Є дуже проста істина, яку екіпаж «Ентерпрайза» мав би засвоїти приблизно до третього сезону.

Якщо хтось каже: «Підемо на голопалубу, що може піти не так?» — потрібно негайно оголошувати червону тривогу.

На голопалубі вже оживали вигадані персонажі.

Системи безпеки переставали працювати.

Професор Моріарті отримував самосвідомість.

Люди застрягали всередині програм.

Комп’ютер неодноразово демонстрував, що слова «безпечна розвага» для нього мають доволі творчий зміст.

І все одно екіпаж продовжує користуватися цією технологією.

Бо, очевидно, коли у вас є пристрій, здатний створити будь-який світ, легкий ризик бути застреленим голографічним ковбоєм — прийнятна ціна.

Саме з такого настрою народжується восьма серія шостого сезону — «A Fistful of Datas».

На цей раз голопалуба відправляє Ворфа, Александра Роженка й Діану Трой на Дикий Захід.

Здавалося б, уже достатньо.

Клінгонський офіцер безпеки у ковбойському капелюсі — це практично готовий епізод.

Але серія йде далі.

Через невдалий експеримент Джорді та Дейти голопалубна програма починає заражатися елементами особистості й фізичних характеристик Дейти.

Результат:

спочатку один персонаж вестерну отримує обличчя Дейти.

Потім інший.

Потім ще один.

А зрештою весь Дикий Захід ніби вирішує, що Брента Спайнера в одному кадрі недостатньо.

І ось перед нами вже не просто вестерн.

Це вестерн, де майже кожен потенційний супротивник має швидкість, силу й точність андроїда.

Для Ворфа це, мабуть, звучить як гарний вихідний.

Для всіх інших — значно менше.

День відпочинку на «Ентерпрайзі»

Епізод починається з рідкісної для екіпажу ситуації.

У них є вільний час.

«Ентерпрайз» очікує зустрічі з кораблем постачання.

Немає термінової дипломатичної місії.

Ніхто не атакує.

Просторово-часовий континуум поводиться пристойно.

Q не з’являється.

Борґів не видно.

Навіть ромуланці, схоже, вирішили взяти вихідний.

І екіпаж намагається зрозуміти, що робити з такою незвичною ситуацією.

Пікар хоче насолодитися музикою.

Крашер займається власними справами.

Джорді й Дейта вирішують провести технічний експеримент.

А Ворф…

Ворф хоче працювати.

Бо, звичайно, хоче.

Його син Александр, навпаки, має набагато кращу ідею.

Голопалуба.

Вестерн.

Дикий Захід.

Ковбої.

Бандити.

Пістолети.

І якщо хтось на борту «Ентерпрайза» природно підходить для вестерну, то це Ворф.

Уявіть класичного героя Серджо Леоне.

Мовчазний.

Похмурий.

Не любить багато говорити.

Готовий застосувати силу.

Тепер додайте клінгонські лобові гребені.

Готово.

Ворф не хоче гратися

Проблема лише в тому, що Ворф зовсім не розуміє сенсу гри.

Для Александра голопалубний вестерн — це пригода.

Для Ворфа — неефективне використання часу.

Йому значно комфортніше:

тренуватися;

виконувати службові обов’язки;

вивчати тактику;

битися з кимось по-справжньому.

Александр хоче провести час із батьком.

І це вже дуже важлива деталь.

Бо під усією комедією «A Fistful of Datas» насправді продовжує одну з постійних проблем Ворфа:

він не дуже добре вміє бути батьком.

Не тому, що не любить Александра.

Любить.

Але Ворф бачить виховання приблизно як військову підготовку.

Дисципліна.

Честь.

Обов’язок.

Тренування.

Александр, на жаль для нього, іноді просто хоче:

«Тату, давай пограємо».

І це виявляється складніше за клінгонський ритуал.

Пікар фактично наказує Ворфу розважатися

Ворф навіть намагається отримати додаткову роботу.

Пікар відмовляє.

І фактично каже:

проведи час із сином.

Це дуже хороший маленький момент.

Пікар розуміє проблему краще за Ворфа.

Службове завдання можна виконати завтра.

А дитинство Александра — ні.

Тож один із найсуворіших офіцерів Зоряного флоту вирушає грати ковбоя.

