Уявіть, що ви прокидаєтеся.

Голова болить.

Навколо незнайома кімната.

Комп’ютер не відповідає так, як повинен.

Ви підходите до дзеркала —

і бачите чуже обличчя.

Не метафорично.

Не через амнезію.

Ваше обличчя буквально змінили.

У вас ромуланські вуха.

Ромуланські брови.

Ромуланська форма.

А за кілька хвилин незнайомий офіцер повідомляє:

ви зараз на борту ромуланського бойового корабля.

Усі думають, що ви — майор Ракал із Тал Шиару.

Якщо зрозуміють, що це брехня, вас майже напевно стратять.

І ні, часу на психологічну підготовку не буде.

Ласкаво просимо до робочого дня Діани Трой.

«Face of the Enemy» — один із найкращих епізодів про ромуланців у всьому «Наступному поколінні» і, без перебільшення, одна з найважливіших серій для самої Трой.

Протягом багатьох сезонів її занадто часто використовували як функцію.

«Капітане, я відчуваю, що він щось приховує».

«Я відчуваю сильний страх».

«Він говорить правду».

Іноді це було корисно.

Іноді сценаристи просто не знали, що ще робити з емпаткою на містку.

А тут у неї забирають майже все звичне.

Немає Пікара поруч.

Немає Райкера.

Немає корабля Федерації.

Немає часу на консультацію.

Немає навіть її власного обличчя.

Трой змушена виживати всередині політичної системи, яку майже не знає.

І найкраще в серії те, що вона справляється не тому, що раптом перетворилася на Джеймса Бонда.

Вона використовує саме свої сильні сторони:

уважність;

психологію;

емпатію;

здатність швидко читати людей;

уміння імпровізувати.

До кінця епізоду ми бачимо Діану Трой зовсім інакше.

І починаємо розуміти:

людина, яка роками сиділа поруч із капітаном Пікаром і спостерігала за дипломатією найвищого рівня, навчилася значно більшого, ніж здається.

Ранок починається з нового обличчя

Трой приходить до тями на незнайомому кораблі.

Одразу зрозуміло:

щось не так.

Одяг.

Інтер’єр.

Освітлення.

А потім дзеркало.

Відображення показує ромуланку.

Це прекрасний тизер.

Без довгого пояснення.

Без вступної сцени на «Ентерпрайзі».

Глядач знає приблизно стільки ж, скільки сама Трой.

Тобто майже нічого.

І це відразу створює напругу.

Трой не погоджувалася на операцію.

Її не готували.

Її фактично викрали.

А тепер людина на ім’я Н’Век повідомляє:

все зроблено заради надзвичайно важливої місії.

Майор Ракал із Тал Шиару

Трой повинна зіграти майора Ракал.

Офіцерку Тал Шиару.

І це майже ідеальна легенда для людини, яка нічого не знає про корабель.

Чому?

Тому що Тал Шиар бояться.

Дуже.

Ромуланська таємна поліція має настільки жахливу репутацію, що ніхто не хоче ставити її офіцерові зайвих запитань.

Це прекрасний сценарний механізм.

Трой не знає:

процедур;

імен;

внутрішньої структури корабля;

локальних наказів.

Але їй не потрібно демонструвати звичайну компетентність ромуланського офіцера.

Достатньо поводитися так, ніби будь-яка людина, яка поставить запитання, може зникнути до ранку.

Несподівано незнання стає частиною образу.

Н’Век грає надзвичайно небезпечну гру

Субкомандер Н’Век — ромуланець, який бере участь у підпільному русі.

Його місія:

допомогти високопоставленим ромуланським дисидентам утекти до Федерації.

Серед них — віцепроконсул М’Рет та його люди.

Їх перевозять у стані стазису.

Операція пов’язана з підпільним рухом, якому допомагав Спок після подій «Unification».

Тобто історія не виникає з нуля.

Ми бачимо наслідки роботи Спока.

Він не просто прилетів на Ромул, поговорив про єдність і зник.

Його ідеї продовжують поширюватися.

У Ромуланській імперії існують люди, які хочуть змін.

І за це готові ризикувати життям.

Чому потрібна саме Трой?

Н’Век пояснює:

операція зірвалася.

Потрібна людина, яка може зіграти офіцера Тал Шиару і змусити командира корабля змінити курс.

Трой була доступна.

Її викрали після конференції.

Змінили зовнішність.

І просто кинули в ситуацію.

З етичної точки зору це, м’яко кажучи, жахливо.

Навіть якщо мета благородна.

Н’Век ризикує не своїм життям.

А й її.

Без згоди.

Трой цілком справедливо розлючена.

Але часу сперечатися немає.

Бо двері вже відкриваються.

І приходить командирка корабля.

Командирка Торет

Ось де епізод справді починає працювати.

Командирка Торет — не карикатурна ромуланка.

Не «зла представниця імперії».

Не фанатична прихильниця таємної поліції.

Навпаки.

Вона професійна військова.

Досвідчена.

Розумна.

Гордиться службою.

І ненавидить Тал Шиар.

Причому має дуже особисту причину.

Її батька колись забрала таємна поліція.

Його звинуватили.

Забрали на допит.

І він не повернувся.

Торетті навіть не обов’язково знати, чи був він винний.

Для Тал Шиару достатньо підозри.

Саме тут ромуланське суспільство раптом стає набагато цікавішим.

Ромуланці не є одним монолітом

Це одна з найбільших переваг серії.

Раніше TNG часто показував ромуланців зовні.

Вони:

таємничі;

зарозумілі;

підступні;

воюють із Федерацією.

А тепер ми всередині їхнього корабля.

І бачимо конфлікти системи.

Військові не люблять таємну поліцію.

Таємна поліція контролює військових.

Є дисиденти.

