайний транспортний промінь занадто нестабільний.

О’Браєн пропонує план.

Посилити промінь.

Він сам телепортується вниз із підсилювачами транспортного шаблону.

Розставить їх навколо групи.

Це стабілізує захоплення сигналу.

Джорді дуже спокійно повідомляє:

шанси, що О’Браєн матеріалізується цілим, приблизно п’ятдесят на п’ятдесят.

О’Браєн:

робимо.

І це чудово характеризує Майлза.

У майбутньому на DS9 він переживе стільки страждань, що цей момент виглядає майже як рання професійна підготовка.

П’ятдесят відсотків шансу перетворитися на транспортну абстракцію?

Звичайний вівторок.

Саме О’Браєн рятує всіх

Він успішно матеріалізується.

Починає встановлювати підсилювачі.

Група вже майже готова до транспортування.

І тоді блискавка б’є в обладнання.

Усі падають.

Буря проходить прямо над ними.

І з неї виходять світлові сутності.

Одна входить у Трой.

Одна — у Дейту.

Одна — в О’Браєна.

Ще одна наближається до Райкера.

Але не входить.

Чому?

Пізніше Беверлі зробить висновок:

через зламану руку Райкер переживав сильний біль.

Постійно активні больові сигнали якимось чином завадили сутності захопити нервову систему.

Так що цього разу перелом руки буквально рятує мозок.

Медицина XXI століття:

«У вас перелом — це погано».

Медицина XXIV століття:

«На щастя, перелом не дозволив космічному злочинцю вселитися у вашу свідомість».

Прогрес.

Усі повертаються на корабель

На перший погляд усе добре.

Райкер із переломом.

Трой налякана.

О’Браєн живий.

Дейта функціонує.

Беверлі перевіряє їх.

Серйозних ушкоджень немає.

Пікар приходить у медвідсік.

Команда може продовжувати розслідування.

Тільки маленькі деталі починають викликати дискомфорт.

У Дейти з’являється дивний звук у голосі.

Він пояснює:

невеликий збій мовного процесора.

Трой наполягає:

потрібно летіти до південного полюса супутника.

Саме там вона нібито відчуває джерело сигналу.

О’Браєн поводиться майже нормально.

І саме слово «майже» дуже швидко стає ключовим.

Дейта робить перший великий хід

Райкер наказує Ро тримати корабель біля місця падіння шатла.

Дейта наполягає:

треба перейти до південного полюса.

Райкер відмовляє.

Логіка проста.

Саме тут знайшли сигнал.

Саме тут сталася аварія.

Чому починати пошуки заново?

І тоді Дейта...

б’є Райкера.

Без попередження.

Не словесна суперечка.

Не дивна помилка.

Просто різкий фізичний удар.

Ворф намагається втрутитися.

О’Браєн атакує його.

Ро хапається за фазер.

Починається стрілянина.

За кілька секунд місток флагмана Федерації перетворюється на барну бійку, якщо в барній бійці один учасник — андроїд із надлюдською силою.

Ось тут стає очевидно:

це не наші люди.

Принаймні не повністю.

Одночасно Трой атакує Пікара

І це особливо добре працює через контраст.

Діана Трой — радниця.

Людина, яка майже завжди говорить тихо.

Використовує емпатію.

Працює словами.

І раптом фізично кидає Пікара.

Марина Сіртіс у цій серії отримує дуже рідкісну можливість грати не Трой.

Не доброзичливу емпатку.

Не психотерапевтку.

А холодну, агресивну, майже хижу сутність.

Це одразу змінює сприйняття персонажа.

Ми знаємо її обличчя.

Голос.

Тіло.

Але очі й поведінка говорять:

це хтось інший.

Один із найстаріших хорор-ефектів:

знайома людина поводиться неправильно.

Працює бездоганно.

Перша спроба захопити корабель провалюється

Райкер встигає передати управління з містка до машинного відділення.

Отже, Дейта не може просто захопити навігацію.

Трой, Дейта й О’Браєн залишають місток.

Прямують турболіфтом.

Ворф блокує його.

Вони обходять блокування.

Ворф ставить аварійні перегородки.

Сутності знову обходять.

Це важливо.

Ворог не просто володіє тілами.

Він отримав:

знання Дейти про комп’ютерні системи;

технічні навички О’Браєна;

знання Трой про людей.

Тобто він використовує не лише м’язи носія.

Отримує його професійний інструментарій.

Це робить одержимість значно страшнішою.

Дейта фактично стає живим ключем адміністратора

Коли трійцю блокують силовим полем, Дейта просто розбиває панель.

Під’єднується до відкритої електроніки.

І обходить захист.

Для екіпажу це кошмар.

У нормальному стані Дейта — один із найцінніших членів команди.

У ворожому стані ті самі переваги стають проблемою.

Це класична кібербезпекова катастрофа:

ваш найпривілейованіший системний акаунт скомпрометований.

Тільки акаунт має руки й може кинути Ворфа через кімнату.

Ten Forward стає фортецею

Трійця прямує саме туди.

Чому Ten Forward?

Багато людей.

Цивільні.

Відкрита зона.

Простір, який можна обороняти.

Ідеальне місце для заручників.

На момент їхнього приходу там Кеїко О’Браєн із маленькою Моллі.

Це додає кризі особистої ваги.

О’Браєн захоплений сутністю.

І тепер його дружина та дитина опиняються під прицілом істоти, яка використовує його тіло.

Дуже жорстока ситуація.

Ворф прибуває із загоном безпеки.

Починається перестрілка.

І швидко стає зрозуміло:

фазери майже не допомагають.

Сутності роблять носіїв надзвичайно стійкими.

Трой, Дейта й О’Браєн захоплюють зал.

Збирають комунікатори.

Дейта ізолює приміщення силовими полями.

Ten Forward — місце, де екіпаж зазвичай:

п’є;

спілкується;

грає;

фліртує;

слухає Гайнан.

Тепер це зона заручників.

Непоганий спосіб зіпсувати атмосферу бару.

«Так, місток. Він вас чує»

Один із найкращих моментів.

Пікар викликає Ворфа.

Просить відповісти.

Трой тримає фазер біля нього.

І сама відповідає:

так, місток, він вас чує.