Очевидно, що все повинно закінчитися катастрофою.

Дикий Захід

Голопрограма відтворює класичний американський Захід.

Пил.

Маленьке містечко.

Салун.

Шериф.

Бандити.

Револьвери.

Капелюхи.

Усе дуже стилізовано.

Це не історична реконструкція.

Це кіношний Захід.

Той самий простір, де герой може зайти в салун, мовчки подивитися на бандита, а через тридцять секунд усі вже готуються до дуелі на головній вулиці.

Назва серії, звичайно, грає з A Fistful of Dollars Серджо Леоне, а весь епізод із задоволенням використовує жанрові кліше спагеті-вестерну.

Ворф отримує роль шерифа.

Це навіть не потребує пояснення.

Він дивиться так, ніби був народжений для того, щоб сказати:

«У цьому місті недостатньо місця для нас двох».

Діана Трой як ковбойська жінка — уже причина подивитися серію

До гри приєднується Діана Трой.

І Марина Сіртіс явно отримує величезне задоволення.

Трой у вестерні виглядає зовсім інакше, ніж на містку «Ентерпрайза».

Замість радниці, яка аналізує емоції дипломатів, вона перетворюється на впевнену мешканку фронтиру.

Револьвер.

Ковбойський одяг.

Практичний характер.

І, як дуже швидко з’ясовується, в цій реальності Трой значно краще адаптується до жанру, ніж Ворф.

Ворф ставиться до гри занадто серйозно.

Трой розуміє її правила.

І це вже хороший комедійний контраст.

Паралельно Дейта й Джорді роблять те, чого робити не слід

Поки Ворф грає шерифа, Джорді й Дейта проводять технічний експеримент.

Вони хочуть перевірити можливість використати обчислювальні можливості Дейти для допомоги системам корабля.

Ідея в принципі логічна.

Дейта — надзвичайно потужний обчислювальний пристрій.

«Ентерпрайз» — надзвичайно складна комп’ютерна система.

Чому б не спробувати інтегрувати їх?

У будь-якому іншому Всесвіті відповідь могла б бути:

«Бо може статися конфлікт систем».

У «Star Trek» правильна відповідь:

«Бо особистість Дейти почне розтікатися по комп’ютеру корабля».

Що й відбувається.

Дейта буквально заражає «Ентерпрайз» собою

Через технічний збій частина програмної структури Дейти потрапляє в корабельний комп’ютер.

Одночасно елементи корабельної системи впливають на нього.

Спочатку ніхто не помічає масштаб проблеми.

Дейта починає поводитися трохи дивно.

Використовує незвичні слова.

Його мовні шаблони змінюються.

З'являється ковбойський акцент.

Для андроїда, який зазвичай говорить максимально нейтрально й точно, це майже еквівалент раптового бажання Ворфа співати кантрі.

Джорді відразу розуміє:

щось пішло не так.

А на голопалубі з'являється перший Дейта

У програмі Ворф стикається з бандитом.

Звичайний персонаж вестерну.

А потім виявляється, що він має обличчя Дейти.

Це чудовий момент.

Не тому, що страшний.

А тому, що абсурд з'являється абсолютно серйозно.

Перед Ворфом стоїть ковбой Брент Спайнер.

І поводиться так, ніби це найприродніша річ у Всесвіті.

Спочатку можна було б припустити:

Александр змінив програму.

Або комп’ютер жартує.

Але дуже швидко стає зрозуміло:

ні.

Система зламана.

Френк Голландер стає Дейтою

Головний антагоніст програми — бандит Френк Голландер.

І саме він починає отримувати характеристики Дейти.

Не лише зовнішність.

Це важливо.

Бо якби ковбої просто виглядали як Дейта, це було б дивно, але не небезпечно.

Проблема в тому, що вони також отримують:

його швидкість;

його реакцію;

його фізичну силу;

його точність.

Тобто звичайний голопалубний бандит раптом стає андроїдним стрільцем.

Ковбойська дуель проти людини — одне.

Ковбойська дуель проти істоти, яка може обчислити траєкторію кулі за мілісекунди, —

зовсім інше.

Ворф уперше відкриває для себе справжню цінність правил гри

Спочатку Ворф поводиться з голопрограмою так, ніби це тренування.

