«Носій» — The Host — один із найважливіших епізодів Star Trek: The Next Generation не тому, що він бездоганний.

Навпаки.

Це серія, яка одночасно:

вводить у всесвіт Star Trek один із найцікавіших видів — трилів;

дає Беверлі Крашер одну з небагатьох великих романтичних історій;

ставить дуже сильне питання про природу особистості;

дозволяє Райкеру буквально поділитися тілом з іншою свідомістю;

говорить про кохання, яке переживає смерть фізичної оболонки;

а потім у самому фіналі робить крок, через який епізод уже понад тридцять років залишається предметом суперечок.

Бо серія майже сорок хвилин переконує нас:

тіло — не головне.

А потім з’являється нове тіло.

Жіноче.

І Беверлі говорить:

ні.

Не можу.

У результаті «The Host» сьогодні дивиться зовсім не так, як у 1991 році.

У момент виходу це була досить смілива науково-фантастична романтична історія про істоту, яка переходить між тілами.

Сьогодні вона неминуче читається ще й через теми:

гендеру;

сексуальної орієнтації;

трансгендерності;

пансексуальності;

тілесної автономії;

ідентичності;

а також через пізніший канон трилів із Deep Space Nine.

І саме тут стає особливо цікаво.

Тому що «Носій» —

це не просто серія, яка «погано постаріла».

Вона значно складніша.

У ній є сцени, які й сьогодні працюють прекрасно.

Є моральні питання, які стали навіть актуальнішими.

Є фантастична концепція, з якої пізніше виростуть Джадзія Дакс, Езрі Дакс, історія кількох життів одного симбіонта та ціла культура Трилла.

І є фінал, який одночасно можна:

критикувати;

розуміти;

захищати як право Беверлі на власну сексуальність;

і все одно визнавати, що сценарій формулює її рішення значно незграбніше, ніж міг би.

«The Host» — 23-й епізод четвертого сезону, вперше показаний 13 травня 1991 року. Сценарій написав Майкл Горват, режисером став Марвін Раш. Саме тут тріли вперше з’явилися у франшизі; пізніше Deep Space Nine суттєво переробить їхній зовнішній вигляд і деякі правила симбіозу, але базова ідея — симбіонт, який переносить пам’ять і досвід між носіями, — походить саме звідси. (tng.trekcore.com)

І центральне питання епізоду звучить дуже просто:

якщо людина, яку ти любиш, змінює тіло — чи це все ще та сама людина?

На це серія дає кілька різних відповідей.

І жодна не є повністю комфортною.

Беверлі Крашер закохана

Початок одразу незвичний.

Не капітанський журнал Пікара.

Особистий журнал Беверлі.

Вона говорить про медичні справи.

Про лист від Веслі.

Про повсякденне життя.

А потім додає:

в її житті з’явився хтось новий.

Наступний кадр майже демонстративно підтверджує:

так.

Дійсно з’явився.

Беверлі цілується з послом Оданом.

І це приємно вже тому, що серіал нарешті дозволяє докторці Крашер мати власну романтичну історію, яка не обертається навколо:

її загиблого чоловіка;

Пікара;

Веслі;

або медичної катастрофи тижня.

Одан — тріл, дипломат, якого Enterprise перевозить до системи Пеліар.

Між двома місяцями планети Пеліар Зел виникла серйозна політична криза.

Обидві сторони озброюються.

Конфлікт може перейти у війну.

Одан уже колись успішно допомагав їм домовитися, тому його знову запросили як посередника. (tng.trekcore.com)

Поки Enterprise летить до системи, Беверлі й Одан зближуються.

Причому серіал не робить вигляд, що це перше побачення.

Стосунки вже є.

Вони цілуються в турболіфті.

Планують вечір.

Одан дарує їй квітку.

Навіть Трой помічає:

Беверлі буквально сяє.

І докторка не заперечує.

Так.

Вона закохана.

Одан теж думає серйозно

Це не просто корабельний роман.

Одан приходить до Пікара й дуже обережно питає:

наскільки Беверлі прив’язана до служби в Зоряному флоті?

Пікар спочатку майже не розуміє.

Потім розуміє надто добре.

Одан думає про майбутнє.

Можливо, хоче запропонувати Беверлі життя разом.

Пікар відповідає правильно:

я не можу вирішувати за неї.

І це важливо.

Одан не просто людина, з якою Крашер весело проводить час.

Він уже уявляє:

що буде після місії?

Де ми житимемо?

Чи залишить вона Enterprise?

Тобто емоційна ставка серії встановлена дуже швидко.

Беверлі не втратить випадкового знайомого.

Вона думає, що нарешті знайшла когось, із ким може побудувати нове життя.

Після смерті Джека Крашера це особливо важливо.

Є лише одна маленька таємниця

Одан не зовсім той, ким здається.

Ми бачимо це раніше за Беверлі.

Він повертається до каюти.

Відкриває одяг.

У животі щось рухається.

Він вводить ліки.

Глядачеві одразу зрозуміло:

всередині нього є щось живе.

І природна перша реакція для TNG:

о ні.

Паразит.

Поганий знак.

Беверлі теж незабаром зробить саме такий висновок.

Але «The Host» перевертає ідею.

Істота всередині —

не паразит, який захопив Одана.