Є лоялісти.

Є люди, які служать імперії, але ненавидять методи її спецслужб.

Тобто імперія перестає бути одним блоком.

Стає суспільством.

Це майже завжди робить фантастичну культуру цікавішою.

Страх — справжня влада Тал Шиару

Трой дуже швидко це розуміє.

Її фальшиве звання саме по собі не робить її сильною.

Силу створює страх інших людей.

Коли вона входить у кімнату як майор Ракал, усі думають:

що вона знає?

Кого перевіряє?

Хто вже під підозрою?

Чи повернуся я додому після зміни?

Трой не потрібно погрожувати прямо.

Система погрожує за неї.

Це дуже ефективне зображення політичної поліції.

Трой змушена стати неприємною

Це особливо цікаво для персонажа.

Її професія — допомагати людям.

Слухати.

Розуміти.

Знижувати напругу.

Тепер, щоб вижити, вона повинна робити протилежне.

Тиснути.

Лякати.

Наказувати.

Принижувати.

І робити це переконливо.

Перші спроби трохи незграбні.

Видно, що вона не звикла.

Але поступово Трой знаходить образ.

І це майже акторська історія всередині серії.

Діана грає Ракал.

Марина Сіртіс грає Діану, яка грає Ракал.

Чудова багатошаровість.

Найкращий захист — не пояснюватися

Торет починає ставити питання.

Чому офіцер Тал Шиару на її кораблі?

Яка місія?

Чому вона повинна змінювати курс?

Трой не знає правильної відповіді.

Тому використовує дуже ромуланську тактику:

«Вам не потрібно знати».

І це працює.

Бо в авторитарній системі секретність є доказом влади.

Чим менше пояснюєш —

тим важливішим можеш виглядати.

Це фантастична імпровізація

Трой фактично виживає завдяки соціальній психології.

Вона швидко розуміє:

як Торет реагує на Тал Шиар;

чого бояться офіцери;

де можна натиснути;

коли треба замовкнути.

Це дуже хороший приклад того, як її професійні навички можуть бути використані поза терапією.

Емпатія —

не просто «відчувати емоції».

Це розуміння людей.

А розуміння людей у шпигунській операції може бути потужнішою зброєю за фазер.

Проблема: Торет не дурна

І саме тому історія має напругу.

Якби командирка просто боялася Тал Шиару настільки, що виконувала все без запитань, епізод був би простим.

Але Торет досвідчена.

Вона бачить:

Ракал поводиться дивно.

Не знає деяких речей.

Її накази не завжди логічні.

І головне —

Торет ненавидить Тал Шиар настільки, що готова сперечатися.

Страх є.

Але він не вимикає професійний інстинкт.

Дві сильні жінки в одному приміщенні

Це одна з найприємніших рис серії.

Не «жіночий епізод» у примітивному сенсі.

Просто головний конфлікт відбувається між двома компетентними жінками.

Трой.

Торет.

Обидві розумні.

Обидві під тиском.

Обидві намагаються читати іншу.

І жодна не зведена до романтики чи сексуальності.

Для початку 1990-х у жанровому телебаченні це було приємно бачити.

Торет — патріотка, але не фанатичка

Це важливо.

Вона вірить у Ромуланську імперію.

Служить їй.

Готова воювати за неї.

Але це не означає, що підтримує все.

Вона вважає методи Тал Шиару шкідливими.

На її думку, спецслужба створює проблеми, які потім військовим доводиться виправляти.

Це реалістичний внутрішній конфлікт державної системи.

Лояльність країні не дорівнює лояльності кожній її інституції.

Саме це робить Торет трагічнішою

Бо в іншій політичній системі вона могла б бути цілком симпатичним союзником Федерації.

Вона не садистка.

Не прагне війни заради війни.

Має професійну честь.

Але служить системі, яка стоїть по інший бік Нейтральної зони.

І тому конфлікт неминучий.

Н’Век не може чекати

План передбачає зміну маршруту.

Потрібно доставити дисидентів у точку, де Федерація зможе їх забрати.

Але Торет чинить опір.

Час іде.

Будь-яка перевірка вантажу може розкрити людей у стазисі.

Н’Век починає нервувати.

І робить те, що показує:

ця операція не буде чистою.

Знищення корвалленського вантажного корабля

Щоб змусити ситуацію розвиватися потрібним чином і зміцнити легенду Трой, Н’Век вдається до смертельно небезпечних заходів.

Це момент, де моральна сірість стає очевидною.

Він не Пікар.

Не офіцер Федерації.

Він революціонер усередині тоталітарної системи.

Для нього:

операція;

дисиденти;

майбутнє Ромулу

можуть бути важливішими за життя випадкових людей.

Трой це шокує.

І правильно.

Бо благородна мета не робить кожен метод благородним.

Н’Век — хороший союзник, але не обов’язково хороша людина

Або, точніше, людина, змушена діяти в жахливій системі.

Він ризикує всім.

Допомагає дисидентам.

Працює проти Тал Шиару.

Але водночас готовий убивати.

Це робить його цікавішим.

Підпільний рух не складається з бездоганних героїв.

Виживання в такій державі змушує людей до дуже темних компромісів.

Трой починає перехоплювати контроль

На початку Н’Век керує операцією.

Трой — випадково залучений інструмент.

Але чим далі, тим більше ролі змінюються.

Вона бачить, що він імпульсивний.

Розуміє ризики.

І починає сама визначати, як грати Ракал.

Це важливий розвиток.

Трой не просто виконує чужий план.

Вона стає активною учасницею.

Вона навіть карає Н’Века публічно

Щоб зберегти легенду, Трой мусить поводитися з ним як офіцерка Тал Шиару.

Жорстко.

Майже принизливо.

З боку це виглядає як конфлікт.