Але в нормальному режимі є захисні протоколи.

Голографічна куля не повинна справді вбити людину.

Пістолет — реквізит.

Небезпека контрольована.

Але через системну аварію протоколи безпеки перестають бути надійними.

І раптом гра стає реальною.

Тепер Ворф отримує те, чого, можливо, підсвідомо хотів від початку:

справжній ризик.

Тільки Александр теж усередині.

І ситуація перестає бути веселою.

Александр стає заручником

Бандити захоплюють Александра.

Це переводить епізод із легкої комедії в справжню пригодницьку історію.

Для Ворфа все одразу змінюється.

Тепер це не гра.

Його син у небезпеці.

І, що важливо для його персонажа, він не може вирішити проблему простим силовим нападом.

Бо противники мають здібності Дейти.

Ворф сильний.

Але Дейта сильніший.

Ворф швидкий.

Дейта швидший.

Клінгонська честь чудова.

Але кулі не дуже цікавляться честю.

Отже, доводиться думати.

Трой стає тактичним партнером Ворфа

І тут особливо приємна роль Діани.

Вона не просто супроводжує Ворфа.

Вона допомагає будувати рішення.

У багатьох ранніх серіях Трой надто часто використовували за схемою:

«Капітане, я відчуваю, що ця людина сердиться».

Тут вона активна.

Практична.

Винахідлива.

І добре розуміє жанр.

Коли Ворф прагне прямої конфронтації, Трой допомагає адаптуватися.

Фактично радниця стає його напарницею у вестерні.

І це дуже симпатична динаміка.

Ворф із револьвером

Є щось фундаментально правильне в образі Ворфа з ковбойським пістолетом.

Клінгон зазвичай віддає перевагу бат'лету.

Зброя ближнього бою.

Честь.

Фізичний контакт.

Тепер він змушений використовувати револьвер.

Спочатку видно, що це не його стиль.

Але Ворф — професійний офіцер безпеки.

Він швидко вчиться.

І поступово навіть починає отримувати певне задоволення від ролі.

Це важливо для його батьківської лінії.

Він нарешті перестає ставитися до гри Александра як до дурниці.

Дикий Захід заповнюється Дейтами

Тим часом збій посилюється.

І персонажі голопрограми один за одним починають перетворюватися на Дейту.

Не лише чоловіки.

Брент Спайнер отримує можливість зіграти кілька різних ролей.

Різні костюми.

Різні манери.

Різні голоси.

І епізод перетворюється майже на демонстрацію його комедійного діапазону.

Один Дейта — бандит.

Інший — член родини Голландерів.

Потім ще один.

І ще.

Виникає відчуття:

якщо Ворф зараз зайде в салун, бармен теж буде Дейтою.

Кінь?

Можливо, дайте системі ще п’ять хвилин.

Брент Спайнер отримує свято

«A Fistful of Datas» значною мірою існує для того, щоб Брент Спайнер міг розважитися.

І це прекрасне рішення.

Спайнер завжди був одним із найсильніших комедійних акторів у складі TNG.

Проблема лише в тому, що Дейта як персонаж часто обмежений:

нейтральна міміка;

точна мова;

стримані реакції.

Тому серії, де Спайнер отримує можливість зіграти щось зовсім інше, майже завжди запам'ятовуються.

Тут він може бути карикатурним ковбоєм.

Змінювати акцент.

Манеру ходити.

Погляд.

Навіть гендерний образ.

І все це працює, бо основний Дейта настільки впізнаваний.

Коли однакове обличчя перестає означати однакову людину

Є ще одна цікава річ.

Ми бачимо багато персонажів з обличчям Дейти.

Але не сприймаємо їх як Дейту.

Тому що особистість — це більше, ніж зовнішність.

Френк Голландер може мати обличчя Дейти.

Але він усе одно Френк Голландер.

Голос.

Поведінка.

Мотиви.

Жести.

Саме це нагадує:

навіть для андроїда ідентичність не зводиться до корпусу.

Дейта — це його досвід.

Його пам'ять.

Стосунки.

Мораль.

Спосіб мислення.

А не просто жовті очі й бліде обличчя.