У цій фразі є все.

Контроль.

Приниження.

Демонстрація влади.

Вона не просто хоче, щоб корабель виконав наказ.

Хоче, щоб Пікар зрозумів:

тепер його люди — важелі.

Ось чому назва «Силові ігри» працює.

Це не тільки фізична сила.

Це психологічна влада.

Хто контролює кого?

Хто готовий ризикувати?

У кого більше важелів?

Пікар починає переговори

І тут серія стає майже камерним трилером.

Трійця має заручників.

Пікар має корабель.

Вони вимагають:

летіти до південного полюса.

Він погоджується.

Але дуже повільно.

Купує час.

Одночасно Беверлі аналізує стан одержимих.

Джорді й Ро шукають технічне рішення.

Райкер готується до силової операції.

Кожен робить своє.

І дуже добре видно стиль Пікара.

Він не починає з героїчного штурму.

Поки заручники живі, переговори — зброя.

Беверлі знаходить ключ: біль

Райкер був єдиним із чотирьох на поверхні, кого сутність не захопила.

Чим він відрізнявся?

Перелом.

Сильний біль.

Беверлі припускає:

інтенсивна нервова активність заважає сутності підтримувати контроль.

Отже, якщо створити достатній больовий або нейрофізіологічний шок, можна вигнати істоту.

Проблема:

потрібно зробити це одразу з трьома людьми.

Один із них — Дейта.

У нього немає звичайної нервової системи.

Отже, «завдати болю» андроїду — трохи складніше.

Джорді й Ро пропонують плазмовий імпульс.

Для Трой і О’Браєна він створить нейронний шок.

Дейту тимчасово виведе з ладу.

Теоретично чудово.

Практично потрібно непомітно пробратися над Ten Forward і просвердлити отвір у стелі.

Звичайний ремонт «Ентерпрайза».

Ро й Джорді в технічних тунелях

Ця лінія додає чудову фізичну напругу.

Вони тягнуть громіздке обладнання вузькими проходами.

Повзуть.

Лають інженерів корабля.

Ро явно доходить до висновку:

якщо це називається «легкий доступ», людина, яка проєктувала корабель, повинна відповісти перед судом.

Джорді приблизно погоджується.

Це невеликий гумор.

Але потрібний.

Бо решта серії достатньо похмура.

Пікар пропонує себе як заручника

Поки технічна команда працює, Пікар робить дуже ризикований хід.

Просить звільнити поранених заручників.

Натомість сам заходить у Ten Forward.

Райкер протестує.

Звичайно.

Перший офіцер існує, серед іншого, щоб час від часу сказати капітану:

«Можливо, не треба добровільно йти до озброєних людей, які щойно побили половину містка».

Пікар пояснює:

фактично весь корабель уже заручник.

А там він зможе:

побачити ситуацію;

оцінити противника;

зрозуміти його мотивацію;

можливо, створити можливість для дії.

Це дуже пікарівський ризик.

Не героїчний жест заради героїзму.

Розвідка через переговори.

«Я капітан Шумар»

І тут приходить перший великий поворот.

Сутність у Трой заявляє:

вона Брайс Шумар.

Капітан USS Essex.

Сутність у Дейті — перший офіцер Стівен Маллен.

В О’Браєні — начальник безпеки Морган Келлі.

Вони, за словами «Шумара», загинули під час аварії.

Їхні тіла не вижили.

Але свідомості якимось чином були поглинуті електромагнітними бурями планети.

Двісті років вони існували без тіл.

Тепер хочуть:

знайти останки своїх товаришів;

доставити їх на Землю;

нарешті отримати спокій.

На секунду історія здається майже трагічною.

Загублений екіпаж.

Двісті років у пастці.

Нарешті прийшов корабель Федерації.

Можливо, вони справді відчайдушні.

Можливо, насильство — результат божевілля після двох століть безтілесного існування.

Можливо...

А Пікар майже одразу каже Ворфу:

я їм не вірю.

Чому Пікар не вірить «Ессексу»

Тут дуже важливе його знання Зоряного флоту.

Не технічні деталі.

Не архівний запис.

Поведінка.

Якщо це справді колишні офіцери Зоряного флоту, вони:

захопили тіла без згоди;

стріляли в екіпаж;

взяли цивільних у заручники;

погрожують убивати людей;

використовують дітей як частину важеля.

Так, після двох століть вони могли збожеволіти.

Ворф саме це й пропонує.

Але Пікар чує історію й думає:

надто зручно.

Вона пояснює все.

І водночас не відповідає на головне.

Чому люди, які називають себе офіцерами Зоряного флоту, поводяться як кримінальна банда?

І це чудовий приклад того, що Пікар довіряє не формальному титулу.

А етичній поведінці.

Ворф згадує клінгонських духів

У розмові з Пікаром він розповідає про клінгонські легенди щодо одержимості духами.

Цікавий момент.

У «Зоряному шляху» постійно трапляються явища, які давні культури могли б назвати:

привидами;

духами;

демонами;

одержимістю.

А потім наука знаходить:

енергетичну форму життя;

психічну сутність;

позатілесну свідомість.

Тобто міфологія іноді описує реальне явище неправильною мовою.

Це класична Trek-ідея.

І тут вона додає атмосферу.

Перша спроба звільнити заручників майже працює

Джорді й Ро готові.

Через стелю спрямовують плазмовий імпульс.

Трой і О’Браєн потрапляють під удар.

Сутності вилітають із тіл.

Беверлі створює поле, яке їх утримує.

На секунду план спрацював.

Але Дейта в останню мить виходить із зони імпульсу.

Його сутність лишається всередині.

І ось тут стає зрозуміло, наскільки жахливий противник — одержимий Дейта.

Він хапає Пікара за горло.

Піднімає.

Погрожує:

відключіть поле або я почну вбивати всіх.

Починаючи з капітана.

Пікар здається

І правильно.

Це важливо.

Героїчна версія сцени могла б бути:

«Ніколи!»

Потім Дейта вбиває його.

Титри.

Короткий сезон.

Пікар оцінює ситуацію.

Сутності Трой і О’Браєна в пастці.

Але Дейта все ще під контролем.

Заручники беззахисні.

Він може вбивати швидше, ніж охорона втрутиться.