Насправді вони союзники.

Це чудова шпигунська механіка.

Чим гірше вони поводяться одне з одним на очах екіпажу,

тим переконливішою стає легенда.

Емпатія Трой тут не є чит-кодом

І це теж добре.

Вона не може просто:

«Відчуваю, хто зрадник».

Ромуланці для бетазоїдської емпатії не абсолютно прозорі.

Та й емоції не дають точного знання думок.

Трой відчуває:

підозру;

гнів;

страх.

Але мусить інтерпретувати.

Тобто здібність допомагає,

але не вирішує сюжет автоматично.

Саме так її сили працюють найкраще.

Паралельно «Ентерпрайз» отримує дуже дивного пасажира

На іншому боці сюжету корабель Федерації підбирає людину.

Стефана ДеСева.

Колишнього офіцера Зоряного флоту.

Людину, яка багато років тому дезертирувала до Ромуланської імперії.

Тепер він повертається.

І має повідомлення.

Це ще одна чудова деталь.

Бо серія про «обличчя ворога» показує відразу кілька людей, які перейшли межу між сторонами.

Трой фізично виглядає як ворог.

ДеСев колись добровільно перейшов до ворога.

Ромуланські дисиденти хочуть перейти до Федерації.

Н’Век служить імперії, але допомагає її противникам.

Усі кордони ідентичності стають нестабільними.

ДеСев — людина між двома світами

Його історія коротка, але цікава.

Колись він розчарувався у Федерації.

Перейшов до ромуланців.

Жив серед них.

А тепер повертається.

Зоряний флот не зустрічає його як героя.

Бо він дезертир.

І це справедливо.

Але його досвід надзвичайно цінний.

Він знає ромуланську культуру зсередини.

Розуміє процедури.

Може допомогти Пікару зрозуміти повідомлення.

Пікар не забуває про закон

Навіть коли ДеСев допомагає.

Це дуже в характері капітана.

Він може:

вислухати;

використати інформацію;

поважати сміливість повернення.

Але дезертирство залишається дезертирством.

ДеСеву доведеться відповідати.

Це не означає жорстокість.

Просто Федерація не працює за принципом:

«Ви зараз корисні, тому забудемо минуле».

Повідомлення Спока

Саме ДеСев приносить інформацію від підпільної мережі, пов’язаної зі Споком.

І це красиве продовження «Unification».

Сам Спок у серії не з’являється.

І це правильно.

Його присутність відчувається через наслідки.

Ідея возз’єднання вже живе незалежно від нього.

Є люди, які вірять.

Організовують мережі.

Ризикують.

Перевозять високопоставлених перебіжчиків.

Це показує масштаб його роботи значно краще, ніж ще одна гостьова поява.

Возз’єднання — не романтична мрія

«Unification» могла створити враження:

вулканці й ромуланці мають спільне походження,

отже, колись просто домовляться.

«Face of the Enemy» показує реальність.

Для змін потрібні:

шпигуни;

підпілля;

дефектори;

ризик;

жертви.

Авторитарна система не змінюється тому, що ідея красива.

Люди повинні поставити щось на карту.

Трой стає частиною історії, яку почав Спок

Це цікаво.

Один із найбільших дипломатичних проєктів Спока тепер залежить не від вулканця.

Не від Пікара.

Не від адмірала.

А від радниці «Ентерпрайза», яку випадково втягнули в операцію.

У великих історичних процесах іноді все вирішує людина, яка взагалі не повинна була там бути.

Стазисні капсули

Ромуланських перебіжчиків приховують серед вантажу.

Це створює постійну напругу.

Будь-яка перевірка —

кінець.

Не просто місії.

Людей.

У Тал Шиар немає репутації організації, яка проводить доброзичливе службове розслідування.

Якщо їх знайдуть,

страта майже гарантована.

Тому кожна затримка небезпечна.

Торет поступово складає пазл

Її підозра росте.

Ракал дивна.

Н’Век дивний.

Маршрут дивний.

Накази суперечливі.

Щось не сходиться.

І саме тут командирка демонструє, чому очолює військовий корабель.

Вона не дозволяє страху повністю вимкнути критичне мислення.

Навіть Тал Шиар має пояснювати хоча б щось.

Трой повинна підняти ставки

Коли блеф починає руйнуватися,

неможливо просто повторити:

«Це секрет».

Потрібно створити сильнішу реальність.

І Трой стає агресивнішою.

Рішучішою.

Навіть Н’Век іноді виглядає здивованим.

Це той момент, коли роль починає працювати настільки добре, що сама Трой отримує від неї контроль.

Чи змінює маска людину?

Цікава тема під поверхнею.

Трой грає представницю репресивної системи.

Щоб бути переконливою, повинна прийняти:

поставу;

тон;

жести;

модель влади.

Звичайно, вона не стає Ракал.

Але на кілька годин відчуває:

як це —

коли люди підкоряються через страх.

І це дуже незвичний досвід для радниці.

Влада може бути зручною

Це небезпечна думка.

Скажи наказ —

і всі виконують.

Не треба переконувати.

Пояснювати.

Домовлятися.

Саме тому авторитарні системи можуть бути привабливими для людей при владі.

Трой використовує цей механізм вимушено.

Але ми бачимо, наскільки він ефективний.

І наскільки токсичний.

Торет бачить іншу сторону

Для неї Тал Шиар —

не абстракція.

Це організація, яка забрала батька.

Тому кожен наказ Ракал має для неї особистий присмак.

Трой фактично носить форму людей, які зруйнували родину Торет.

І, звичайно, не може сказати:

«Взагалі-то я радниця з Федерації, я теж їх не люблю».

Ця іронія робить їхні сцени ще сильнішими.