Істота всередині —

це Одан.

Тіло, яке ми вважали Оданом, лише носій.

Ось момент, коли романтична історія перетворюється на філософську.

Чому Одан не сказав Беверлі?

Це одне з перших складних питань.

Вони закохані.

Він думає про спільне майбутнє.

А вона навіть не знає фундаментальної біологічної правди про нього.

Беверлі, лікарка Зоряного флоту, взагалі не знає, як влаштовані тріли.

Дивно.

Але всередині епізоду пояснення приблизно таке:

для Одана це настільки природно, що він не усвідомлює необхідності пояснювати.

Він не говорить:

«я приховував».

Для нього:

ось я.

Ти бачиш мене.

Те, що людське сприйняття автоматично ототожнює особистість із зовнішнім тілом, — людська проблема.

Це можна зрозуміти.

Але для романтичних стосунків усе одно трохи незручно.

Якщо ваша фізіологія передбачає регулярну зміну тіл —

можливо, партнерці варто повідомити це до розмови про спільне майбутнє.

Просто думка.

Шатл атакують

Одан має вирушити до представників Пеліара.

Він не користується транспортером.

Каже, що не переносить транспортування.

Тому Райкер везе його шатлом.

Ця деталь пізніше теж стане одним із ранніх елементів трільського канону, який наступні серіали фактично проігнорують: тут використання транспортера вважається небезпечним для симбіонта, тоді як у Deep Space Nine Джадзія й інші приєднані тріли користуються транспортерами абсолютно нормально. (Memory Alpha)

Шатл атакує невідомий корабель.

Райкер намагається втекти.

Отримує пошкодження.

Одан тяжко поранений.

Вони ледве повертаються на Enterprise.

Беверлі кидається його рятувати.

І під час сканування бачить:

в організмі величезне чужорідне утворення.

Вона думає:

паразит.

Потрібно видалити.

Одан прокидається.

Зупиняє.

Ні.

Ви врятуєте його, а не це тіло.

І Беверлі дивиться на людину, яку кохає, та вперше розуміє:

можливо, вона взагалі не знала, кого кохала.

«Я — істота всередині»

Це прекрасна науково-фантастична концепція.

Одан пояснює:

тріли є симбіотичною формою життя.

Є носій.

Є симбіонт.

Після з’єднання вони формують одну особистість.

Але центральна безперервність Одана пов’язана із симбіонтом.

Тіло може загинути.

Одан може жити далі в іншому носії.

Він зберігає пам’ять.

Досвід.

Стосунки.

Ідентичність.

Тобто смерть тіла не обов’язково означає смерть особистості.

Це фантастична ідея.

І Deep Space Nine пізніше побудує на ній величезну кількість історій.

Дакс пам’ятатиме життя попередніх носіїв.

Дружбу.

Шлюби.

Злочини.

Професії.

Страхи.

Любов.

Симбіонт фактично створює біографію, яка триває століттями. Офіційний огляд історії трилів прямо називає «The Host» першою появою виду та підкреслює, що симбіонт переносить пам’ять і досвід попередніх життів між носіями. (Star Trek)

Але для Беверлі це не захоплива антропологія.

Перед нею помирає коханий.

Тіло Одана помирає

Крашер нічого не може зробити.

Пошкодження надто великі.

Симбіонт ще живий.

А носій —

ні.

І ось тут відбувається дуже дивний психологічний момент.

Беверлі дивиться на мертве тіло.

Для неї це Одан.

Обличчя.

Голос.

Руки.

Людина, яка її цілувала.

А всередині є невелика істота.

І їй кажуть:

ні.

Ось справжній Одан.

Потрібно прийняти цей організм —

і перестати ставитися до мертвого чоловіка як до самого Одана.

Це неймовірно складно.

І я думаю, серія абсолютно правильно дозволяє Беверлі бути розгубленою.

Вона не зобов’язана миттєво сказати:

«Фантастично, давайте нове тіло».

Людське сприйняття особистості глибоко пов’язане з тілом.

Обличчям.

Голосом.

Запахом.

Рухами.

Дотиком.

Ми не любимо абстрактну базу даних.

Любимо людину в її тілесному існуванні.

Саме тому подальша історія з Райкером така цікава.

Новий носій прибуде надто пізно

Тріли надсилають заміну.

Але потрібно близько сорока годин.

Симбіонт Одана без носія стільки не проживе.

Беверлі може підтримувати його лише короткий час.

Виникає майже неможлива ситуація.

Потрібно знайти тимчасове тіло.

І Райкер каже:

моє.

Це абсолютно в характері Вілла Райкера.

Без довгих промов.

Він знає ризик.

Людина ніколи раніше не була носієм трільського симбіонта.

Можливо, його організм відкине істоту.

Можливо, він помре.

Але Одан потрібен не лише для себе.

Два місяці Пеліара стоять на межі війни.

Без посередника можуть загинути тисячі.

Райкер погоджується.

Беверлі проводить операцію.

І симбіонт Одана переходить у Вільяма Томаса Райкера. (tng.trekcore.com)

Тут серія стає по-справжньому дивною.

У хорошому сенсі.

Райкер відкриває очі

І це вже не зовсім Райкер.

Тіло те саме.

Голос той самий.