На справжньому «Ентерпрайзі» Дейта теж змінюється

Паралельна сюжетна лінія добре доповнює вестерн.

Справжній Дейта починає демонструвати поведінкові елементи голопрограми.

Розмовляє як ковбой.

Його пам'ять та мовні шаблони змішуються з комп'ютерними даними.

Тобто обмін працює в обидва боки.

Частина Дейти потрапила в корабель.

Частина корабельної програми —

у Дейту.

Це майже цифрова інфекція.

У 1992 році сама ідея «перехресного зараження» складних комп'ютерних систем звучала доволі сучасно.

Сьогодні вона виглядає ще природніше.

Дейта як частина корабельної мережі

Епізод ненавмисно ставить цікаве питання.

Що станеться, якщо особистість штучного інтелекту підключити до великої мережі?

Де закінчується Дейта?

У його позитронному мозку?

У тілі?

У програмній структурі?

Якщо частину його патернів скопіювати на корабель —

це копія?

Дані?

Фрагмент особистості?

«A Fistful of Datas» не збирається серйозно розбирати цю філософію.

Бо попереду ще ковбойська перестрілка.

Але сама ідея цікава.

Чому комп'ютер «Ентерпрайза» так легко ламає голопалубу?

Це одне з вічних питань TNG.

Голопалуба повинна мати ізольовані системи.

Резервування.

Безпеку.

Контроль доступу.

Але складається враження, що будь-який серйозний збій на кораблі спочатку питає:

«А чи можемо ми відключити протоколи безпеки голопалуби?»

Це майже традиція.

І до шостого сезону вже можна прийняти:

так працює цей Всесвіт.

Можливо, інженери Зоряного флоту просто надто впевнені в собі.

Ворф і Трой готуються до фінальної дуелі

Поступово сюжет виходить до неминучого.

Це вестерн.

Отже, має бути дуель.

Не можна зробити серію під назвою «A Fistful of Datas» й уникнути перестрілки на головній вулиці.

Ворф готується.

Але проблема величезна:

супротивник має швидкість Дейти.

У чесній дуелі людина — або навіть клінгон — практично не має шансів.

Тому потрібен трюк.

І саме тут інженерне мислення дивним чином проникає в ковбойський сюжет.

Ворф не може перемогти Дейту силою

Це хороший момент для персонажа.

Ворф дуже часто вірить у пряме протистояння.

Сила.

Майстерність.

Честь.

Але іноді немає сенсу грати за правилами супротивника.

Якщо противник фізично швидший —

потрібно змінити умови.

Це не боягузтво.

Це тактика.

І для Ворфа такий урок корисний.

Особливо тому, що Александр спостерігає.

Батько й син нарешті грають разом

Під усією технічною катастрофою саме це є справжньою аркою епізоду.

На початку Александр хоче:

провести час із батьком.

Ворф не хоче.

До кінця вони разом проходять справжню пригоду.

Так, трохи смертельно небезпечну.

Так, із зламаною голопалубою.

Так, із армією Дейт-ковбоїв.

Але Ворф нарешті розуміє:

гра не є марнуванням часу.

Для Александра це спосіб бути з ним.

І цей зв'язок важливіший за додаткове службове завдання.

Ворф — хороший батько, який не знає, як бути хорошим батьком

Це, мабуть, найточніший опис його проблеми.

Він любить Александра.

Готовий захищати його.

Хоче передати йому культуру.

Навчити честі.

Але емоційна присутність дається Ворфу важче.

Він добре знає, як:

навчити битися.

Провести ритуал.

Пояснити обов'язок.

Але не завжди знає, як просто сидіти поруч і гратися.

«A Fistful of Datas» на дуже легкому матеріалі продовжує цю лінію.

Александр теж отримує урок

Водночас Александр бачить батька в іншому світлі.

Не просто суворого клінгонського офіцера.

А партнера по пригоді.

І, що особливо важливо, Ворф погоджується грати за правилами світу Александра.

Це один із найкращих способів для батька показати дитині:

«Те, що тобі подобається, має для мене значення».

Навіть якщо це ковбойська програма.

Трой як несподівана зірка вестерну

Марина Сіртіс у цьому епізоді, здається, просто насолоджується кожною хвилиною.