Тому Пікар наказує вимкнути поле.

Сутності повертаються в носіїв.

Операція провалена.

І це хороший момент лідерства.

Відступ не завжди є поразкою.

Іноді правильне рішення:

не вигравати зараз.

Дейта стає найстрашнішою людиною в кімнаті

І, звичайно, він технічно не людина.

Брент Спайнер отримує чудовий матеріал.

Йому потрібно зіграти істоту, яка використовує тіло Дейти, але не бути Лором.

Не саркастичним злим близнюком.

Цей Дейта грубий.

Жорстокий.

Фізично домінантний.

Майже із задоволенням провокує Ворфа.

У якийсь момент фактично пропонує:

давай, клінгоне, напади.

Ворф відповідає поглядом людини, яка дуже хоче виконати прохання.

Але не може.

Бо всередині — Дейта.

Його друг.

І саме ця ситуація дає серії один із найкращих післясмаків у фіналі.

Дейта потім дякує Ворфу за стриманість.

Ворф відповідає приблизно:

«Ти навіть не уявляєш, наскільки важко це було».

І ми віримо.

Одержимість Дейти створює цікаве питання

Що саме сутність контролює?

Тіло?

Мозок?

Пам’ять?

Вона явно має доступ до знань Дейти.

Уміє використовувати корабель.

Знає його силу.

Може обходити системи.

При цьому сам Дейта після звільнення пам’ятає події.

Трой теж пояснює:

вона бачила й чула все.

Просто не могла керувати власним тілом.

Це жахлива форма ув’язнення.

Не непритомність.

Не чорний екран.

Ви присутні.

Спостерігаєте.

Чуєте власний голос.

Бачите, як власні руки спрямовують фазер на друзів.

І нічого не можете зробити.

Для О’Браєна це особливо жорстоко

Бо серед заручників:

Кеїко.

Моллі.

Його сім’я.

Сутність використовує тіло Майлза, поки він ізсередини дивиться, як його дружина боїться його.

У фіналі він прямо говорить:

якби міг убити істоту, що ним керувала, зробив би це.

І це дуже о’браєнівська реакція.

Не довгий філософський монолог.

Просто:

я все бачив.

Я не міг нічого зробити.

Ненавиджу того, хто це зробив.

Потім обіймає сім’ю.

Кеїко в цій серії дуже важлива

Не через технологію.

А через людську ставку.

Коли група готується залишити Ten Forward і рухатися до транспортної платформи, кожен нападник бере заручника.

О’Браєн бере Кеїко.

Але маленька Моллі плаче.

Кеїко просить залишити дитину.

І сутність погоджується.

Цікавий момент.

Можливо, не через співчуття.

Можливо, дитина просто заважає.

Але сцена ще сильніше підкреслює абсурд:

тіло батька тримає матір під прицілом.

Дитина бачить знайоме обличчя.

А всередині зовсім інша істота.

Пікар починає ставити неправильні для ворога питання

Коли корабель прибуває до південного полюса, сутності вимагають транспортувати останки «Ессекса».

Але умови дуже погані.

Саме О’Браєн має технічні навички, щоб налаштувати транспортер.

Ten Forward не має транспортної платформи.

Потрібно перейти в вантажний відсік.

Пікар пропонує безпечний коридор.

Насправді це пастка.

Він спеціально обирає вантажний відсік, який можна розгерметизувати.

Райкер одразу розуміє.

Це прекрасна командна взаємодія.

Пікар не може відкрито сказати:

«Коли вони зайдуть туди, будемо погрожувати викинути всіх у космос».

Просто виділяє слово «можливість».

Райкер ловить сигнал.

Ось що означає служити разом роками.

Іноді одна інтонація замінює тактичний брифінг.

Вантажний відсік — справжня мета

О’Браєн налаштовує транспортер.

І тоді вони починають піднімати «останки».

Тільки на платформі матеріалізуються не скелети.

Сотні світлових сутностей.

І ось правда.

Ніякого екіпажу USS Essex.

Ніякого капітана Шумара.

Ніякого шляхетного бажання поховати товаришів.

Це в’язні.

Колись давно представники системи Укс-Мал.

Злочинці.

Їх покарали дуже специфічним способом.

Відокремили свідомість від тіл.

Залишили на супутнику.

Електромагнітні бурі фактично стали в’язницею.

П’ять століть.

Сотні безтілесних в’язнів.

USS Essex колись теж потрапив у пастку.

В’язні намагалися використати його для втечі.

Не вдалося.

Тепер з’явився «Ентерпрайз».

Набагато кращий шанс.

І тут їхня історія стає значно цікавішою морально

Бо «злочинець» не автоматично означає:

заслуговує вічного покарання без тіла.

Ми не знаємо, що вони зробили.

Не знаємо, якою була правова система Укс-Мала.

Не знаємо:

чи був суд справедливим;

чи були всі однаково винні;

чи відповідає покарання злочину;

чи мала існувати можливість звільнення.

П’ятсот років безтілесного існування звучить страшно.

Можливо, навіть нелюдяно.

І на секунду можна було б очікувати:

Пікар почне розглядати їх як жертв жорстокої системи.

Але є проблема.

Вони прямо зараз:

викрадають тіла;

захоплюють корабель;

тероризують цивільних;

стріляють у людей;

погрожують дітям.

Навіть якщо колись із ними вчинили несправедливо, теперішні дії не стають правильними.

Контекст може пояснювати насильство.

Не виправдовує.

Ось де «Силові ігри» могли бути ще глибшими

Мені трохи шкода, що серія не проводить більше часу на питанні:

а що, якщо їхнє покарання справді жахливе?

Чи повинен Пікар просто повернути їх назад?

Чи варто зв’язатися з Укс-Малом?

Чи існує ця цивілізація досі?

Чи законне покарання?

Чи не стали вони небезпечними саме через п’ятсот років такого існування?

Це дуже «треківські» питання.

Але епізод здебільшого залишається трилером із заручниками.

Продюсер Майкл Піллер пізніше саме за це критикував результат, називаючи серію добре поставленою, але драматургічно порожнішою, ніж він хотів; натомість Браннон Брага згадував її радше як вдало енергійний action-епізод.