Обличчя Райкера.

Але манера говорити змінюється.

Погляд.

Жести.

Одан називає Беверлі так, як називав раніше.

Пам’ятає їхні розмови.

Пам’ятає любов.

Пам’ятає дипломатичну місію.

І Беверлі буквально дивиться на одного зі своїх найближчих друзів —

а він говорить як її коханий.

Це психологічно майже абсурдна ситуація.

Ти знаєш тіло Райкера.

Лікувала його.

Роками працювала поруч.

Він друг.

Колега.

Можливо, майже брат.

А тепер його рот говорить:

я кохаю тебе.

Як реагувати?

Крашер не знає.

І це абсолютно нормально.

Діана Трой дає найважливішу пораду

Беверлі говорить із Трой.

Каже:

я не можу.

Я дивлюся —

і бачу Вілла.

Не Одана.

Діана відповідає дуже цікаво.

Вона згадує свого батька.

Його давно немає.

Але тепло.

Любов.

Відчуття зв’язку —

залишилися.

Тому якщо Беверлі відчуває в Райкері те саме, що відчувала поряд з Оданом —

можливо, потрібно дозволити собі це прийняти.

Не оболонку.

Любов.

Офіційний StarTrek.com пізніше саме цю частину епізоду описував як момент, де серія фактично підводить Крашер до думки, що об’єкт її кохання може існувати незалежно від конкретного тіла. (Star Trek)

І Беверлі намагається.

Одан у тілі Райкера

Спочатку вона відсторонюється.

Приходить як лікарка.

Перевіряє стан.

Хоче піти.

Одан говорить:

якщо йдеш —

іди зараз.

Бо для нього це теж боляче.

Він усе ще любить її.

З його перспективи практично нічого не змінилося.

Так, тіло інше.

Але пам’ять є.

Почуття є.

Він — Одан.

А людина, яку любить, дивиться так, ніби він помер.

Беверлі зупиняється.

Дивиться.

І зрештою цілує Райкера.

Ось ключовий момент всього епізоду.

Бо тепер сценарій встановив правило:

Крашер здатна відокремити Одана від конкретної фізичної оболонки.

Вона може побачити коханого в іншому чоловічому тілі.

Навіть якщо це тіло її дуже близького друга.

Це величезний крок.

І саме через нього фінал пізніше стає настільки суперечливим.

А де в цей час сам Райкер?

Ось ще одне питання, яке серія трохи заминає.

Що відбувається зі свідомістю Вілла?

Одан використовує тіло.

Говорить.

Приймає рішення.

Займається дипломатією.

Цілує Беверлі.

А Райкер?

Спить?

Спостерігає?

Його особистість тимчасово пригнічена?

Вони злилися?

Це не дуже чітко.

У пізнішому каноні трилів нова особистість — це поєднання носія й симбіонта.

Джадзія Дакс не є просто «Дакс у тілі Джадзії».

Вона — Джадзія плюс Дакс.

Нова особистість.

А тут Одан у Райкері поводиться переважно саме як Одан, майже без видимого внеску Райкера.

Це один із багатьох аспектів першої версії трилів, які Deep Space Nine пізніше значно уточнить.

І з погляду згоди ситуація дуже дивна.

Райкер погодився врятувати Одана.

Чи погоджувався він на використання свого тіла для романтичної близькості з Беверлі?

Серіал не питає.

У 1991 році сценарій дивився на це простіше.

Сьогодні питання буквально кричить із кадру.

Але дипломатична місія не може чекати

На Пеліарі ситуація погіршується.

Представники двох місяців приходять на Enterprise.

І вони отримують майже ту саму проблему, що Беверлі.

Перед ними Райкер.

Він говорить:

я Одан.

Вони не вірять.

Це може бути хитрість Федерації.

Можливо, Зоряний флот просто посадив свого офіцера в крісло посередника й хоче нав’язати власні рішення.

Одан доводить особистість через спогади.

Згадує події тридцятирічної давності.

Деталі попередньої кризи.

Людей.

Речі, які знав лише він.

Один із представників приймає.

Інший сумнівається, але погоджується подумати.

Це прекрасне тематичне віддзеркалення.

Не лише Беверлі повинна вирішити:

чи є Райкер Оданом?

Політичні представники теж.

І для них відповідь має не романтичне —

а буквально історичне значення.

Особистість як безперервність пам’яті

Одан доводить, що він Одан, тому що пам’ятає.

Це одна з класичних філософських відповідей.

Що робить вас вами?

Не тіло.

Тіло змінюється щодня.

Клітини відмирають.

Старіємо.

Змінюємо зовнішність.

Можливо:

пам’ять.

Досвід.

Безперервність свідомості.

Одан має все це.

Отже, якщо вчора він був чоловіком із одним обличчям, а сьогодні говорить із тіла Райкера —

чому це повинно змінити його особистість?

Здається логічним.

Але романтика додає складність.

Бо любов — не чисто філософська операція.

Ми не закохуємося лише в набір спогадів.

Фізична присутність теж має значення.

Саме тому серія працює найкраще, коли не намагається принизити Беверлі за її складність.

Вона не «поверхнева», бо бачить Райкера.

Вона людина.

Тіло Райкера починає відмовляти

Медична проблема стає гіршою.