Її Трой не виглядає безпорадною.

Навпаки.

Вона швидко входить у роль.

Добре стріляє.

Підтримує Ворфа.

І часом здається, що якби комп'ютер не зламався, саме вона хотіла б залишитися в програмі довше.

Це приємно ще й тому, що Трой часто давали дуже серйозні або пасивні сюжетні функції.

Тут вона може бути авантюристкою.

Патрік Стюарт за камерою

Окремо цікаво, що режисером серії став сам Патрік Стюарт.

І вибір матеріалу для його режисури майже комічний.

Людина, яка грає одного з найбільш серйозних капітанів франшизи, отримує серію, де:

Ворф — ковбой;

Трой — стрільчиня;

Дейта — практично все населення міста;

а сам Пікар значну частину часу намагається спокійно пограти на флейті, поки екіпаж приходить до нього з проханнями.

Стюарт добре відчуває комедійний ритм.

Він не намагається зробити матеріал більш серйозним, ніж той є.

Це правильне рішення.

Пікар і його нещасний вихідний

Паралельно працює ще один маленький жарт.

Пікар хоче відпочити.

Зайнятися музикою.

Побути наодинці.

Але члени екіпажу постійно приходять.

Хтось щось хоче.

Хтось має пропозицію.

Хтось приносить проблему.

Це надзвичайно впізнаваний керівницький досвід.

Навіть у XXIV столітті фраза:

«У мене сьогодні вихідний»

очевидно не працює, якщо ти капітан флагмана Федерації.

Серія як пародія на вестерн

Епізод не просто використовує декорації Заходу.

Він грається з жанром.

Є:

шериф;

лиходій;

викрадена дитина;

салун;

головна вулиця;

дуель;

родина бандитів;

місцева красуня;

герой, який неохоче приймає роль.

Усе максимально впізнаване.

І саме це дозволяє накласти на шаблон персонажів TNG.

Star Trek завжди мав вестерн у ДНК

Це не випадковість.

Сам Джин Родденберрі свого часу описував ранню концепцію «Star Trek» через порівняння з телевізійним вестерном Wagon Train — тільки серед зірок.

Тому повернення TNG до Дикого Заходу має майже метаісторичний сенс.

Космічна фронтирна фантастика знову буквально стає фронтирним вестерном.

Епізод добре нагадує, наскільки близькими є ці жанри.

Фронтир і космос

Вестерн говорить:

ось межа освоєного світу.

За нею — невідоме.

Наукова фантастика говорить те саме.

Тільки замість пустелі —

космос.

Замість коня —

зореліт.

Замість маленького містечка —

колонія.

Замість бандитів —

пірати чи ворожі прибульці.

Саме тому жанри так легко поєднуються.

Фінальна перестрілка

Ворф зрештою виходить на протистояння.

Перед ним супротивник із характеристиками Дейти.

Звичайна швидкість реакції не допоможе.

Тому Ворф і Трой використовують хитрість.

Серія доходить до класичної кульмінації.

Пил.

Вулиця.

Ковбойський настрій.

Шериф Ворф.

Дейта-бандит.

І це настільки абсурдно, що вже прекрасно.

Ворф перемагає не як клінгон, а як гравець

Це важливо.

Він перестає сприймати програму як реальний бій.

Він починає використовувати логіку гри.

Раніше для нього голопалубна фантазія була нижчою формою діяльності.

Тепер саме прийняття її правил дозволяє виграти.

Тобто Ворф нарешті входить у світ Александра.

І це символічно завершує батьківську арку.

Джорді та корабель тим часом виправляють проблему

Паралельно інженерна команда нарешті розділяє інформаційні потоки.

Дейта повертається до нормальної поведінки.

Голопрограма перестає копіювати його образ.

Системи безпеки відновлюються.

Кризу подолано.

І знову «Ентерпрайз» отримує ще один пункт до великого внутрішнього документа:

«Речі, які більше ніколи не слід робити з Дейтою».

Цей документ, імовірно, вже дуже великий.

Чи переживає Дейта свою цифрову копію?

Цікаво, що епізод майже не дає Дейті емоційної реакції на те, що його програмна структура розповсюдилася кораблем.

Для людини це було б дивно.