І обидва певною мірою мають рацію.

Пікар перевертає гру

Сотні сутностей тепер у вантажному відсіку.

Сутність у Трой вважає:

перемога.

Вони всі на кораблі.

Можна захопити більше тіл.

Вирватися із системи.

Але Пікар саме цього й чекав.

Беверлі активує поле.

Сутності замкнені.

І тепер змінюється баланс сил.

Раніше в’язні мали заручників.

Тепер Пікар має їхніх товаришів.

Не в сенсі помсти.

У сенсі стратегічного важеля.

Сутність у Трой погрожує:

уб’ю Пікара.

Пікар спокійно відповідає:

якщо це станеться, вантажний відсік буде розгерметизований.

Сотні ваших людей загинуть.

Вона:

ти теж загинеш.

І тут стається ключовий момент.

Кеїко й Ворф самі руйнують останній аргумент ворога

Кеїко говорить:

вона готова померти заради Моллі.

Ворф:

померти, захищаючи корабель, — честь.

Пікар додає:

Трой, Дейта й О’Браєн — офіцери Зоряного флоту.

Ви користуєтеся їхніми тілами.

Якщо знаєте їхню пам’ять, то знаєте:

вони теж погодилися б пожертвувати собою, щоб урятувати корабель.

Ось усе.

Заручники перестають бути ефективними заручниками.

Не тому, що Пікару байдуже.

Навпаки.

Тому що всі вони поділяють принцип:

одне життя не важливіше за сотні.

Сутності розраховували на людську прихильність.

І програли через людську готовність до самопожертви.

Це дуже небезпечна гра Пікара

Важливо не романтизувати.

Він фактично каже:

я готовий допустити смерть:

себе;

Ворфа;

Кеїко;

Трой;

Дейти;

О’Браєна;

заради корабля.

Це страшне рішення.

Але альтернатива:

дозволити сотням в’язнів отримати доступ до сотень тіл.

Можливо, захопити весь «Ентерпрайз».

Можливо, втекти в населений простір.

Ризик колосальний.

Пікар бачить:

сутності потребують свободи більше, ніж він потребує власного життя.

Отже, його позиція сильніша.

Переговори — теж математика.

І він пропонує їм вихід

Не знищення.

Не помсту.

Відпустіть носіїв.

Усі сутності будуть повернуті на супутник неушкодженими.

Це дуже важливо.

Пікар міг сказати:

ви терористи — кінець.

Натомість дає можливість відступити.

Бо мета:

врятувати екіпаж.

Не виграти красиво.

Сутність погоджується.

Не через моральне прозріння.

Через відсутність кращого варіанту.

Трой, Дейта й О’Браєн звільнені.

Усі в’язні повертаються на Укс-Мал.

Криза завершена.

«Не прилітайте сюди знову»

Останнє попередження сутності майже комічне.

Вони щойно:

захопили трьох людей;

взяли зал заручників;

намагалися викрасти флагман;

збрехали про особистості;

погрожували вбивствами.

А потім:

«Раджу більше не проходити нашим шляхом».

Так, здається, Пікар і сам не планував додавати це місце до туристичного маршруту.

П’ять зірок на космічному сервісі бронювання не буде.

Після одержимості

Беверлі перевіряє всіх трьох.

Фізично вони цілі.

Але Трой пояснює найстрашніше.

Вона все бачила.

Чула.

Розуміла.

Просто не контролювала.

Це дуже близько до жаху з попередньої серії «Порушення».

Там її свідомість була атакована через пам’ять.

Тут її тіло захоплює інша свідомість.

Два епізоди майже поспіль ставлять Трой у ситуацію повної втрати контролю.

Трохи занадто часто серіал використовує її як мішень для психічних вторгнень.

І це варто відзначити.

Але цього разу Марина Сіртіс отримує задоволення від іншої ролі

Одержима Трой — чудова.

Холодна.

Авторитарна.

Без звичної м’якості.

Вона говорить із Пікаром майже як командир ворожої групи.

І це добре демонструє діапазон акторки.

Режисер Девід Лівінгстон згадував, що однією з найцікавіших частин виробництва була саме можливість дати Сіртіс, Бренту Спайнеру й Колму Міні зіграти зовсім інших персонажів у тілах регулярних героїв.

Це видно.

Брент Спайнер, мабуть, отримує найбільше задоволення

Дейта зазвичай:

стриманий;

логічний;

фізично обережний;

надзвичайно ввічливий.

Одержимий Дейта:

провокує Ворфа;

ламає консолі;

хапає Пікара за шию;

погрожує масовим убивством;

дратується через плач дитини.

Це не Лор.

Не «злий Дейта».

Це зовсім інша особистість, яка користується його можливостями.

Саме тому образ працює.

А Колм Міні робить О’Браєна несподівано страшним

Майлз зазвичай один із найбільш земних персонажів TNG.

Практичний.

Трохи буркотливий.

Сім’янин.

Технік.

Він не має аури надлюдини.

Тому коли починає стріляти, бити людей і діяти разом із Дейтою, це особливо дискомфортно.

Знайомий звичайний чоловік раптом стає загрозою.

Саме така зміна часто страшніша, ніж очевидний монстр.

І ще раз: бідний О’Браєн

У нього в цій серії:

ризик смерті при телепортації;

удар блискавки;

одержимість;

спостереження за тим, як його тіло тероризує дружину;

захоплення заручників;

погрози;

а в кінці — сімейне примирення.

І це ще до DS9.

Сценаристи франшизи явно дуже рано зрозуміли:

Колм Міні чудово грає страждання.

Потім вирішили зробити з цього багаторічну традицію.

Ворф тут прекрасний

Він не головний персонаж.

Але отримує кілька дуже сильних моментів.

По-перше:

битва на містку.

По-друге:

ситуація з одержимим Дейтою.

По-третє:

готовність померти в вантажному відсіку.

І фінал.

Дейта вибачається.

Дякує за те, що Ворф не завдав йому серйозної шкоди.

Ворф:

«Ти не уявляєш».

Можна майже побачити внутрішній список:

«Дейта кинув мене через місток.

Провокував.

Погрожував капітану.

І я все одно не відрубав йому голову.

Дайте мені медаль».

Справедливо.

