«Цей обурливий Окона» — четверта серія другого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління», оригінальна назва — “The Outrageous Okona”. Епізод уперше вийшов 12 грудня 1988 року, був поставлений режисером Робертом Бекером, телесценарій написав Бертон Армус, а сюжетну основу створили Лес Менчен, Ленс Діксон і Девід Лендсберг. Головну гостьову роль капітана Тадіуна Окони виконав Біллі Кемпбелл, у титрах зазначений як William O. Campbell; серед помітних гостей також були Джо Піскопо в ролі коміка та Тері Гетчер у короткій, не вказаній у титрах ролі транспортерної операторки Б. Ґ. Робінсон. (Вікіпедія)

Після двох сильніших для раннього другого сезону серій — «Мовчання на виплат» і «Елементарно, дорогий Дейта» — «Цей обурливий Окона» виглядає як крок убік. Не обов’язково катастрофічний, але точно дивний. Це епізод, який дуже хоче бути легкою космічною комедією з харизматичним авантюристом, романтичним непорозумінням, родинною сваркою двох планет і паралельною лінією, де Дейта намагається зрозуміти гумор. На папері звучить непогано: трохи пригод, трохи романтики, трохи фарсу, трохи філософії про людську природу. На практиці ж серія часто працює гірше, ніж задумано, бо її головна опора — Окона як «неймовірно чарівний пройдисвіт» — не завжди витримує вагу всієї історії.

Сюжет починається просто: «Ентерпрайз-D» натрапляє на невеликий вантажний корабель, яким керує капітан Тадіун Окона. Його судно має технічну несправність, тому екіпаж Федерації бере корабель на буксир, а самого Окону піднімають на борт для допомоги з ремонтом. Дуже швидко стає зрозуміло, що Окона — не просто пілот вантажника, а людина з великим запасом самовпевненості, усмішок, флірту й уміння заходити в чужі проблеми так, ніби його туди урочисто запросили. Офіційні короткі описи епізоду підкреслюють саме цю зав’язку: «Ентерпрайз» рятує або приймає на борт харизматичного капітана несправного корабля, а його присутність втягує екіпаж у міжпланетну суперечку. (memory-alpha.fandom.com)

Окона задуманий як космічний варіант старого пригодницького архетипу: чарівний шахрай, добрий негідник, романтичний контрабандист, людина, яка ніби завжди винна, але ніколи не настільки, щоб її зовсім не любити. У ньому очевидно намагаються поєднати енергію Гана Соло, Еррола Флінна й телевізійного «серцеїда тижня». Він усміхається, жартує, швидко знаходить спільну мову з жінками на кораблі, поводиться так, ніби офіцери Зоряного флоту існують здебільшого для того, щоб його вислуховувати, ремонтувати його майно і злегка дратуватися від його чарівності. І тут виникає головна проблема: серія не стільки показує, що Окона неймовірно харизматичний, скільки постійно просить нас у це повірити.

Біллі Кемпбелл має приємну зовнішність, спокійну манеру й справді може зіграти легкого авантюриста. Офіційний сайт Star Trek у пізнішому матеріалі також описував Окону як харизматичного вантажного капітана, який легко ускладнює життя Пікару й екіпажу, коли опиняється між двома ворогуючими родинами. (startrek.com) Але сам сценарій не завжди дає персонажу достатньо гостроти. Він має бути небезпечним, дотепним, сексуально магнетичним і морально неоднозначним. Натомість часто виглядає як хлопець, якого всі навколо називають легендою, хоча на екрані він переважно фліртує, посміхається і ухиляється від пояснень. Наче серія підсунула нам не космічного Казанову, а людину, яка занадто довго стояла біля дзеркала й вирішила, що це вже характер.