Уявіть:

комп'ютер випадково скопіював частину вашої особистості в сотню вигаданих персонажів.

Вони почали ходити з вашим обличчям.

А потім убивати людей.

Терапія знадобилася б надовго.

Дейта сприймає це переважно технічно.

Що відповідає його характеру.

Але філософськи тут є цікава проблема

Якщо копія програмного патерну Дейти може створити персонажа з частиною його здібностей —

наскільки ця копія є Дейтою?

Нуль?

Один відсоток?

Чи достатньо структури мозку для появи особистості?

Ми вже знаємо з інших серій, що питання прав штучного життя в TNG дуже серйозне.

А тут потенційно десятки фрагментів Дейти існують у голопалубі.

Епізод абсолютно не хоче йти в цей бік.

І, мабуть, правильно.

Інакше ковбойська комедія перетворилася б на юридичне слухання.

«Ваш голопалубний бандит заявляє про право на самовизначення»

Насправді це звучить як цілком можливий епізод TNG.

Пікар:

«Ми не можемо просто видалити програму».

Джорді:

«Але капітане, він застрелив Ворфа».

Пікар:

«Це не скасовує його права на слухання».

І десь Моріарті схвально киває.

На щастя, «A Fistful of Datas» залишається комедією.

Що відбувається після повернення до нормального світу

Ворф і Александр виходять із програми.

І найважливіше:

Ворф уже не вважає весь досвід марною тратою часу.

Він провів час із сином.

Навіть отримав задоволення.

Саме це є справжньою перемогою.

Не перемога над Голландером.

Не відновлення комп'ютера.

А маленький крок у стосунках батька й сина.

Ворф навіть починає говорити як ковбой

Фінальний жарт показує, що програма все-таки трохи зачепила його.

Ворф використовує ковбойську фразу.

Ледь помітно.

І це прекрасна крапка.

Клінгонський воїн, який на початку ставився до всього з презирством, наприкінці уже частково прийняв гру.

Александр переміг.

Не силою.

Не аргументами.

Просто змусив батька провести з ним час.

Назва «A Fistful of Datas»

Назва блискуча.

Очевидне посилання на A Fistful of Dollars.

Але водночас буквально описує сюжет:

ціла жменя Дейтів.

Хоча «жменя» тут навіть трохи скромно.

До фіналу здається, що комп'ютер готовий перетворити весь американський Захід на Брента Спайнера.

Українська назва «Безліч Дейт» добре передає саме цей жарт.

Епізод не треба аналізувати надто суворо

Як і «Rascals» перед ним, ця серія майже просить:

не перевіряйте кожну технічну деталь.

Бо якщо почати:

чому протоколи голопалуби знову відмовили;

чому комп'ютер дозволяє настільки небезпечне перехресне підключення;

чому інженери не можуть просто фізично вимкнути систему;

як дані Дейти перетворюють голограми на істот із його фізичною силою;

то веселощі швидко закінчаться.

Це епізод про жанр і персонажів.

Не про сувору інженерну логіку.

Технобалаканина тут лише місток

Збій потрібен сценарію для однієї речі:

перетворити ковбоїв на Дейтів.

Усе інше —

пояснювальний механізм.

І це нормально.

Не кожна фантастична концепція повинна витримувати дисертацію з фізики.

Іноді потрібне лише достатньо переконливе:

«комп'ютерні патерни змішалися».

Добре.

Приймаємо.

Дайте Ворфу капелюх.

Чому ця серія працює після «Rascals»

Цікаво, що два легкі епізоди йдуть поспіль.

Спочатку:

Пікар стає дитиною й бореться з ференгі.

Потім:

Ворф стає ковбоєм і бореться з Дейтами.

На папері це може здатися дивним вибором для шостого сезону.

Але попереду дуже важка «Chain of Command».

Тому ці легші серії фактично створюють контраст.

TNG дозволяє собі трохи погратися перед тим, як знову стане серйозним.

Шостий сезон уже настільки впевнений у собі, що може бути дурнуватим

Це ознака зрілого серіалу.

Коли персонажі добре сформовані, можна поставити їх у дивну ситуацію й просто спостерігати.

Що зробить Пікар, якщо стане дитиною?

Що зробить Ворф, якщо стане шерифом?