Людський організм не пристосований до симбіонта.

Імунна система атакує.

Органи перевантажені.

Беверлі може пригнічувати імунну реакцію.

Але це лише тимчасово.

Райкер помирає.

Одан знає.

І все одно наполягає:

спочатку переговори.

Мир між місяцями важливіший за ризик.

Крашер змушує його пообіцяти:

щойно зустріч завершиться —

симбіонт видаляють.

Без суперечок.

Одан погоджується.

І виконує дипломатичну місію.

Війни не буде.

Переговори успішні.

Тільки після цього він буквально падає від болю. (tng.trekcore.com)

Це дуже хороший момент для характеристики Одана.

Незалежно від того, яке тіло він має —

його центральна риса залишається.

Відповідальність.

Він дипломат.

Життя людей важливіше.

Отже, він справді той самий Одан.

Беверлі має врятувати двох чоловіків одним розрізом

Стан Райкера критичний.

Потрібно видалити симбіонта.

А новий трільський носій затримується.

Отже:

якщо видалити зараз —

може померти Одан.

Якщо залишити —

помре Райкер.

Крашер обіцяла.

Вона оперує.

Рятує Вілла.

Симбіонт поміщає в підтримувальну систему.

Enterprise летить назустріч трільському кораблю на максимальній швидкості.

Дуже хороший медичний саспенс.

І особливо сильний тому, що для Беверлі це подвійна відповідальність.

Вона лікарка Райкера.

І закохана в Одана.

Будь-яке рішення може коштувати життя одному з них.

На щастя, новий носій встигає.

Ворф проводить його до медвідсіку.

Беверлі повертається.

Дивиться.

І бачить —

жінку.

Каріл Одан

Новою носійкою стає жінка на ім’я Каріл.

Беверлі проводить операцію.

Симбіонт пересаджено.

Все успішно.

Каріл прокидається.

Дивиться на Беверлі.

І говорить так, що докторка одразу розуміє:

це він.

Одан.

Пам’ятає.

Любить.

Навіть повторює знайомий жест.

Поцілунок руки.

Відчуття безперервності абсолютне.

Це не незнайома жінка, якій щось розповіли.

Для серії —

Одан продовжується.

І він хоче продовжити стосунки.

Беверлі —

ні.

Ось момент, через який про епізод сперечаються досі

Крашер говорить:

я все ще тебе кохаю.

Але не можу.

Ми, люди, не звикли до таких змін.

Сьогодні один носій.

Завтра інший.

Хто буде наступним?

Вона не здатна жити з такою невизначеністю.

Навіть називає це, можливо, людським обмеженням.

Одан приймає.

Вони прощаються.

Він іде.

І в 1991 році задум, очевидно, був приблизно таким:

Беверлі відкрила для себе межу людської здатності відокремлювати особистість від тіла.

Симбіонт може жити століттями.

Люди не звикли до партнерів, які змінюють оболонки.

Сумний, але зрозумілий фінал.

Проблема:

епізод уже показав, що Беверлі може прийняти зміну оболонки.

Коли оболонкою став чоловік Райкер.

А тепер проблема виникає саме тоді, коли носійка — жінка.

Саме тому сучасне офіційне обговорення на StarTrek.com прямо критикувало фінал як втрачену можливість визнати існування бісексуальності або пансексуальності та зауважувало, що попередня близькість Беверлі з Оданом у тілі Райкера робить її остаточну аргументацію непослідовною. (Star Trek)

І це справедлива критика.

Але є нюанс: Беверлі має право сказати «ні»

Це теж потрібно проговорити.

Іноді сучасна критика епізоду заходить у дивний бік:

ніби Крашер зобов’язана продовжити роман із жінкою, інакше морально неправильна.

Ні.

Не зобов’язана.

Сексуальна орієнтація існує.

Фізичний потяг існує.

Людина може кохати особистість —

і не відчувати сексуального потягу до будь-якого можливого тіла цієї особистості.

У цьому немає автоматичної моральної провини.

Найкраща версія фіналу могла бути дуже проста:

«Одан, я люблю тебе. Але я гетеросексуальна. Я не відчуваю до цього тіла того фізичного потягу, який був частиною наших стосунків. Це не твоя провина й не моя. Я не можу продовжити роман».

Все.

Це було б:

чесно;

інклюзивно;

поважно до Одана;

поважно до Беверлі;

і визнавало б різноманітність сексуальних орієнтацій.

Проблема не стільки в її рішенні.

Проблема в поясненні:

«людство не готове».

Ні.

Частина людства прекрасно була б готова.

Можливо, конкретна Беверлі —

ні.

Це зовсім інша теза.

Чому тоді вона прийняла Райкера?

Ось найбільша суперечність.

Є кілька можливих пояснень.

Перше:

Беверлі фізично приваблюють чоловіки.

Райкер — чоловік.

Отже, хоча його тіло було незвичним для неї, її сексуальна орієнтація не створювала додаткового бар’єра.

Каріл —

жінка.

Бар’єр виникає.

Це логічно.

Друге:

Райкер був тимчасовим носієм.

Беверлі знала:

через кілька годин Одан отримає трільське тіло.

Можливо, вона сприймала ситуацію як виняткову кризу.