Якби вони зустрілися за інших обставин

Трой і Торет, можливо, навіть сподобалися б одна одній.

Обидві:

сильні;

розумні;

не фанатичні;

цінують професіоналізм.

Але політика ставить їх по різні боки.

Хороший «Star Trek» часто працює саме так.

Ворог не обов’язково морально чужий.

Іноді це людина, з якою ти міг би порозумітися —

якби не система.

Нейтральна зона наближається

План поступово входить у фінальну фазу.

Ромуланський корабель має дістатися точки зустрічі.

«Ентерпрайз» також рухається туди.

Але обидві сторони не можуть просто:

«Привіт, ми приїхали забрати перебіжчиків».

Ромуланський корабель має екіпаж.

Торет.

Лояльних офіцерів.

Операція повинна залишитися секретною.

Тому потрібна ще одна серія блефів.

«Ентерпрайз» не знає, що Трой на борту

Це дуже важливо для напруги.

Пікар не може планувати навколо неї.

Райкер не знає.

Ворф не знає.

Для них ромуланський корабель —

потенційний ворог.

Трой дивиться на «Ентерпрайз» із ворожого містка.

Її друзі бачать лише бойовий корабель.

Це прекрасна драматична ситуація.

Обличчя ворога — буквально

Назва серії має кілька рівнів.

Найочевидніший:

Трой носить обличчя ромуланки.

Для Федерації вона буквально має обличчя ворога.

Але глибше:

ми дивимося на самих ромуланців зсередини.

І бачимо, що «обличчя ворога» не одне.

Н’Век.

Торет.

Дисиденти.

Тал Шиар.

Вони всі ромуланці.

Але морально дуже різні.

Тобто назва фактично руйнує саму ідею одного «обличчя ворога».

Ворог — це не вид

Це одна з найкращих гуманістичних ідей «Star Trek».

Ромуланець не автоматично ворог.

Так само як клінгон не автоматично ворог.

Кардасіанець не автоматично садист.

Людина не автоматично добра.

Політичні системи створюють конфлікт.

Особи можуть робити різні вибори.

Н’Век ризикує життям заради миру.

Торет служить імперії, але ненавидить таємну поліцію.

М’Рет тікає.

Немає єдиного шаблону.

Саме такі епізоди готують ґрунт для Deep Space Nine

DS9 уже стартував на момент виходу «Face of the Enemy».

І саме там франшиза піде значно глибше в політичну неоднозначність.

Кардіассіанці.

Баджорці.

Федерація.

МаКі.

Ромуланці.

Союзи змінюватимуться.

Ворог сьогодні може бути союзником завтра.

«Face of the Enemy» дуже добре вписується в цю еволюцію франшизи.

Фінальна пастка

Трой і Н’Век мають організувати момент, коли «Ентерпрайз» зможе транспортувати перебіжчиків.

Для цього ромуланський корабель мусить опинитися в дуже вразливому стані.

Проблема з маскуванням:

коли корабель прихований,

деякі системи захисту мають обмеження.

Цю особливість Трой використовує.

Вона фактично змушує власний — тобто ромуланський — корабель створити вікно для Федерації.

Це вже не просто психологія.

Це тактична імпровізація.

Трой грає роль до останньої секунди

Вона не може раптом сказати:

«Сюрприз, я з Федерації».

Потрібно тримати контроль.

Змушувати Торет виконувати накази.

Маневрувати.

Чекати потрібного моменту.

І лише коли «Ентерпрайз» може діяти,

план розкривається.

Пікар швидко розуміє ситуацію

Це одна з тих сцен, де роки роботи разом мають значення.

Йому не потрібно отримувати сорок сторінок пояснення.

Достатньо кількох сигналів.

Незвичної поведінки ромуланського корабля.

Даних від ДеСева.

Повідомлення Спока.

І Пікар складає картину.

Далі — класичний «Ентерпрайз»:

швидка тактична реакція.

Транспортери.

Контроль ситуації.

Але план має ціну

Н’Век не виживає.

Торет розуміє, що відбулася зрада.

Для неї це не абстрактна політична операція.

Один із її офіцерів роками був частиною підпілля.

Використав корабель.

Поставив екіпаж під загрозу.

Вона реагує так, як і слід очікувати від ромуланського командира.

І Н’Век платить за вибір життям.

Смерть Н’Века важлива

Бо не дозволяє серії стати легкою шпигунською пригодою.

Він не отримує:

медаль;

нове життя у Федерації;

щасливий фінал.

Рух опору небезпечний.

Люди гинуть.

Особливо всередині системи, де зрада карається негайно.

Його смерть нагадує:

ризик був реальним від початку.

Трой виживає майже випадково

Звичайно, вона дуже багато робить правильно.

Але також треба визнати:

їй щастить.

Якби Торет:

перевірила особу Ракал;

зв’язалася з Тал Шиаром;

попросила код автентифікації;

провела медичне сканування,

операція могла закінчитися за п’ять хвилин.

Страх перед Тал Шиаром створює простір для блефу.

Але це дуже вузький простір.

Тому її сміливість ще більша

Трой знає:

будь-який неправильний термін;

неправильний жест;

неправильна відповідь

може все зруйнувати.

І все одно продовжує.

Це не фізична сміливість Ворфа.

Не холоднокровність Пікара під вогнем.

Це соціальна сміливість.

Постійно грати роль, знаючи, що аудиторія має право тебе вбити.

Марина Сіртіс отримує матеріал, якого давно заслуговувала

І використовує його.

Трой у цій серії:

розгублена;

перелякана;

розлючена;

авторитарна;

розумна;

рішуча.

Ми бачимо набагато більший діапазон, ніж у стандартному кріслі радниці.

Саме тому епізод часто називають одним із найкращих для персонажа.

І цілком заслужено.