Що зробить Трой у салуні?

Що зробить Дейта, якщо перетвориться на десяток ковбоїв?

Гумор народжується з характеру.

Не з випадкових жартів.

Ворф — головна причина успіху

Без Майкла Дорна епізод був би значно слабшим.

Ворф смішний саме тому, що не намагається бути смішним.

Він говорить серйозно.

Дивиться серйозно.

Носить ковбойський костюм серйозно.

Ставиться до револьвера серйозно.

І через це кожна абсурдна ситуація стає смішнішою.

Це класичний принцип комедії:

персонаж не повинен знати, що знаходиться в комедії.

Александр теж працює краще, ніж зазвичай

Серії з Александром часто викликають змішані реакції.

Його стосунки з Ворфом важливі, але не всі епізоди знаходили правильний тон.

Тут його бажання дуже просте й зрозуміле.

Він не хоче вирішити клінгонську політичну кризу.

Не хоче довести свою честь.

Він хоче пограти з татом.

Це робить персонажа набагато природнішим.

Трой як баланс

Присутність Трой дуже корисна.

Без неї історія могла б стати просто конфліктом:

суворий Ворф + веселий Александр.

Трой стає посередницею.

Вона розуміє обох.

Може підтримати Александра.

Може допомогти Ворфу.

І водночас сама бере активну участь у пригоді.

Це одна з кращих легких ролей Трой у серіалі.

Брент Спайнер і багаторольовість

Для Спайнера ця серія — майже мінішоу.

Він уже демонстрував здатність грати різні версії Дейти.

Лор.

Інші образи.

Але тут комедія дає ще більше свободи.

Найкраще те, що навіть у гротескних ролях ми відразу відчуваємо різницю між справжнім Дейтою і голографічними персонажами.

Це демонструє точність його акторської роботи.

Чи страшним міг бути цей сюжет?

Насправді так.

Якщо трохи змінити тон.

Уявіть:

люди застрягли в голопалубі.

Усі персонажі поступово отримують одне й те саме обличчя.

Системи безпеки вимкнені.

Вони мають надлюдські здібності.

Комп'ютер перестає відповідати.

Це вже майже хорор.

Після «Schisms» серіал міг би зробити дуже моторошну історію.

Але вибирає вестерн-комедію.

І це теж працює.

Ідентичність як програмний шаблон

У контексті сучасних розмов про штучний інтелект серія навіть отримує новий відтінок.

Дейта — штучна особистість.

Його когнітивні патерни можуть бути частково перенесені в іншу систему.

Система починає відтворювати його риси.

Це схоже на питання сучасних моделей:

якщо скопіювати достатньо поведінкових рис,

чи отримуємо ми особистість,

чи лише імітацію?

Епізод, звичайно, не йде так далеко.

Але концепція цікава.

Копія сили без копії моралі

Найнебезпечніше те, що голопалубні персонажі отримують фізичні можливості Дейти —

але не його мораль.

Дейта сильний.

Швидкий.

Надзвичайно точний.

Але він також має етичні принципи.

Бандит отримує першу частину без другої.

І це хороша маленька фантастична ідея.

Технологічна потужність без моральної структури —

небезпечна.

Якби Френк Голландер отримав повного Дейту

Тоді він, імовірно, перестав би бути бандитом.

Бо справжній Дейта не просто набір параметрів.

Якби система перенесла:

його пам'ять;

етичні алгоритми;

досвід;

ставлення до друзів;

то конфлікт міг би завершитися за кілька секунд.

«Перепрошую, містере Ворф. Схоже, моя поточна роль як злочинця суперечить моїм етичним субпрограмам».

Кінець серії.

Тому сценарій дуже зручно копіює лише необхідні частини.

Голопалуба як театр характерів

Взагалі найкращі голопалубні епізоди використовують програму не просто для декорацій.

Вони дають героям іншу роль.

Пікар стає детективом Діксоном Гіллом.

Башир згодом буде шпигуном.

Ворф стає шерифом.

Це дозволяє побачити знайомого персонажа під новим кутом.

Іноді через гру проявляється те, що в звичайній роботі приховане.

Ворфові корисно грати

Він дуже серйозна людина.

Можливо, занадто серйозна.