Центральний конфлікт розгортається тоді, коли за Оконою прибувають представники двох сторін. Дебін з планети Атлек звинувачує його в тому, що він звабив або скомпрометував його доньку Янар, яка вагітна. Кушелл зі Стралеба, навпаки, звинувачує Окону в крадіжці цінної реліквії — Коштовності Тезії. Обидва вимагають видати їм Окону, обидва загрожують, обидва переконані у власній правоті, і обидва, як часто буває в ранньому TNG, привозять із собою не стільки складну політику, скільки театральний сімейний скандал галактичного масштабу. (Вікіпедія)

На цьому етапі серія переходить у майже комедійний фарс. Пікар, який ще зовсім недавно дивився в обличчя Нагілуму й запускав самознищення корабля, тепер мусить слухати сварку двох дуже ображених батьків. Це могло б бути блискуче. Пікар як капітан-дипломат, змушений розрулювати не міжзоряну війну, а родинний бардак, — ідея чудова. Патрік Стюарт у таких сценах уміє грати стримане роздратування майже як окремий вид мистецтва. Його Пікар не вибухає, не кричить, не б’є долонею по столу. Він просто стає дедалі більш ввічливим, а отже, дедалі небезпечнішим. У цьому сенсі епізод має кілька справді смішних моментів: не через жарти як такі, а через контраст між величчю «Ентерпрайза» і дріб’язковістю конфлікту.

Але проблема в тому, що родинно-політична інтрига теж не має достатньої глибини. Вона побудована як класична комедія непорозумінь: один думає, що Окона вкрав коштовність, інший думає, що він батько дитини, сам Окона мовчить, молоді закохані ховають правду, батьки сваряться, а Пікар намагається не перетворитися на космічного сімейного психолога без доплати. Наприкінці виявляється, що Окона насправді не злодій і не справжній винуватець вагітності Янар: він був посередником між Янар і Бензаном, сином Кушелла, які кохають одне одного. Окона переносив коштовність як частину їхньої романтичної історії, а його мовчання мало змусити закоханих і їхніх батьків нарешті сказати правду. (Вікіпедія)

Цей поворот має зробити Окону шляхетним пройдисвітом. Він не просто тікає від відповідальності, а захищає молодих. Він не просто фліртує й грає в героя, а бере на себе чужі підозри, щоб не видати таємницю. І це, мабуть, найкраща ідея персонажа. Якби серія сильніше працювала з його внутрішнім кодексом, Окона міг би стати справді цікавим гостем: людиною без офіційної честі, але з приватною вірністю; контрабандистом без форми, але з моральним інстинктом; авантюристом, який не завжди говорить правду, але не продає чужу любов. Проте сценарій надто довго тримає його в режимі «подивіться, який він чарівний», і замало показує, чому він заслуговує на довіру.

Паралельна лінія з Дейтою, який вивчає гумор, насправді концептуально цікавіша за головний сюжет. Дейта бачить, як Окона легко викликає усмішки, як він жартує, як люди реагують на його невимушеність, і починає замислюватися, що таке гумор. Для Дейти це не дрібниця. У його великому шляху до людяності гумор — одна з найскладніших тем. Можна вивчити факти, етикет, мови, логіку, навіть імітацію емоційних реакцій. Але гумор — це хаос контексту, інтонації, несподіванки, соціального ритму, абсурду й болю, перетвореного на безпечну форму. Для андроїда, який мислить структурно, це майже пастка.

Сам задум цієї лінії дуже «треківський»: через комедію дослідити людяність. Дейта не хоче стати коміком заради слави. Він хоче зрозуміти, чому люди сміються, що відбувається між фразою й реакцією, чому один і той самий вислів може бути смішним або незручним залежно від часу, аудиторії й обличчя того, хто його сказав. Тут серія торкається справді тонкої думки: гумор не є просто набором жартів. Це соціальна подія. І саме тому Дейта, навіть маючи доступ до величезної бази даних, не може просто «завантажити гумор» як програмний пакет. На жаль, Microsoft Humor 2365 ще явно не вийшов зі стадії бета-версії.