Особливо добре працює зміна голосу

Коли Трой тільки починає грати Ракал,

відчувається невпевненість.

Потім голос стає жорсткішим.

Команди коротшими.

Вона перестає просити.

Починає наказувати.

До середини серії можна майже забути, що вона імпровізує.

Це гарна акторська дуга.

Каролін Сеймур як Торет

Не менш важлива.

Якби Торет була слабкою,

успіх Трой нічого б не означав.

Але Сеймур робить її сильною опоненткою.

Командирка постійно оцінює.

Підозрює.

Злиться.

Відчуває особисту ненависть до Тал Шиару.

І при цьому зберігає професійність.

Їхні сцени — серце епізоду.

Дві моделі влади

Торет має владу як командирка корабля.

Ракал — тобто Трой — має владу як представниця спецслужби.

Це різні системи легітимності.

Торет керує тому, що вона капітан.

Екіпаж знає її.

Поважає.

Ракал має владу тому, що всі бояться організації за її спиною.

Це дуже цікаве зіткнення.

Авторитет проти страху

Торет може сказати:

«Виконайте наказ»,

і люди виконують через структуру служби.

Ракал може сказати те саме,

і люди виконують, бо не хочуть зникнути.

Зовні результат однаковий.

Морально —

зовсім ні.

Це перегукується з «Chain of Command», де серія також досліджувала різні типи влади.

Шостий сезон явно любить цю тему.

Після Джелліко й Мадреда — Тал Шиар

Цікава послідовність.

Джелліко:

формальна влада.

Мадред:

насильницька влада.

Тал Шиар:

влада страху й невидимого контролю.

TNG буквально кілька серій поспіль досліджує, чому люди підкоряються.

Дуже сильний тематичний відрізок.

Трой використовує зброю ворога проти нього

Вона сама не належить до Тал Шиару.

Але використовує їхню репутацію, щоб допомогти людям, яких Тал Шиар переслідував би.

Є красива іронія.

Страх, створений репресивною системою,

стає інструментом операції проти цієї системи.

Чи морально це?

У конкретній ситуації —

так.

Трой не має альтернативи.

Але досвід має бути психологічно неприємним.

Вона годинами бачить:

як легко управляти людьми страхом.

Для радниці це, напевно, дуже похмуре відкриття.

Шкода, що серія майже не показує наслідків

Після повернення на «Ентерпрайз» хотілося б побачити:

розмову Трой із Пікаром;

можливо, з Райкером;

її реакцію на власну поведінку;

те, як вона переживає смерть Н’Века.

Але епізодичне телебачення рухається далі.

Це одна з постійних слабкостей TNG.

Великі психологічні події часто завершуються разом із титрами.

Особливо після викрадення

Не забуваймо:

Трой фактично викрали.

Зробили хірургічну операцію без згоди.

Поставили під загрозу.

Змусили брати участь у шпигунській місії.

Так, вона врятувала людей.

Але це все одно травматичний досвід.

У сучасному серіалі наслідки могли б тривати кілька епізодів.

Н’Век порушив її права

Навіть якщо був на «правильному» боці.

Це важливо.

Благородна мета:

врятувати дисидентів.

Метод:

викрасти невинну людину й без її згоди зробити їй операцію.

Федерація точно не схвалила б.

І Трой має повне право бути обуреною.

Це додає моральної складності підпіллю.

Можливо, саме тому вона швидко перебирає контроль

Психологічно це має сенс.

На початку вона повністю позбавлена агентності.

Її викрали.

Змінили.

Поставили перед фактом.

Що робить Трой?

Поступово повертає контроль.

Спочатку над роллю.

Потім над Н’Веком.

Потім над Торет.

Потім над операцією.

До фіналу вона вже не жертва чужого плану.

Вона фактично керує ним.

Це дуже хороша дуга.

«Face of the Enemy» — історія про повернення власного обличчя

Не лише фізично.

На початку Трой дивиться в дзеркало й не бачить себе.

До кінця вона доводить:

ідентичність не визначає зовнішність.

Можна носити ромуланське обличчя.

Форму Тал Шиару.

Звання Ракал.

Але залишатися Діаною Трой.

Твої рішення визначають, хто ти.

І це особливо важливо для бетазоїдки

Трой професійно працює з внутрішнім світом людей.

Емоціями.

Мотивами.

Тобто вона краще за більшість знає:

зовнішня оболонка — не вся людина.

Тепер сама буквально переживає це.

Виглядає як ворог.

Залишається собою.

ДеСев пережив протилежне

Він фізично людина.

Але колись вирішив стати частиною ромуланського світу.

Тобто його обличчя залишалося «федераційним»,

а політична ідентичність змінилася.

Трой —

ромуланське обличчя, федераційна особистість.

ДеСев —

людське обличчя, колишній ромуланський перебіжчик.

Гарне дзеркало.

А дисиденти взагалі руйнують категорії

Вони ромуланці.

Але працюють за ідею, яку офіційна імперія вважає зрадою.

Хочуть втекти до Федерації.

Чи робить це їх менш ромуланськими?

Ні.

Просто «ромуланець» не означає одну політичну позицію.

Саме це серія хоче донести.

Спок мав рацію хоча б в одному

Є ромуланці, які хочуть іншого майбутнього.

Не всі.

Не більшість.

Можливо, дуже мало.

Але вони існують.

Отже, ідея возз’єднання не повністю фантастична.

Проблема —

ціна.

Реальна зміна повільна

Спок може говорити про історію народів.

Але хтось інший повинен:

передати повідомлення;

сховати перебіжчиків;

викрасти Трой;

обдурити військовий корабель;

ризикувати стратою.

Велика політична ідея складається з маленьких небезпечних дій.

Це досить реалістично.