Пікар у цій серії працює як переговорник, а не як герой бойовика

І це одна з головних причин, чому епізод кращий за просту стрілянину.

Він не може:

розстріляти Ten Forward;

оглушити всіх;

підірвати відсік.

Там власні люди.

Тому його зброя:

час;

інформація;

питання;

обмін;

пастка;

розуміння мотивації.

Спочатку він віддає себе.

Потім перевіряє історію «Шумара».

Потім вибирає вантажний відсік.

Потім використовує сотні сутностей як стратегічний важіль.

Пікар перемагає не тому, що сильніший.

Бо краще розуміє гру.

Саме це і є «Power Play»

Назву можна перекладати не лише як «силові ігри».

Це гра владою.

Маневр.

Спроба захопити контроль.

Сутності думають:

влада в нас, бо заручники.

Пікар:

влада в мене, бо корабель.

Потім сутності:

тепер у нас сотні союзників.

Пікар:

тепер вони всі в одному приміщенні, яке можна розгерметизувати.

Постійна зміна важелів.

Справжня шахова партія.

Тільки фігури іноді погрожують убити одна одну.

Цікаво порівняти з початком «Головоломки»

Попередня серія теж була про захоплення «Ентерпрайза» через самих членів екіпажу.

Сатаранці:

стерли пам’ять.

Змінили інформацію.

Додали агента.

Тут в’язні Укс-Мала:

буквально захопили тіла.

Тобто дві серії поспіль ставлять одне питання:

як захопити найпотужніший корабель, якщо ви не можете перемогти його в бою?

Відповідь:

не атакуйте корпус.

Атакуйте людей.

Дуже хороша пара епізодів.

І в обох випадках противник використовує довіру

У «Головоломці»:

комп’ютеру;

ланцюгу командування;

історії.

У «Силових іграх»:

довірі між колегами;

прихильності до друзів;

небажанню стріляти у власних людей.

Ворог бере сильні сторони Федерації й перетворює їх на вразливості.

Це цікаво.

Добре суспільство не стає невразливим.

Його чесноти теж можна експлуатувати.

Але саме ті самі чесноти зрештою рятують корабель

Лояльність означає:

Пікар не хоче жертвувати друзями.

Ворог використовує це.

Але лояльність також означає:

друзі самі готові пожертвувати собою.

І тоді важіль зникає.

Це прекрасний поворот.

Сутності розуміють лише першу половину:

«Ви любите одне одного, отже, можете бути заручниками».

Не розуміють другу:

«Ми любимо одне одного, тому готові ризикувати собою, щоб не дати вам убити всіх».

Наскільки морально повернути їх у в’язницю?

Ось найбільш цікава невирішена проблема.

Пікар дізнався:

це засуджені злочинці.

Але тільки зі слів самих злочинців.

Не має судових документів.

Не знає, за що вони сидять.

Не знає, чи існує Укс-Мал як держава.

Не знає, чи справедливий вирок.

І все одно повертає їх.

Чому?

Бо зараз є негайна загроза.

Він не виносить новий вирок.

Фактично відновлює статус-кво після спроби втечі через захоплення заручників.

У короткостроковому сенсі правильно.

Але довгостроково?

Хотілося б, щоб Зоряний флот відправив юридичну й дипломатичну місію.

Можливо, без Дейти.

І бажано з дуже хорошими захисними шоломами.

П’ятсот років ув’язнення без тіла звучить як щось, що Федерація точно мала б розслідувати

Навіть якщо засуджені небезпечні.

Питання покарання залишається.

Федерація не дуже любить:

тортури;

вічні вироки;

покарання без права на перегляд.

Якщо Укс-Мал усе ще існує, тут величезна етична проблема.

Епізод її відсуває.

І саме тому оцінка не може бути найвищою.

У нього є матеріал для чудової філософської серії.

Він обирає чудовий трилер.

Це не погано.

Просто інша амбіція.

Історія про «Ессекс» теж могла бути ще сильнішою

Поворот із фальшивими офіцерами працює добре.

Особливо тому, що ми починаємо думати:

можливо, трагедія сталася саме так.

Душі екіпажу.

Дві сотні років.

Відчай.

А потім:

ні.

Це злочинці.

Такий поворот додає детективності.

Сценаристи якраз і додали цю фальшиву історію, щоб епізод не був просто стандартною облогою із заручниками.

Правильне рішення.

Що сталося зі справжнім екіпажем USS Essex?

Загинув.

І це дуже похмуро.

Їхній сигнал використали як приманку.

Їхні імена — як легенду прикриття.

Їхній давно загиблий капітан фактично стає маскою для злочинця.

У певному сенсі це друге пограбування «Ессекса».

Спочатку в’язні намагалися використати сам корабель.

Через століття використовують пам’ять про нього.

Найсильніша тема — власне тіло як заручник

Особливо після фінальних слів Трой.

Уявіть:

ваші руки стріляють.

Ваш голос погрожує.

Ваше обличчя дивиться на друзів без співчуття.

Ви все бачите.

І не можете навіть моргнути за власним бажанням.

Це справжня втрата автономії.

І після «Порушення» тема звучить ще сильніше.

Там хтось увірвався в її спогади.

Тут хтось буквально надягнув її тіло.

Не найкращі кілька тижнів у житті радниці Трой.

Серіал дуже швидко каже: «залишкових наслідків немає»

Ось це слабкість телевізійного формату.

Беверлі:

усі здорові.

Титри майже поруч.

Насправді психологічні наслідки могли б бути величезними.

Особливо для Трой і О’Браєна.

Дейта теж має цікавий випадок.

Чи переживає андроїд травму від втрати контролю?

Він пам’ятає.

Але не має емоцій так, як люди.

Чи сприймає це просто як факт?

Можна було б зробити дуже цікаву сцену.

Замість цього:

вибачення Ворфу.

Весело.

Але трохи мало.

О’Браєн хоча б отримує сімейний момент

Він повертається.

Кеїко розуміє:

це був не він.

Моллі рада бачити тата.

І ця сцена потрібна.

Бо показує:

зв’язок не зруйнований.

Кеїко не звинувачує його в тому, що робила сутність.

Це важливий момент відповідальності.

Тіло було Майлза.

Дії — ні.