Ґайнан спрямовує Дейту до голодеку, де він створює комедійний клуб і тренується з голографічним коміком, якого грає Джо Піскопо. Цей елемент епізоду має дивну репутацію. З одного боку, сцени з Дейтою в комедійній програмі дозволяють Бренту Спайнеру продемонструвати фізичну комедію, перебільшення, точність і готовність виглядати смішним. З іншого — сам матеріал часто здається дуже застарілим і не надто смішним. За виробничими матеріалами, роль коміка спочатку була пов’язана з Джеррі Льюїсом, але зрештою її виконав Джо Піскопо; також зазначається, що Піскопо імпровізував значну частину своїх реплік. (Вікіпедія)

Саме ця імпровізаційна, естрадна манера сьогодні може сприйматися дуже нерівно. Сцени ніби мають бути смішними, але часто смішні радше тим, наскільки незручно вони не смішні. Дейта питає, як бути коміком, голографічний наставник вчить його інтонацій, облич, таймінгу, а потім Дейта виходить перед голодекову аудиторію, яка сміється буквально з усього. Це хороший драматичний момент: він розуміє, що така аудиторія не дає справжнього зворотного зв’язку. Якщо всі сміються завжди, ти не знаєш, коли справді сказав щось смішне. Програмований сміх — це не гумор, а звукова заставка для самозаспокоєння.

Ця ідея могла б бути розвинута глибше. Дейта стикається з проблемою фальшивої валідації: система підтверджує успіх, але це підтвердження нічого не означає. Для сучасного глядача це звучить навіть актуально. Можна уявити безліч алгоритмів, які генерують лайки, оплески, реакції, але не створюють справжнього людського контакту. Дейта хоче навчитися викликати реальний сміх, а отримує симуляцію схвалення. У цьому є тонка меланхолія: він шукає людське, а машина дає йому статистичний муляж.

На жаль, серія не завжди знає, як поєднати цю лінію з історією Окони. Формально зв’язок є: Дейта помічає, що Окона вміє жартувати й легко подобається людям. Але на глибшому рівні дві історії живуть окремо. Окона — про романтичне непорозуміння і соціальну чарівність. Дейта — про природу гумору. Їх можна було б з’єднати сильніше: наприклад, показати, що Окона використовує гумор як захист, як спосіб уникати близькості, як інструмент маніпуляції або як форму чесності без прямої правди. Тоді Дейта міг би вивчати не просто жарти, а гумор як соціальну маску. Але серія здебільшого залишає ці лінії паралельними.

Через це «Цей обурливий Окона» здається епізодом із двох половин, які не зовсім склеєні. Одна половина хоче бути легкою пригодою про космічного ловеласа. Інша — комедійно-філософською замальовкою про Дейту. Обидві мають потенціал, але жодна не розкривається повністю. Найкращі епізоди TNG зазвичай беруть одну моральну або концептуальну проблему й тиснуть на неї з різних боків. Тут же серія швидше перескакує між темами, сподіваючись, що харизма гостей і чарівність Дейти втримають конструкцію. Частково втримують. Але видно, як скрипить.

Окремо варто поговорити про романтичний і гендерний аспект серії. Окона з’являється на «Ентерпрайзі» й майже одразу починає фліртувати з жінками. У 1988 році це мало створювати образ безпечного, симпатичного пройдисвіта: він спокусливий, але не злий; нахабний, але милий; сексуально активний, але не небезпечний. Сучасний перегляд може бути менш поблажливим. Не тому, що флірт у фантастиці заборонений, а тому, що серія дуже наполегливо продає нам ідею, що всі мають бути вражені Оконою. Він заходить у кадр — і ніби сценарій сам собі аплодує.

При цьому TNG загалом рідко був по-справжньому сильним у романтичній комедії. Серіал краще працює, коли має моральну дилему, філософське питання, дипломатичний вузол або наукову загадку. Легка сексуальна авантюра — не його природна територія. «Ентерпрайз-D» із його килимами, протоколами, ввічливістю і людьми, які навіть кризу обговорюють так, ніби пишуть колективний звіт для конференції, не дуже легко перетворюється на майданчик для космічного Казанови. Тому Окона виглядає не стільки бунтарем, скільки туристом із іншого, менш серйозного серіалу.