Епізод як шпигунський трилер

Структурно «Face of the Enemy» майже не схожий на стандартний TNG.

Головна героїня працює під прикриттям.

Має фальшиву особу.

Є подвійні агенти.

Перебіжчики.

Таємні повідомлення.

Перевірки лояльності.

Ворожий корабель.

Контакт із союзниками.

Це майже холодновоєнний трилер.

І саме ромуланці ідеально підходять для такого жанру.

Ромуланська імперія завжди була шпигунською культурою

Ще з оригінального «Star Trek».

Маскування.

Таємні операції.

Підозра.

Контррозвідка.

Політичні інтриги.

Тому серія не просто накладає шпигунський сюжет на випадкових прибульців.

Він органічно відповідає їхній культурі.

Тал Шиар отримує справжню вагу

Не просто назву спецслужби.

Ми бачимо ефект її існування.

Люди бояться.

Військові ненавидять.

Сім’ї зникають.

Влада спецслужби перетинає звичайну командну структуру.

Тал Шиар стає майже окремою державою всередині держави.

Пізніше DS9 ще більше розвине цю організацію.

Торет як критик власної імперії

Найцікавіше:

критика походить не від Федерації.

Не Пікар говорить:

«Ваша система авторитарна».

Сама ромуланська військова говорить:

Тал Шиар небезпечний.

Це значно сильніше.

Бо показує внутрішню незгоду.

Хороша побудова світу майже завжди працює так

Не:

«усі клінгони люблять честь»;

«усі ференгі люблять гроші»;

«усі ромуланці підступні».

А:

є культура;

є інституції;

є люди, які по-різному до них ставляться.

Саме тоді фантастичний народ стає переконливим.

«Face of the Enemy» робить це для ромуланців дуже добре.

Одна з найкращих ролей Трой

Мабуть, так.

Є інші сильні:

«The Loss»;

«Disaster»;

«Night Terrors» частково;

пізніші історії.

Але тут вона отримує рідкісну можливість бути:

центром сюжету;

активною;

компетентною;

не визначеною романтикою.

Це дуже важливо.

У «Disaster» вона вже показала командирський потенціал

Там Трой раптово опинилася старшою офіцеркою на містку.

І мусила приймати рішення.

Спочатку невпевнено.

Але впоралася.

«Face of the Enemy» продовжує цю лінію.

Тільки тепер ставки ще вищі.

Там:

аварія.

Тут:

якщо провалиш роль — тебе вб’ють.

Це фактично ще один крок до її майбутнього командного розвитку

Пізніше Трой проходитиме випробування для командної кваліфікації.

І цей епізод робить це переконливішим.

Вона вже демонструє:

холоднокровність;

імпровізацію;

здатність наказувати;

готовність приймати важкі рішення.

Тобто радниця може бути офіцеркою командного рівня.

Іронічно, що для цього їй довелося стати ромуланкою

Можливо, форма Тал Шиару дала сценаристам дозвіл побачити в Трой те, що в стандартній формі вони часто ігнорували.

Авторитет.

Жорсткість.

Силу.

Було б добре бачити це частіше без хірургічних вух.

Візуальний дизайн допомагає

Ромуланський макіяж повністю змінює сприйняття Сіртіс.

Жорсткіші брови.

Форма.

Зачіска.

Плечі костюма.

Звична м’якість Трой зникає.

І глядач теж отримує маленький шок.

Це справді інша людина на перший погляд.

Ромуланські плечі заслуговують окремої дипломатичної угоди

У якийсь момент імперія, очевидно, вирішила:

якщо плечі не ширші за двері,

форма недостатньо офіційна.

Можливо, половина ромуланської військової агресії пояснюється тим, що всі постійно зачіпають одне одного костюмами в коридорах.

Але візуально працює.

Вони відразу впізнавані.

Трой буквально одягає систему

Це цікаво символічно.

Уніформа Тал Шиару робить її носійкою інституційної влади.

Вона нічого не зробила, щоб заслужити авторитет.

Лише має:

правильне обличчя;

правильний костюм;

правильне звання.

І всі підкоряються.

Епізод дуже добре показує, наскільки влада залежить від символів.

Постав іншу людину в ту саму форму —

і система сама створить решту.

Поки ніхто не перевірить.

Це трохи страшно.

І дуже корисно для шпигуна.

Чи реально так легко обдурити ромуланців?

Ось одна з логічних проблем.

Тал Шиар — спецслужба держави, одержимої безпекою.

Можна було б очікувати:

біометричні коди;

перевірку особи;

шифровану авторизацію;

центральну базу.

А тут Трой достатньо мати зовнішність і впевненість.

Можна пояснити:

операція відбувається швидко;

Н’Век має доступ;

страх заважає людям перевіряти.

Але питання залишається.

Можливо, страх і є пояснення

Ніхто не хоче дзвонити Тал Шиару й казати:

«У нас тут якась ваша майорка, але ми не впевнені, що вона справжня».

Бо якщо вона справжня —

ви щойно поставили під сумнів офіцера спецслужби.

Не найкращий кар’єрний крок.

Авторитарні системи часто стають вразливими саме через страх підлеглих діяти нестандартно.

Це цілком переконливо.

Торетті вистачає сміливості ставити питання

І тому вона небезпечна для Трой.

Командирка має достатній статус.

І достатню особисту ненависть до Тал Шиару.

Саме це руйнує стандартний захист легенди.

Трой не може просто залякати її назавжди.

Потрібно переграти.

Фінальна тактична гра

Тут серія переходить із психологічної в космічну напругу.

Ромуланський корабель.

«Ентерпрайз».

Маскування.

Транспортний промінь.

Кілька секунд на рішення.

Ситуація добре побудована.

Нам зрозуміло:

чого хоче Трой;

чого хоче Торет;

що може зробити Пікар;

чому не можна просто стріляти.