А Каріл — новий стабільний стан.

Третє:

коли Каріл з’являється, Беверлі вперше повністю усвідомлює, що це не одноразова зміна.

Одан може за її життя змінити ще кілька тіл.

Чоловічих.

Жіночих.

Старших.

Молодших.

Тобто вона відмовляється не від однієї жінки, а від способу життя з постійною тілесною невизначеністю.

Сама серія намагається сказати саме це.

І це теж має сенс.

Проблема лише в тому, що постановка фіналу настільки акцентує саме жіноче тіло, що гендерне прочитання неможливо відділити.

Епізод випередив час — і відстав від нього одночасно

Це парадокс «The Host».

У 1991 році центральна концепція була досить сміливою:

кохання до істоти, яка може мати різні тіла;

романтична сцена між Крашер і Райкером, де Райкер фактично є іншою особистістю;

фінальна поява жінки, яка прямо говорить:

я той самий чоловік, якого ти кохала.

Це вже крок у напрямку розмови про гендерну та тілесну плинність.

Але серія не наважується зробити останній крок.

Вона відкриває двері.

Дивиться.

І закриває.

Через кілька років Deep Space Nine піде далі.

Джадзія Дакс буде жінкою, яка пам’ятає життя чоловіків і жінок.

Її старі стосунки продовжуватимуть емоційно впливати на неї.

А в «Rejoined» Джадзія й Ленара Канг отримають одну з найважливіших одностатевих романтичних історій раннього Star Trek. Офіційна історія трилів прямо відзначає, що пізніші серії зробили їхню гендерну й романтичну плинність значно більш відкритою частиною культури. (Star Trek)

Тобто «The Host» —

перший невпевнений крок.

Не фінальна позиція франшизи.

Тріли TNG і тріли DS9 — майже різні види

Це варто окремо згадати.

У цьому епізоді тріли:

мають характерний лоб;

приховують природу симбіозу навіть від Федерації;

не користуються транспортером через небезпеку для симбіонта;

виглядають так, ніби саме симбіонт є домінуючою особистістю.

У Deep Space Nine:

з’являються знамениті плями вздовж обличчя й тіла;

транспортери працюють нормально;

про приєднання відомо значно більше;

особистість явно є синтезом носія та симбіонта;

існує складна система відбору носіїв;

попередні життя залишаються пам’яттю, але новий носій не стає просто старою людиною в новому тілі.

Тобто якщо дивитися «The Host» після DS9, багато речей виглядатимуть неправильно.

Але це не зовсім помилки в момент виробництва.

Це рання концепція, яку пізніше переписали.

Власне StarTrek.com і сьогодні називає саме цей епізод точкою першої появи трилів, попри майбутні зміни. (Star Trek)

Беверлі Крашер — 9,5/10

Одна з найсильніших серій для персонажки.

Гейтс Макфадден отримує майже весь емоційний центр.

Закоханість.

Страх.

Медичний професіоналізм.

Горе.

Відразу після відкриття симбіонта.

Розгубленість із Райкером.

Повернення до любові.

Страх втратити обох чоловіків.

І фінальне рішення.

Навіть якщо сценарна логіка останньої сцени суперечлива —

акторська гра працює.

Особливо добре видно:

Беверлі не просто відмовляє Каріл.

Їй боляче.

Вона справді продовжує любити Одана.

Саме тому сцена не виглядає як:

«Фу, жінка».

Вона значно сумніша.

Проблема переважно в словах, які сценарій вкладає їй у рот.

Джонатан Фрейкс — 9/10

Дуже цікаве акторське завдання.

Він має залишатися фізично Райкером —

і бути Оданом.

Не пародіювати першого актора.

Не міняти голос радикально.

А створити відчуття:

це тіло належить нашому першому офіцеру, але людина за очима зараз інша.

Фрейкс робить це добре.

Особливо у романтичних сценах із Беверлі.

Навмисно незручно.

Бо глядач теж бачить Райкера.

Ми знаємо, як він зазвичай дивиться.

Як рухається.

І тепер усе трохи зміщене.

Правильний ефект.

Франк Луз як Одан — 8,5/10

Йому потрібно дуже швидко переконати нас у сильному романтичному зв’язку.

Виходить.

Він теплий.

Спокійний.

Трохи загадковий.

Особливо добре працює його серйозність щодо дипломатичної місії.

Шкода, що первісний носій живе лише першу частину епізоду.

Бо саме його хімія з Макфадден повинна створити фундамент для всіх майбутніх тіл.

Загалом достатньо.

Але ще десять хвилин могли б зробити втрату сильнішою.

Марина Сіртіс — 8,5/10

Трой має невелику, але важливу функцію.

Вона не дає Беверлі просту відповідь.

Не каже:

це все одно Одан, цілуй Райкера.

Вона говорить про природу любові.

Про те, що зв’язок може існувати після зміни фізичної присутності.

І це одна з найбільш доречних психологічних порад Трой у сезоні.

До того ж є ще один дуже цікавий підтекст.

Райкер — її колишній коханий.

А вона фактично допомагає Беверлі прийняти роман із істотою, яка використовує його тіло.

Діана Трой має неймовірний рівень професійної стабільності.

Я б попросив відпустку.

Пікар — 8/10

Не його епізод.