Проте є один цікавий момент: реакція екіпажу на Окону показує, наскільки «Ентерпрайз» потребує зовнішніх подразників. Це корабель дисципліни, служби, етики й наукового порядку. Окона приносить хаос, флірт, неправду, напівправду, особистий ризик і дуже нефедераційне ставлення до правил. У цьому сенсі він потрібен не як великий персонаж, а як подразник. Він показує, як команда реагує на людину, яка живе не за статутом. Пікар тримає дистанцію. Райкер ніби впізнає в ньому певну чоловічу авантюрну енергію. Трой читає його як людину не повністю погану, але слизьку. Дейта бачить у ньому загадку соціальної легкості. І це вже цікавіше, ніж сам Окона.

Пікар у цій серії дуже приємний саме через своє роздратування. Він не ненавидить Окону, але очевидно не має великого терпіння до людей, які приносять на його корабель брудну білизну двох планет. Йому треба зберегти нейтралітет, не дозволити слабшим кораблям втягнути «Ентерпрайз» у локальний конфлікт, не видати людину без розслідування і водночас не стати адвокатом чужого авантюриста. Це хороший маленький дипломатичний вузол. Не доля галактики, але саме такі ситуації показують буденну складність командування: іноді капітан зорельота має бути не героєм, а терплячим арбітром для людей, які поводяться так, ніби сімейні сварки — це поважна форма міжпланетної політики.

Ворф у цій історії теж міг би бути використаний сильніше. Для нього Окона — майже протилежність клінгонської прямоти. Окона ухиляється, жартує, приховує правду, дозволяє іншим думати про нього найгірше заради таємного шляхетного плану. Ворф, імовірно, хотів би просто поставити його в кімнату, грізно подивитися й отримати відповідь за три секунди. Але серія не дає цьому конфлікту багато місця. Ворф тут переважно виконує функцію безпеки, хоча його культурна реакція на «чарівного брехуна з добрими намірами» могла б бути чудовою.

Райкер теж трохи недовикористаний. З огляду на те, що сам Джонатан Фрейкс грає персонажа з чималою романтичною самовпевненістю, зустріч Райкера й Окони могла б бути дзеркальною. Окона — це ніби Райкер без Зоряного флоту, без дисципліни, без інституційної відповідальності. А Райкер — це Окона, який обрав службу, ієрархію й командну етику. Серія могла б пограти цим сильніше: показати, чи Райкер симпатизує йому, чи навпаки бачить у ньому власну можливу карикатуру. Натомість ця паралель лишається майже невикористаною.

Трой отримує кілька моментів, де може оцінити Окону емоційно. Вона відчуває, що він не цілком той, ким здається, але й не звичайний злочинець. Це корисно для сюжету, але не дуже цікаво для самої Трой. Ранні сезони TNG часто використовували її як «детектор настрою», і цей епізод не є винятком. Її можна було б залучити глибше до теми чарівності, довіри й соціальної маски: чому люди вірять таким, як Окона? Де межа між шармом і маніпуляцією? Чи може добра мета виправдати гру з чужими очікуваннями? Але серія не йде цим шляхом.

Джорді як головний інженер має практичну функцію: ремонт корабля Окони. Після переходу Ла Форжа в інженерний відсік другий сезон поступово знаходить для нього природніше місце, ніж у першому сезоні. Тут він не центральний герой, але його технічна присутність робить ситуацію правдоподібною: «Ентерпрайз» допомагає не словами, а реальною інженерною роботою. Хоча, чесно кажучи, іноді здається, що корабель Федерації працює як найдорожчий у галактиці сервісний центр: прийняли несправний вантажник, відремонтували деталі, вислухали романтичні проблеми, ледь не отримали міжпланетний скандал у подарунок.

Виробничо епізод цікавий ще й тим, що Біллі Кемпбелл раніше розглядався як кандидат на роль Вільяма Райкера, але роль зрештою отримав Джонатан Фрейкс. Це додає перегляду мета-рівня: Окона частково виглядає як альтернативний тип чоловічої харизми, який міг би існувати в TNG, але не став основою ансамблю. (Вікіпедія) І, можливо, це правильно. Фрейксів Райкер має теплоту, дисципліну і здатність бути частиною команди. Кемпбеллів Окона працює як гість, але важко уявити, що такий тип енергії міг би витримати роль постійного першого офіцера. Він занадто самодостатньо-хаотичний. З таким першим офіцером Пікар, мабуть, посивів би ще до зустрічі з боргами.