Хто відповідальний за дії одержимого?

Саме тут фантастика дає чистий етичний експеримент.

О’Браєн фізично:

стріляв;

погрожував;

захоплював.

Але не мав контролю.

Отже, моральної відповідальності немає.

Проста ситуація.

А тепер уявімо менш абсолютні форми втрати контролю:

маніпуляція;

примус;

хімічний вплив;

психічна хвороба;

технологічне втручання.

Де проходить межа?

TNG не розвиває.

Але фантастична концепція відкриває питання.

Дейта вибачається, хоча не винен

І це дуже дейтівське.

Він говорить Ворфу:

перепрошую за мою поведінку.

Формально не потрібно.

Ворф це й каже.

Але для Дейти важливий факт:

його тіло завдало шкоди.

Він хоче визнати наслідок.

Навіть якщо причина зовнішня.

Це маленький момент, який добре показує його характер.

І Ворф одразу повертає сцену в гумор

«Немає потреби».

«Ваша стриманість була надзвичайною».

«Ти не уявляєш».

Майкл Дорн прекрасно вміє робити комедію, взагалі не змінюючи серйозного виразу обличчя.

Це один із таких моментів.

«Силові ігри» — дуже хороший епізод для Ворфа й Дейти як пари персонажів

Вони майже протилежності.

Ворф:

емоційний;

фізичний;

честь;

інстинкт.

Дейта:

логіка;

контроль;

раціональність.

Але вони поважають одне одного.

Коли Дейта стає ворогом, Ворф має унікально складну задачу.

Він знає:

фізично Дейта небезпечніший за майже будь-кого.

І водночас:

це Дейта.

Не можна просто вдарити бат’летом до вирішення проблеми.

Справжня трагедія клінгона:

ідеальний привід для бійки з андроїдом — і морально не можна насолодитися.

Ро й Джорді знову добре працюють у практичній лінії

Після «Головоломки» Ро залишається активною частиною ансамблю.

Тут вона не просто пілот.

Повзає технічними каналами.

Допомагає реалізувати складний план.

Це корисно для персонажа.

Вона не лише «баджорська проблемна офіцерка».

Компетентна людина, якій довіряють.

І її сарказм у технічних тунелях дуже доречний.

Беверлі теж має реальну функцію

Визначає механізм одержимості.

Аналізує Райкера.

Розробляє поле для утримання сутностей.

Тобто епізод добре використовує ансамбль.

Ніхто не просто стоїть на містку для декорації.

Райкер керує кризою.

Джорді й Ро будують рішення.

Беверлі — медичну частину.

Ворф — безпека й заручник.

Пікар — переговори.

Навіть Кеїко має значущу роль у фінальній моральній конструкції.

Це хороший приклад TNG як серіалу про команду

Ворог захоплює трьох ключових людей.

Система все одно працює.

Інші закривають ролі.

Немає:

«Дейта недоступний — корабель безпорадний».

Навпаки.

Команда адаптується.

Це одна з причин, чому «Ентерпрайз» такий стійкий.

Компетентність розподілена.

Чи могла служба безпеки діяти краще?

Можливо.

Трійця досить легко дістається Ten Forward.

Ворф намагається їх заблокувати.

Але:

Дейта;

О’Браєн;

Трой.

Це люди, які знають корабель.

Особливо перші двоє.

Зловити їх у коридорі не так просто.

І коли вони вже мають заручників, можливості різко обмежуються.

Тому цього разу не хочеться надто сильно жартувати про безпеку «Ентерпрайза».

Вони хоча б намагалися.

Після ктаріанської гри це вже прогрес.

Чому сутності не захопили більше тіл одразу?

Добре питання.

Можливо, спочатку лише кілька змогли залишити бурю.

Можливо, потрібен специфічний контакт.

Можливо, фізичний біль Райкера показує, що процес має обмеження.

Якби вони могли просто масово переселятися на корабель без транспортера, криза завершилася б за п’ять хвилин.

Тому сценарій встановлює:

для великої групи потрібне транспортування.

Цілком достатньо для драматичної логіки.

Найстрашніший момент не стрілянина

Для мене це момент, коли О’Браєн налаштовує транспорт, і на платформі починають з’являтися сотні сутностей.

До цього криза обмежена.

Три нападники.

Заручники.

Можна вирішити.

Раптом масштаби змінюються.

Сотні.

Якщо кожна може захопити людину, «Ентерпрайз» за хвилини може бути втрачений.

Ось де стає зрозуміло:

Пікар не має права на м’якість.

Це вже не порятунок трьох друзів.

Це потенційне захоплення всього корабля.

Моральна арифметика фіналу дуже жорстока

Що важить більше:

шість конкретних людей перед вами?

Чи тисяча на кораблі?

Пікар відповідає:

корабель.

Ворф і Кеїко підтримують.

І навіть сутності змушені визнати:

їхній шантаж більше не працює.

Сцена сильна саме тому, що Пікар не говорить:

ваші життя неважливі.

Навпаки.

Вони настільки важливі одне одному, що готові ризикувати собою.

Це також одна з рідкісних серій, де смерть Пікара реально була б тактично прийнятною

Не бажаною.

Але прийнятною.

Сам він це розуміє.

Якщо його смерть не дозволить сотням злочинних сутностей захопити «Ентерпрайз», він готовий.

Це капітанська відповідальність у найжорсткішій формі.

Не:

капітан завжди виживає.

А:

капітан перший готовий стати ціною.

Пікар не блефує

Оце критично.

Сутність може читати поведінку Трой.

Можливо, має доступ до її знань про Пікара.

Якщо Пікар просто погрожував, це було б видно.

Але він справді готовий.

Так само Ворф.

Так само Кеїко.

І, як нагадує капітан, самі одержимі офіцери теж.

Тому злочинці здаються.

Не тому, що Пікар переконав їх у моралі.

Він переконав їх у математиці.

Чи міг Райкер реально розгерметизувати відсік?

Так.

Саме для цього Пікар обрав його.

І це ще один сильний момент довіри.

Райкер знає:

якщо настане момент, можливо, доведеться вбити:

Пікара;

Ворфа;

Кеїко;

Дейту;

Трой;

О’Браєна;

і сотні сутностей.

Чи зробив би?