Але дуже хороший у підтримувальній ролі.

Він довіряє Одану як дипломату.

Погоджується на ризиковану процедуру для Райкера, коли сам Райкер добровільно зголошується.

Підтримує переговори.

І головне —

не втручається в особисту ситуацію Беверлі.

Ніякого дивного ревнивого підтексту.

Враховуючи їхню власну складну історію —

добре.

Медична етика тут дуже цікава

Беверлі одночасно лікує:

Одана;

Райкера;

і людину, яку кохає.

Конфлікт інтересів величезний.

У сучасній медицині така ситуація потребувала б дуже серйозного розподілу ролей.

Але на Enterprise головна лікарка одна.

І ситуація екстрена.

Вона проводить експериментальну міжвидову трансплантацію.

Потім змушена вирішувати, коли ризик для Райкера стає неприйнятним.

І тут вона дуже чітка.

Навіть коли Одан — коханий.

Вона дала слово Віллу.

Як тільки місія завершена —

симбіонт видаляють.

Ніякого:

ще одна година, будь ласка.

Райкер її пацієнт.

Його життя має таку саму цінність.

Це дуже сильний момент для Беверлі як лікарки.

А от згода Райкера — слабке місце сценарію

Ще раз.

Він погодився бути носієм.

Добре.

Чи знав:

наскільки сильно буде пригнічена його власна свідомість?

Неясно.

Чи погоджувався, щоб Одан використовував тіло для романтичного контакту?

Неясно.

Чи пам’ятає він потім?

Не знаємо.

У пізнішій серії таку історію, думаю, писали б значно обережніше.

У 1991-му:

«це Одан, тому все нормально».

Сьогодні:

не зовсім.

Тіло Райкера все одно залишається тілом Райкера.

Згода на медичну процедуру не автоматично є згодою на все, що інша свідомість робитиме з цим тілом.

Це не руйнує епізод.

Але додає ще один дуже сучасний рівень дискусії.

Головна тема — що таке особистість?

Найсильніша частина.

Якщо завтра ваш мозок можна буде перенести в інше тіло —

ви все ще ви?

А якщо перенесено не мозок —

а пам’ять?

Характер?

Свідомість?

Улюблені жарти?

Спогади дитинства?

Кохання?

Де проходить межа?

Одан говорить:

я залишаюся.

Беверлі поступово визнає:

так.

Ти залишаєшся.

Але любов потребує не лише визнання особистості.

І це вже друге питання.

Друга тема — чи може любов існувати без фізичного потягу?

Філософськи:

може.

Романтично:

залежить від людини.

Беверлі може любити Одана як свідомість.

Але романтичні стосунки для неї також тілесні.

Це не обов’язково поверховість.

Тіло є частиною людської близькості.

Саме тут концепція трилів створює дуже цікаву міжвидову несумісність.

Для Одана тіло —

змінна частина життя.

Для Беверлі —

значно стабільніша складова особистості партнера.

Обоє можуть бути щирими.

Просто їхня біологія створює різні уявлення про «назавжди».

Третя тема — кохання не гарантує сумісності

Ми щойно бачили це у «Qpid» із Пікаром і Веш.

Тепер знову.

Беверлі любить Одана.

Він любить її.

І цього недостатньо.

Бо стосунки — не лише емоція.

Це ще:

тіло;

час;

культура;

звички;

очікування;

майбутнє.

У Одана майбутнє може включати багато носіїв.

Для нього це нормально.

Для Беверлі —

ні.

Сумно.

Але правдоподібно.

Четверта тема — ми всі насправді змінюємо тіла

Не так радикально, як тріли.

Але людина в двадцять і в сімдесят фізично дуже різна.

Вага.

Шкіра.

Волосся.

Хвороби.

Травми.

Інвалідність.

Старіння.

У довгих стосунках ми постійно любимо партнера через зміни тіла.

Тому трільська концепція просто доводить звичайний людський процес до фантастичного максимуму.

Питання:

де ваша межа?

Як далеко може змінитися людина, щоб ви все ще сприймали її тією самою?

У кожного відповідь інша.

Ось чому «The Host» досі цікава.

П’ята тема — смерть стає відносною

У більшості людських культур смерть тіла означає смерть людини.

Для приєднаного тріла —

не обов’язково.

Помер носій.

Одан плаче?

Можливо.

Має пам’ять тіла?

Напевно.

Але продовжує жити.

Уявіть, як це змінює культуру.

Шлюб.

Спадщину.

Кар’єру.

Відповідальність.

Кримінальне право.

Батьківство.

Дружбу.

Одна свідомість може знати людей кількох поколінь.

Саме з цього Deep Space Nine пізніше зробить золото.

А «The Host» лише відчиняє двері.

Найкраща сцена

На мою думку —

перша розмова Беверлі з Оданом у тілі Райкера.

Не поцілунок.

Сам момент, коли вона намагається дивитися на нього й не може вирішити:

кого бачить.

Це чиста наукова фантастика.

Не потрібні спецефекти.

Один знайомий актор.

І питання:

хто зараз перед вами?

Дуже просто.

Дуже ефективно.

Найсильніша емоційна сцена

Смерть першого носія.

Бо Беверлі буквально повинна за кілька хвилин перебудувати саме поняття втрати.