Цікаво, що сам Окона не зник із франшизи повністю. Офіційний сайт Star Trek пізніше згадував його як персонажа, який з’являється у зв’язку з «Lower Decks», а також повідомляв, що Біллі Кемпбелл повертався до ролі Окони у «Star Trek: Prodigy». (startrek.com) Це показує, що навіть не найсильніші епізоди TNG можуть залишити помітний слід. Окона, можливо, не став великим героєм, але його образ «космічного пройдисвіта з добрими намірами» виявився достатньо впізнаваним, щоб франшиза згадувала його десятиліттями пізніше.

Щодо прийому епізоду, ретроспективна репутація в нього, м’яко кажучи, нерівна. Деякі оглядачі відзначали шарм окремих акторів, але багато критиків критикували слабкий зв’язок між сюжетними лініями, невдалу комедію й надто механічну спробу зробити Окону улюбленцем глядача. У зведених матеріалах згадуються як помірні оцінки, так і дуже різка критика, зокрема за сцени з коміком і за загальну слабкість історії. (Вікіпедія) І тут важко повністю не погодитися. Серія не провальна в сенсі «неможливо дивитися», але вона точно не належить до тих епізодів, які хочеться ставити як приклад сили TNG.

Проте в неї є певний шарм. Так, це легка, нерівна, місцями незграбна телевізійна історія. Але вона також показує ранній TNG у фазі пошуку комедійного голосу. Серіал ще не завжди розуміє, що саме смішно в його персонажах. Він пробує стендап через Дейту, романтичний фарс через Окону, дипломатичну комедію через Пікара, родинну сварку через дві планети. Не все спрацьовує. Але сам факт експерименту цікавий. «Зоряний шлях» не може бути лише великими моральними промовами й космічним жахом. Йому потрібні легші епізоди. Проблема в тому, що легкість теж треба писати точно.

Найкраще в серії — фінальна думка Ґайнан до Дейти. Вона фактично пояснює, що гумор не є кінцевою метою людяності. Бути людиною — це не просто вміти розповісти жарт або викликати сміх. Іноді найлюдяніше в гуморі — не техніка, а щирий момент несподіваного зв’язку. Наприкінці Дейта випадково змушує екіпаж сміятися, сам до кінця не розуміючи, чому. Це кращий висновок, ніж усі його тренування в комедійній програмі. Бо гумор приходить не тоді, коли він механічно копіює інтонації професіонала, а тоді, коли його власна буквальність стає частиною живої взаємодії з друзями.

Ця лінія нагадує: Дейта не має ставати людиною через імітацію всіх людських рис. Його шлях цікавіший: він стає ближчим до людей саме через свою відмінність. Його буквальність, чесність, нерозуміння соціальних підтекстів, спроби аналізувати абсурд — усе це не просто дефекти, які треба виправити. Це його спосіб бути собою. І коли екіпаж сміється не над ним жорстоко, а разом із ним, виникає справжня теплота. Можливо, серія про Окону не дуже добре показує харизму Окони, але серія про Дейту вкотре показує, чому Дейта — серце «Наступного покоління».

Головний сюжет із Янар і Бензаном має ще одну потенційно цікаву тему: молоді люди проти тиску батьків і традицій. Дві родини, дві політичні сторони, дві системи очікувань, коштовність як символ шлюбу чи статусу, вагітність як соціальний скандал — усе це могло б створити сильну історію про честь, контроль і особистий вибір. Але епізод грає це надто легко. Янар у певний момент обурюється й заявляє, що не хоче одружуватися ні з Оконою, ні з Бензаном, бо втомилася від усієї цієї дорослої дурні. Це, до речі, дуже здоровий момент. Вона раптом стає найрозумнішою людиною в кімнаті: поки чоловіки сперечаються про честь, власність і батьківство, вона нагадує, що її життя — не приз у міжпланетній сварці.