Скоріше за все, так.

І саме знання цього робить погрозу переконливою.

«Ентерпрайз» як сім’я — і як військова структура

Серіал чудово показує обидві сторони.

Ці люди люблять одне одного.

Кеїко й Майлз.

Райкер і Трой.

Пікар і екіпаж.

Ворф і Дейта як друзі.

Але коли виникає екзистенційна загроза кораблю, вони здатні відділити особисте від обов’язку.

Не повністю.

Не безболісно.

Але достатньо.

Ось чому злочинці прорахувалися.

І тут можна трохи посперечатися з Пікаром

Наскільки етично використовувати готовність одержимих офіцерів до самопожертви, якщо вони самі не можуть зараз підтвердити згоду?

Пікар говорить:

я знаю цих людей.

Вони погодилися б.

Це надзвичайно сильна довіра до їхнього характеру.

Але все одно рішення приймає за них.

У кризі іншого способу немає.

Та питання цікаве.

Автономія людини частково переходить до команди, яка знає її цінності.

Саме такі ситуації показують, чому довготривала довіра в екіпажі важлива.

Цікава паралель із медичними рішеннями

Коли людина непритомна, близькі або лікарі іноді повинні вирішувати:

чого вона б хотіла?

Пікар робить щось подібне.

Тільки замість медичної процедури:

можлива розгерметизація вантажного відсіку.

Трохи вищі ставки.

Назва також працює на особистісному рівні

Сутності грають силою чужих тіл.

Одна отримує тіло Дейти — максимальну фізичну перевагу.

Одна — О’Браєна, технічну перевагу.

Одна — Трой, психологічну й соціальну перевагу.

Ніби вибрали клас персонажа в грі.

Tank.

Engineer.

Negotiator.

Непогана команда.

Тільки не врахували:

на іншому боці Пікар.

Клас:

«Людина, яка може двадцять хвилин говорити з вами, поки ви самі не зрозумієте, що програли».

Виробничо епізод теж цікавий

Режисер Девід Лівінгстон відзначав, що особливо цінував можливість дозволити Сіртіс, Спайнеру й Міні створити практично нових персонажів, а сама постановка була значно більш фізичною, ніж типовий камерний TNG: буря, падіння шатла, перестрілки, тунелі, силові поля, заручники. Серію навіть номінували на «Еммі» за звуковий монтаж.

І справді:

«Силові ігри» відчуваються дуже рухливими.

Після кількох філософськіших епізодів сезон отримує хороший екшен.

Але Майкл Піллер мав рацію в одному

Ідея могла бути глибшою.

Полонені сутності — майже готова тема для серйозної дискусії про:

покарання;

реабілітацію;

права свідомості без тіла;

часові межі вироку;

етичність безстрокового ув’язнення.

Але сценарій майже не зупиняється.

Вони злочинці.

Вони небезпечні.

Повертаємо назад.

Кінець.

Для хорошого action-епізоду достатньо.

Для найкращого TNG — ні.

Порівняймо з «Кремнієвим втіленням»

Там Пікар наполягав:

навіть небезпечну істоту потрібно спочатку зрозуміти.

Тут часу немає.

Заручники.

Захоплення корабля.

Сотні агресивних сутностей.

Він не може провести антропологічне дослідження.

І це важливе нагадування:

принципи існують у контексті.

Іноді спочатку потрібно зупинити активну загрозу.

А потім уже ставити великі питання.

Шкода, що серія не дає нам «потім».

Чи варто співчувати в’язням Укс-Мала?

Так.

І одночасно ні.

Співчуття не означає довіру.

П’ять століть у такому стані жахливі.

Але вони:

брешуть;

нападають;

викрадають тіла;

погрожують убивством.

Тобто Пікар може визнати:

ваша ситуація страшна.

І все одно сказати:

ви не отримаєте мій корабель.

Це зріла моральна позиція.

Не кожна жертва є невинною

І не кожен злочинець перестає мати права.

Дві істини можуть існувати одночасно.

Саме ця складність могла зробити епізод ще сильнішим.

Але навіть у наявній формі вона трохи відчувається.

Особливо після розкриття справжньої історії.

П’ятий сезон продовжує тему автономії

Подивімося на останні серії.

«Культовий герой» — Тімоті намагається відмовитися від власної ідентичності через травму.

«Порушення» — Джев вторгається в пам’ять.

«Ідеальне суспільство» — людям визначають ролі ще до народження.

«Головоломка» — екіпажу стирають минуле й дають фальшиву історію.

«Силові ігри» — чужі сутності буквально забирають контроль над тілами.

Дуже цікава серія тем.

Хто керує вашим «я»?

Ви?

Пам’ять?

Суспільство?

Генетика?

Чужа свідомість?

П’ятий сезон досліджує відповідь із різних боків.

«Силові ігри» дають найрадикальнішу версію

Трой не може:

рухатися сама;

говорити сама;

зупинити власні руки.

Повна втрата фізичної автономії.

Але внутрішнє «я» залишається.

Вона спостерігає.

Отже, серія фактично розділяє:

тіло;

волю;

особистість.

Науково це фантастика.

Філософськи — класична проблема.

Якщо моє тіло робить щось без моєї волі, це все ще «я»?

TNG відповідає:

ні.

Дейта робить питання ще цікавішим

Його тіло штучне.

Свідомість — позитронна.

Сутність усе одно може захопити.

Отже, механізм не просто нейронний.

Він працює з самим носієм свідомості.

Це розширює уявлення про цих істот.

І одночасно робить їх дуже небезпечними.

Вони не залежать від біології.

Можуть захопити андроїда.

Тобто, теоретично, різні види.

Непогана причина не дозволяти їм вирватися в густонаселений простір.

Чому Райкера врятував біль, а Дейту можна було вибити плазмою?

Сценарій використовує загальний принцип:

порушення стабільності носія заважає сутності.

У людини — біль.

У Дейти — енергетичний збій.

Це не дуже науково.

Але внутрішньо достатньо послідовно.

Головне:

не простий чарівний промінь «вигнати привида».

Потрібно зрозуміти механізм.

Пікар правильно не вірить першій красивій історії

Це ще один хороший урок після «Головоломки».