Чоловік помер.

А коханий —

ні.

Людський мозок не має для цього готової категорії.

Найсуперечливіша сцена

Очевидно —

фінал.

Причому він стає ще складнішим саме тому, що попередні сцени хороші.

Якби Беверлі весь епізод не могла прийняти Райкера —

її відмова Каріл виглядала б цілком послідовно.

Але сценарій уже довів, що почуття можуть пережити зміну чоловічого тіла.

Тому жіноча носійка неминуче переводить тему в сексуальну орієнтацію.

І саме цього епізод не хоче назвати прямо.

Ось проблема.

Найбільший недолік — фінальна репліка про «людське обмеження»

Вона звучить так, ніби у XXIV столітті всі люди гетеросексуальні.

Очевидно, абсурд.

Навіть у 1991 році це не було правдою.

Сьогодні звучить ще дивніше.

Крашер могла говорити лише про себе.

Не про людство.

Тоді сцена була б значно сильнішою.

Офіційні ретроспективні матеріали StarTrek.com теж прямо називали це втраченою можливістю для TNG визнати інші сексуальності. (Star Trek)

Другий недолік — перша версія трилів дуже нечітка

Хто така особистість після приєднання?

Одан?

Носій плюс Одан?

Чому Райкер практично зникає?

Чому Каріл відразу поводиться як старий Одан?

Пізніший канон дасть складніші відповіді.

Тут правила працюють переважно так, як потрібно романтичному сюжету.

Це нормально для першої появи.

Але в ретроспективі дуже видно.

Третій недолік — стосунки розвиваються за кадром

На початку Беверлі вже закохана.

Ми не бачимо:

перше знайомство;

перші розмови;

чому саме Одан?

Через це глядачеві потрібно прийняти силу любові на віру.

Гейтс Макфадден і Франк Луз продають її.

Але ще кілька сцен до аварії могли б зробити історію сильнішою.

Четвертий недолік — конфлікт Пеліара трохи декоративний

Він потрібен для того, щоб Одан мусив продовжувати працювати через усі трансформації.

Це хороша сюжетна функція.

Але сам політичний конфлікт майже не має життя.

Два місяці.

Ресурси.

Суперечка.

Ризик війни.

Все.

Ми не дуже переживаємо за них.

Переживаємо за Райкера й Одана.

Тому дипломатична кульмінація працює більше як таймер, ніж як окрема історія.

П’ятий недолік — майже відсутні наслідки для Райкера

Він був носієм іншої розумної істоти.

Можливо, втратив контроль над власним тілом.

Майже помер.

Його тілом цілувалася близька колега.

Потім:

операція успішна.

Райкер живий.

Кінець.

Хотілося б фінальну сцену.

Райкер:

що я пам’ятаю?

Беверлі:

що ти відчував?

Трой:

як це вплинуло на тебе?

Нічого.

Статус-кво TNG знову працює дуже ефективно.

І трохи жорстоко.

Науково-фантастична складова — 9,5/10

Симбіотичний вид, який переносить пам’ять між тілами, —

фантастична концепція.

Вона настільки хороша, що пізніше стане фундаментом одного з найпопулярніших персонажів DS9.

Одне це робить «The Host» історично важливим.

Романтична складова — 8,5/10

Перша половина тепла.

Середина дуже цікава.

Фінал складний.

Не завжди переконливий.

Але точно не банальний.

Замість:

коханий помер —

маємо:

коханий не помер, але тепер виглядає зовсім інакше.

Значно цікавіше питання.

Етична складова — 9/10

Особистість.

Тіло.

Згода.

Сексуальність.

Медична відповідальність.

Нова форма життя.

Серія піднімає більше питань, ніж сама здатна якісно закрити.

Але це не обов’язково мінус.

Через це про неї досі говорять.

Актуальність — 10/10

Парадоксально, сьогодні «The Host» цікавіша, ніж була в момент виходу.

Бо наше культурне розуміння:

гендеру;

сексуальності;

тілесної ідентичності;

цифрових аватарів;

нейротехнологій;

трансплантації;

трансгуманізму

зробило її центральне питання значно менш абстрактним.

Ми ще не переносимо симбіонтів між людьми.

Але питання:

чи є тіло частиною того, кого ми любимо?

нікуди не зникло.

Гейтс Макфадден — 10/10

Саме завдяки їй фінальна сцена працює хоча б емоційно, навіть коли сценарій кульгає.

Беверлі видно:

боляче.

Вона не відчуває відрази до Каріл.

Не ненавидить Одана.

Просто доходить до власної межі.

І як акторський момент —

це чесно.

Джонатан Фрейкс — 9/10

Дуже незвична серія для нього.

Він одночасно грає:

Райкера;

не-Райкера;

людину, тіло якої помирає;

романтичного партнера Беверлі;

дипломата.

І все це без великої зовнішньої трансформації.

Хороша робота.

Значення для всього Star Trek — 10/10

Без «The Host» немає тієї версії трилів, яку пізніше полюблять мільйони глядачів.

Так, DS9 майже повністю змінить їхній дизайн.

Уточнить правила.

Перепише біологію.

Але головна ідея вже тут:

одне життя може містити багато життів.

Одна особистість може існувати через кілька тіл.