Окона розмовляє з Янар і переконує її не відмовлятися від кохання лише через незрілість батьків. Це мав би бути момент, де він показує свою глибину. Частково так і є. Але знову ж таки, серія робить усе занадто швидко. Конфлікт розв’язується легко, батьки м’якшають, молоді визнають почуття, а Окона може летіти далі, зберігши образ благородного авантюриста. Усе це мило, але трохи прісно. Наче нам показали короткий переказ значно кращої романтичної драми, яку хтось вирішив стиснути до кількох сцен між жартами Дейти.

Ще одна проблема — ставки. Формально обидві сторони погрожують «Ентерпрайзу», але глядач чудово розуміє: їхні кораблі не становлять реальної загрози для флагмана Федерації. Сам сюжет навіть підкреслює, що вони значно слабші за «Ентерпрайз». (Вікіпедія) Через це напруга не військова, а дипломатична. І це нормально, але тоді дипломатична частина мала б бути гострішою. Якщо ми не боїмося, що корабель знищать, ми маємо боятися політичної помилки, морального компромісу, несправедливого рішення. Серія ж не створює достатньо складної дилеми: Окона, як виявляється, майже невинний, закохані просто ховали правду, а батьки просто надто вперті.

У результаті «Цей обурливий Окона» лишається радше приємною, але слабкою перервою між важливішими епізодами. Він не має філософської сили «Мовчання на виплат», не має концептуальної елегантності «Елементарно, дорогий Дейта», не має емоційного ризику найкращих серій TNG. Але він має кілька корисних деталей для розвитку серіалу: продовження теми Дейти і людяності, Ten Forward як місце розмов із Ґайнан, Пікара в режимі стриманої дипломатичної втоми, Джорді в інженерній ролі, а також спробу додати світу TNG не лише величі, а й побутового безладу.

Якщо дивитися епізод сьогодні, він може викликати змішані почуття. Частина сцен застаріла. Частина гумору не працює. Окона не настільки чарівний, як серія думає. Романтична інтрига занадто проста. Але водночас у цьому є певна ностальгійна телевізійна легкість. Не кожна серія «Зоряного шляху» має ставити питання про природу свідомості, право на самовизначення або загрозу асиміляції. Іноді «Ентерпрайз» просто підбирає хлопця з несправним кораблем, а потім виявляється, що хлопець — ходяча дипломатична аварія з гарною зачіскою.

Найчесніша оцінка така: «Цей обурливий Окона» — не дуже сильний, але не безнадійний епізод. Його рятують Брент Спайнер, кілька реакцій Патріка Стюарта, легка присутність Біллі Кемпбелла й сама ідея Дейти, який намагається зрозуміти гумор. Його тягнуть униз слабка комедія, непереконлива легендарність Окони, недостатньо пов’язана B-лінія й надто просте розв’язання романтичного конфлікту. Це епізод, який приємніше аналізувати, ніж дивитися вдруге, бо в аналізі видно потенціал, а під час перегляду — переважно те, як часто цей потенціал не реалізується.

І все ж серія має своє місце в мозаїці TNG. Вона показує, що «Наступне покоління» не боялося бути різним: серйозним, дивним, комедійним, незграбним, іноді надто самовпевненим. У великій подорожі серіалу такі епізоди теж потрібні. Вони не вершини, але вони створюють ритм. Після космічних пасток і самосвідомих голодекових геніїв екіпаж отримує історію про чарівного вантажника, двох розлючених батьків і Дейту, який пробує стендап. Майбутнє, як виявляється, складається не тільки з великих ідей, а й із дуже дивних робочих днів.

Оцінка: 5,5 із 10.
Слабший, але не зовсім порожній епізод. Його головний сюжет занадто покладається на харизму Окони, яка не завжди переконує, а комедійна лінія з Дейтою працює нерівно. Проте в серії є кілька теплих моментів, цікава спроба поговорити про природу гумору, хороші реакції Пікара й маленький внесок у довгий шлях Дейти до розуміння людяності. Це не той TNG, який хочеться показувати новачкам першим, але й не той, який варто зовсім списувати. Радше космічна комедія, що трохи переоцінила власну чарівність — майже як сам Окона.