Саме тому фінал працює без величезної битви.

Хороший Star Trek не потребує десяти вибухів

Іноді достатньо:

одного корабля під маскуванням;

правильного курсу;

транспортного вікна;

людини, яка блефує.

Напруга народжується з інформації.

Не зі спецефектів.

«Face of the Enemy» добре це розуміє.

Ціна перемоги

Дисиденти врятовані.

Трой повертається.

Операція успішна.

Але Н’Век загинув.

Торет залишається в системі.

Підпілля ще далеко від перемоги.

Ромуланська імперія не змінюється.

Тобто це локальний успіх.

Не казковий фінал.

Саме так і має бути.

Спок не виграв Ромул за одну серію

І не повинен.

Політичні зміни повільні.

Можливо, на покоління.

Це робить лінію возз’єднання переконливішою.

Кожен врятований дисидент —

маленький крок.

Н’Век —

одна з цін.

Трой після повернення

Хотілося б довшого епілогу.

Уявіть її першу зустріч із дзеркалом після відновлення зовнішності.

Те саме обличчя.

Знову її.

Після того як кілька годин усі бачили в ній представницю організації, яку ненавидять і бояться.

Це могло б бути дуже сильним символічним завершенням.

Але серія йде швидше.

Назва могла б завершитися дзеркалом

На початку:

дзеркало —

чуже обличчя.

Наприкінці:

дзеркало —

своє.

І питання:

чи справді вона та сама людина після пережитого?

Було б красиво.

Можливо, трохи очевидно.

Але красиво.

Сильні сторони серії

Передусім:

Трой нарешті отримує справді сильний сюжет.

Ромуланське суспільство стає складнішим.

Торет — хороший опонент.

Н’Век — неоднозначний союзник.

Історія Спока отримує продовження.

Шпигунський сюжет добре тримає напругу.

Емпатичні здібності Трой використовуються розумно.

Політичні теми не перетворюються на лекцію.

Це дуже міцний набір.

Слабкі сторони

Є кілька.

Викрадення Трой і операція над нею надто швидко відсуваються на другий план.

Легенда Ракал іноді тримається на тому, що ромуланці недостатньо перевіряють.

Фінал трохи поспішний.

Н’Век як персонаж міг отримати більше розвитку.

ДеСев теж цікавий, але його сюжет дуже функціональний.

Однак жодна з цих проблем не руйнує епізод.

Після «Aquiel» це відчутне повернення форми

Попередня серія мала цікаві ідеї, але була перевантажена.

«Face of the Enemy» значно чистіша.

Є чіткий центр:

Трой повинна вижити під прикриттям і завершити місію.

Усе інше підтримує цю мету.

Тому епізод відчувається значно впевненіше.

А далі буде «Tapestry»

І це ще раз показує, наскільки сильний середній відрізок шостого сезону.

Політичний трилер.

А потім одна з найбільш особистих історій Пікара.

Сезон постійно змінює жанр,

але персонажі залишаються центром.

«Face of the Enemy» і роль жінок у TNG

Серіал не завжди ідеально використовував своїх жіночих персонажів.

Трой часто недодавали матеріалу.

Крашер теж мала сезони з дуже слабкими сюжетами.

Тому цей епізод особливо приємний.

Трой і Торет не існують відносно чоловічих персонажів.

Їхній конфлікт самодостатній.

І обидві мають владу.

Навіть Н’Век поступово стає допоміжним персонажем у сюжеті Трой

На початку здається:

він керує.

Вона інструмент.

До кінця —

вона приймає ключові рішення.

Це дуже правильна зміна.

Чи найкращий це епізод Трой?

Сильний кандидат.

«Disaster» показував її потенціал.

«The Loss» досліджував особистість.

А «Face of the Enemy» показує компетентність у дії.

Не словами.

Не психотерапією.

Через реальний ризик.

І саме тому запам’ятовується.

Чи найкращий це ромуланський епізод TNG?

Теж сильний кандидат.

«The Defector» має фантастичний сценарій.

«The Enemy» дає сильний конфлікт.

«Unification» має масштаб і Спока.

Але «Face of the Enemy» показує внутрішню політичну культуру ромуланців краще за більшість.

Не дивно, що сценаристи пізніше високо оцінювали саме цю історію.

Ромуланці тут нарешті стають людьми

Не в біологічному сенсі.

У драматичному.

Ми бачимо:

родинну травму;

професійну честь;

політичний страх;

дисидентство;

кар’єрні конфлікти;

різні погляди.

Після цього важче сприймати їх просто як «ворогів Федерації».

І це завжди хороший результат для «Star Trek».

Обличчя ворога може бути твоїм

Найочевидніша метафора серії.

Трой прокидається з обличчям ворога.

Але дуже швидко розуміє:

це лише обличчя.

Далі важливіше інше:

кого називають ворогом?

Н’Век офіційно ромуланець.

Для Федерації —

ворог.

Але допомагає врятувати людей.

Торет —

ворог.

Але сама є жертвою репресивної системи.

Дисиденти —

вороги для своєї держави.

А для Федерації —

потенційні союзники.

Категорія «ворог» виявляється політичною, а не моральною.

І це дуже в дусі Star Trek

Франшиза найкраще працює тоді, коли руйнує прості категорії.

Клінгон може бути другом.

Ромуланець —

союзником.

Людина —

зрадником.

Андроїд —

особистістю.

Голограма —

живою.

Дитина —

капітаном.

Тому Трой у ромуланському обличчі чудово вписується в ширшу філософію серіалу.

Не суди за форму.

Дивися на вибір.

Найкраща сцена

Мабуть, одна з перших серйозних конфронтацій Трой і Торет.

Трой ще не повністю впевнена.