Минуле не зникає.

Воно буквально живе всередині тебе.

З цієї ідеї виросте Джадзія Дакс.

І вже за це епізод заслуговує місця в історії франшизи. (Star Trek)

Підсумкова оцінка — 9,0/10

«Носій» — недосконала, але дуже важлива серія.

Якби фінал був написаний точніше —

можливо, 9,5 або навіть вище.

Але навіть із проблемами це одна з тих історій TNG, які роблять саме те, за що люблять Star Trek.

Беруть фантастичну біологічну ідею.

І питають:

що вона означає для людини?

Не тільки для науки.

Для кохання.

Для сексу.

Для пам’яті.

Для смерті.

Для поняття «я».

Це і є хороша наукова фантастика.

Фінальна думка

На початку «Носія» Беверлі Крашер думає, що знає, кого кохає.

Це дуже людське відчуття.

Одан має обличчя.

Голос.

Руки.

Посмішку.

Манеру дивитися на неї.

Він приносить квітку.

Цілує.

Запитує Пікара про її майбутнє.

Можливо, все буде серйозно.

Потім шатл повертається.

Чоловік помирає.

І Беверлі дізнається:

це був не весь Одан.

Можливо, навіть не головна його частина.

Справжня безперервність коханого —

невелика істота, яку вона хвилину тому збиралася вирізати як паразита.

Уявіть цей психологічний удар.

Вона лікарка.

Її робота —

розуміти тіло.

І раптом тіло виявляється найменш надійною частиною рівняння.

Одан переходить у Райкера.

Тепер питання стає практичним.

Беверлі дивиться на людину, яку знає роками.

Це Вілл.

Але він пам’ятає речі, яких Вілл не знає.

Говорить слова Одана.

Кохає її як Одан.

Спочатку вона відступає.

Потім дозволяє собі зробити щось надзвичайно складне:

побачити за обличчям.

За тілом.

За голосом.

Одана.

Цілує його.

У цей момент серія, здається, вже дала відповідь.

Любов може пережити тіло.

А потім приходить Каріл.

І відповідь раптом змінюється.

Але, можливо, це не провал самої ідеї.

Можливо, це чесніша відповідь:

любов може пережити тіло.

Не означає, що завжди переживе.

Людина складається не лише зі свідомості.

Ми тілесні істоти.

Наше бажання тілесне.

Наше відчуття близькості тілесне.

Беверлі може інтелектуально знати:

перед нею Одан.

Емоційно відчувати:

перед нею Одан.

І все одно не бути здатною побудувати такі самі романтичні стосунки з жіночим тілом.

Саме рішення не робить її поганою.

Шкода, що сценарій не має мови, щоб сказати це достатньо точно.

Замість:

«це моя орієнтація, моя межа»

Беверлі говорить:

«можливо, людство ще не готове».

І ось тут епізод видає 1991 рік.

Людство вже було різним.

Просто американське телебачення ще дуже погано вміло про це говорити.

Тому «Носій» став одночасно прогресивним і консервативним.

Він поставив питання раніше, ніж був готовий прийняти всі можливі відповіді.

Але саме такі серії іноді найцікавіші.

Бо вони показують не лише майбутнє, яке автори могли уявити.

А й межі їхньої уяви.

Одан зрештою не помирає.

Це важливо.

Його перше тіло померло.

Райкер був тимчасовим.

Каріл стала новим носієм.

Але Одан іде з Enterprise живим.

Пам’ятає Беверлі.

Любить її.

Вона теж його любить.

І вони все одно розходяться.

Не через злодія.

Не через війну.

Не через смерть.

Через несумісність.

Можливо, це навіть сумніше.

Бо смерть закриває питання.

Несумісність залишає:

а що як?

Що як Беверлі могла б?

Що як вони зустрілися в іншому житті?

Що як наступним носієм знову був би чоловік?

Що як через двадцять років людські уявлення змінилися б?

Ми не знаємо.

Одан знає лише одну річ.

Любов була реальною.

Тіло змінилося.

Пам’ять залишилася.

І ось у цьому «Носій» знаходить найкращу свою ідею.

Тіло — важливе.

Але воно не містить усієї людини.

Пам’ять — важлива.

Але теж не вся людина.

Любов може пережити фізичну смерть.

Але не гарантує спільного майбутнього.

Особистість може бути безперервною —

і все одно постійно змінюватися.

Можливо, саме тому тріли стануть такими чудовими персонажами пізніше.

Вони роблять буквальним те, що люди переживають усе життя.

Ми всі трохи стаємо іншими носіями самих себе.

Дитина.

Підліток.

Доросла людина.

Старша людина.

Інше тіло.

Інші погляди.

Інші бажання.

Але десь проходить нитка пам’яті, яка говорить:

це все ще я.

Одан просто проживає цю істину набагато буквальніше.

А Беверлі змушена за один день навчитися тому, на що трілам дають усе життя:

любити когось —

це не завжди означає знати, в якому тілі ця людина прокинеться завтра.

Фактичні деталі епізоду — дата прем’єри, Одан як перший тріл у франшизі, тимчасове приєднання до Райкера, дипломатична місія та нова носійка Каріл — звірені з TrekCore й офіційними матеріалами StarTrek.com. (tng.trekcore.com)