Там проблема:

комп’ютер дав красиву, внутрішньо послідовну брехню.

Тут:

сутності дають красиву, трагічну брехню.

В обох випадках Пікар дивиться на поведінку й факти.

Не на те, наскільки переконливо звучить розповідь.

Дуже здоровий принцип.

«Ми офіцери Essex»

Пікар:

тоді поводьтеся як офіцери.

Фактично вся перевірка.

Якщо ідентичність не збігається з поведінкою, потрібні додаткові докази.

Знову п’ятий сезон:

не довіряй лише наративу.

Оцінка

Для мене 8,5/10.

Можливо, 9/10, якщо оцінювати суто як напружений пригодницький трилер.

Епізод швидкий.

Добре поставлений.

Чудово використовує регулярних акторів у незвичних ролях.

Тримає напругу.

Має кілька хороших поворотів.

Дає Пікару прекрасну переговорну гру.

Ворф і Дейта отримують чудову пару сцен.

О’Браєн і Кеїко додають емоційної ваги.

А розкриття про в’язнів змінює масштаб історії.

Але йому трохи бракує того філософського другого шару, який міг би перетворити хороший трилер на абсолютну класику.

Що працює найкраще

Насамперед одержимі Трой, Дейта й О’Браєн.

Три актори дуже добре грають «не своїх» персонажів.

Пікар-переговорник — сильніший за Пікара-бійця, і тут це використовують прекрасно.

Ten Forward як місце облоги створює хороший камерний простір.

Кеїко та Моллі роблять загрозу особистою.

Ворф проти Дейти — чудова напруга.

Ро й Джорді дають активну технічну лінію.

Фінальний перелом балансу сил у вантажному відсіку логічний і задовільний.

І фальшива історія USS Essex — хороший твіст.

Що працює слабше

Справжня історія в’язнів Укс-Мала заслуговує більшого дослідження.

Наслідки одержимості занадто швидко зникають.

Трой знову стає жертвою психічного вторгнення невдовзі після «Порушення».

План першого плазмового удару провалюється трохи надто зручно — Дейта буквально виходить із зони в останню секунду.

А частина механіки сутностей залишається умовною.

Проте жодна з цих проблем не руйнує напругу.

Найкраще в серії — Пікар розуміє природу влади

Влада існує не там, де найбільший фазер.

На початку сутності мають:

трьох потужних носіїв;

заручників;

фазери;

силові поля.

Отже, влада в них.

Потім Пікар отримує сотні їхніх товаришів у контрольованому відсіку.

Баланс змінюється.

А далі Кеїко й Ворф повідомляють:

ваші заручники готові померти.

І влада знову змінюється.

«Силові ігри» справді про силу.

Тільки не про м’язи.

Про важелі.

І смішно, що найсильніший фізично учасник гри програє

Одержимий Дейта може:

бити;

ламати;

душити;

перемагати Ворфа.

А в фіналі це не має значення.

Бо питання вирішує не сила тіла.

А готовність Пікара ризикнути.

Ще один дуже TNG-фінал.

Підсумок

«Силові ігри» починаються з привида.

Принаймні так здається.

Давно втрачений USS Essex.

Сигнал лиха через двісті років.

Трой відчуває життя там, де життя бути не повинно.

Шатл падає.

О’Браєн ризикує собою, щоб урятувати команду.

Буря проходить над поверхнею.

Світлові сутності входять у трьох людей.

А потім «Ентерпрайз» буквально впускає ворога всередину.

Не через погану безпеку.

Не через зраду.

Через те, що свої люди повернулися додому.

Саме це робить історію такою ефективною.

Ніхто не хоче стріляти в Дейту.

Ніхто не хоче бити Трой.

Ніхто не хоче ризикувати О’Браєном.

Сутності чудово це розуміють.

Вони використовують саму структуру довіри екіпажу.

Дейта стає силою.

О’Браєн — технікою.

Трой — голосом.

Разом вони захоплюють Ten Forward і перетворюють десятки людей на інструменти тиску.

Далі Пікар робить те, що в нього виходить найкраще.

Не кидається в атаку.

Говорить.

Слухає.

Перевіряє.

Сумнівається.

Дає противнику думати, що той контролює ситуацію.

Потім змінює саму структуру гри.

Фальшива історія «Ессекса» не витримує його уваги.

Коли сутності нарешті відкривають правду, вона не робить їх простими монстрами.

Вони — в’язні.

Можливо, жорстоко покарані.

Можливо, несправедливо.

Можливо, настільки довго, що вже неможливо відділити первісний злочин від п’яти століть відчаю.

Але зараз вони готові викрасти корабель і сотні тіл.

Тому Пікар не може дати їм свободу.

Фінал блискучий у своїй простоті.

Сутності думають:

у нас Пікар.

У нас Ворф.

У нас Кеїко.

У нас тіла Трой, Дейти й О’Браєна.

Ви не ризикнете.

А Пікар відповідає:

ризикнемо.

Кеїко:

я помру за дитину.

Ворф:

я помру за корабель.

Пікар:

і люди, чиї тіла ви вкрали, зробили б те саме.

І ось тоді злочинці розуміють:

заручник працює лише тоді, коли інша сторона не готова втратити його.

Вони програли.

Не фазеру.

Не плазмовому імпульсу.

Не Ворфу.

Готовності екіпажу пожертвувати собою одне за одного.

Оцінка: 8,5/10

«Силові ігри» — один із найбільш енергійних епізодів середини п’ятого сезону. Він не має філософської глибини найкращих історій TNG і не до кінця використовує чудову ідею давньої космічної в’язниці, зате як трилер працює майже без провисань.

Особливо добре, що загроза приходить не у вигляді нового бойового корабля.

Ворог буквально носить обличчя друзів.

І тому кожен постріл стає складним.

Кожен наказ — ризиком.

Кожна переговорна помилка може вбити людину, яку ви намагаєтеся врятувати.

А ще епізод остаточно доводить одну дуже важливу істину:

якщо Дейта раптом хапає капітана за горло, О’Браєн стріляє по колегах, а Трой наказує всім лягти на підлогу — можливо, це не найкращий момент для командної психотерапії.

Спочатку варто перевірити, чи не вселилися в них п’ятисотрічні космічні злочинці.