Торет уже підозрює.

Обидві пробують межі іншої.

Ніхто не стріляє.

Але напруга вища, ніж у багатьох космічних боях.

Саме такі сцени показують силу діалогу.

Найприємніший момент

Коли стає зрозуміло:

Трой більше не просто виживає.

Вона контролює роль.

Рішення стають її.

Ракал уже не маска, яку їй наділи.

Це інструмент, яким вона користується.

У цей момент персонаж буквально повертає собі агентність.

Найтрагічніший момент

Смерть Н’Века.

Бо він зробив багато морально сумнівного.

Але все поставив на майбутнє, якого сам уже не побачить.

Дуже типова доля підпільника.

І значно реалістичніша за легке:

«усі перебіжчики врятовані, агент отримує нове життя».

Найцікавіша другорядна тема

Конфлікт військових із таємною поліцією.

Торет не заперечує саму імперію.

Але бачить:

інституція, яка повинна захищати державу, може почати шкодити їй.

Страх руйнує довіру.

Військові не знають, чи за ними стежать.

Ініціатива карається.

Підозра важливіша за доказ.

Це дуже точна критика авторитарної системи.

Система, побудована на страху, стає крихкою

Бо люди:

брешуть;

приховують помилки;

не ставлять питань;

бояться відповідальності.

І саме тому Трой може її обдурити.

Ромуланці настільки бояться Тал Шиару, що не перевіряють Тал Шиар.

Іронічно.

Трой перемогла систему її ж правилами

Не силою Федерації.

Не технологією.

Не військовою перевагою.

Використала:

страх;

ієрархію;

секретність.

Те, на чому система побудована.

Це дуже елегантно.

Підсумок

«Обличчя ворога» — один із найкращих прикладів того, що відбувається, коли «Зоряний шлях: Наступне покоління» бере персонажа, якого довго недооцінювали навіть власні сценаристи, і нарешті дає йому правильну історію.

Діана Трой прокидається без свого обличчя.

Без екіпажу.

Без плану.

Без нормальної інформації.

Фактично без вибору.

Її викрали.

Змінили зовнішність.

Поставили на ромуланський бойовий корабель.

І сказали:

тепер ти офіцерка Тал Шиару.

Грай.

Або помреш.

Для багатьох героїв TNG це була б майже неможлива ситуація.

Ворф міг би битися.

Дейта — аналізувати систему.

Джорді — шукати технічний вихід.

Пікар — намагатися вести переговори.

Але тут потрібне саме те, що вміє Трой.

Читати кімнату.

Розуміти страх.

Помічати невпевненість.

Відчувати підозру.

Маніпулювати соціальною ситуацією.

І швидко вчитися.

На початку її роль тримається на тому, що всі бояться Тал Шиару.

До кінця —

на тому, що сама Трой навчилася бути переконливою Ракал.

Це величезна різниця.

Вона починає як заручниця чужого плану.

Закінчує як людина, яка фактично сама завершує операцію.

Паралельно серія робить щось не менш важливе з ромуланцями.

Вони перестають бути єдиним «ворогом».

Н’Век — підпільник.

Торет — лояльна військова, яка ненавидить спецслужбу.

М’Рет — високопоставлений дисидент.

Тал Шиар — репресивна структура.

Всі належать одному суспільству.

Але роблять різні моральні вибори.

Саме тому назва «Обличчя ворога» поступово змінює зміст.

Спочатку все буквально.

Трой бачить у дзеркалі ромуланське обличчя.

Обличчя того народу, який Федерація десятиліттями вважає ворогом.

А до фіналу ми вже знаємо:

обличчя нічого не гарантує.

Ромуланець може ризикувати життям заради миру.

Людина може колись добровільно перейти на бік Ромулу.

Військова командирка імперії може ненавидіти її репресивні інституції.

Офіцерка Федерації може годинами грати представницю Тал Шиару настільки переконливо, що сама керуватиме ромуланським кораблем.

Ворог не має одного обличчя.

Бо «ворог» — це не біологія.

Не вуха.

Не форма.

Не імперський знак на стіні.

Це політичне положення в конкретний момент історії.

Саме це Спок намагається змінити своїм рухом за возз’єднання.

І серія дуже добре показує:

така зміна не буде легкою.

Н’Век гине.

Дисидентів доводиться перевозити в стазисі.

Люди бояться Тал Шиару.

Торет носить травму з дитинства.

Але мережа вже існує.

Люди вже роблять вибір.

І це означає, що система не абсолютна.

Для Трой же історія має ще один рівень.

Вона повертається на «Ентерпрайз», довівши — насамперед самій собі, — що є значно сильнішою офіцеркою, ніж може здатися з її звичної ролі.

Вона здатна діяти без Пікара.

Без Райкера.

Без порад.

Приймати ризик.

Блефувати.

Командувати.

І навіть використовувати страх ворога проти нього.

Не втрачаючи при цьому власних моральних орієнтирів.

Саме тому «Face of the Enemy» настільки добре працює як серія Трой.

Вона не стає іншою людиною.

Навпаки.

Серія доводить, що всі ці здібності вже були в ній.

Просто раніше сценарій рідко давав ситуацію, де вони справді потрібні.

Їй буквально довелося одягнути обличчя ворога,

щоб ми нарешті побачили її власне.

Виробничо серія теж цікава: спочатку в центрі задуму мала бути Беверлі Крашер, але автори вирішили, що емпатичні здібності Трой набагато краще підходять для шпигунського сюжету. Джері Тейлор особливо хвалила можливість дати Марині Сіртіс сильний матеріал і зіграти конфлікт двох владних жінок, а Рональд Д. Мур пізніше називав «Face of the Enemy» чи не найкращою ромуланською серією TNG. Memory Alpha