Його життя визначали:

втрата батьків;

життя серед людей;

пошук клінгонської ідентичності;

служба;

честь;

політичні конфлікти;

батьківство, до якого він був не готовий.

Не дивно, що гра здається йому непотрібною.

Але саме тому вона йому потрібна.

Не все в житті має бути випробуванням честі.

Іноді можна просто вдягнути капелюх.

У Александра є те, чого бракує Ворфу

Здатність грати.

І це не слабкість.

Дитина може перетворити звичайний простір на історію.

Ворф бачить декорацію.

Александр бачить Захід.

Ворф бачить неефективне використання часу.

Александр бачить спільний досвід із батьком.

До кінця Ворф хоча б частково навчається дивитися його очима.

Вестерн як спосіб зблизитися

Батькам часто не обов'язково любити те саме, що люблять діти.

Потрібно лише іноді увійти в їхній світ.

Послухати музику.

Пограти в гру.

Подивитися фільм.

Побудувати щось.

Для Ворфа таким світом стає голопалубний вестерн.

І навіть смертельно небезпечна аварія не скасовує того, що Александр отримує бажане:

час із батьком.

Сильні сторони епізоду

Найкраще тут працюють:

Ворф у ролі шерифа;

його динаміка з Александром;

Трой як ковбойська напарниця;

Брент Спайнер у безлічі образів;

режисерський легкий тон;

жанрові жарти;

контраст між серйозними героями й абсурдною ситуацією;

паралель між справжнім Дейтою та голографічними копіями;

фінальне прийняття Ворфом гри.

Епізод майже не намагається бути чимось більшим.

І це його перевага.

Слабкі сторони

Головна проблема —

технічний сюжет дуже умовний.

Нам потрібне пояснення, чому голопалуба наповнена Дейтами.

Ми його отримуємо.

Але краще не розбирати.

Друга проблема —

загроза не завжди відчувається серйозною.

Ми знаємо, що це легкий епізод.

Тому навіть коли Александр у небезпеці, тон не стає по-справжньому темним.

Третя —

паралельний сюжет із корабельним комп'ютером місцями виглядає лише технічним виправданням основної комедії.

Але це невеликі проблеми.

Чи потрібен був глибший фінал?

Можливо, коротка розмова Ворфа з Александром могла б сильніше підкреслити зміну.

Але серія обирає легкість.

Ворф демонструє, що отримав задоволення.

Цього достатньо.

Не потрібно, щоб він раптом промовляв:

«Сину, сьогодні я усвідомив важливість ігрової активності для формування нашого емоційного зв'язку».

Це був би вже не Ворф.

Чому серія запам'ятовується

Бо має дуже простий образ.

Дейта-ковбої.

Навіть якщо людина давно не дивилася TNG, цей епізод легко впізнати.

«А, це той, де Ворф на Дикому Заході й усі стають Дейтами».

У серіалі зі 178 епізодами така візуальна впізнаваність багато означає.

Патрік Стюарт показує себе впевненим режисером

Серія має хороший темп.

Не затримується надовго на технічних поясненнях.

Вестерн виглядає стилізовано.

Актори мають простір для гри.

Особливо Сіртіс і Спайнер.

І це правильне режисерське рішення.

Стюарт розуміє:

головний ресурс епізоду —

не спецефекти.

А актори, яким дали можливість поводитися інакше.

Чи витримала серія час?

Так, якщо прийняти її як комедію.

Навіть краще, ніж деякі «серйозні» технічні епізоди.

Бо гумор характерів не старіє так швидко.

Ворф у ковбойському капелюсі все ще смішний.

Трой із револьвером усе ще прекрасна.

Спайнер, який грає половину містечка, все ще працює.

Стосунки батька й сина все ще зрозумілі.

А технічна логіка…

Ну, вона й у 1992 році була не головною.

Порівняння з «Rascals»

Цікаво, що обидві серії поспіль використовують майже дитячу пригодницьку структуру.

«Rascals»:

діти проти ференгі.

«A Fistful of Datas»:

ковбої проти армії Дейтів.

Але друга серія краще тримається на жанровій грі.

Тут абсурд закладений із самого початку.

Вестерн уже є фантазією.

Тому коли він стає ще дивнішим, це сприймається природніше.

Порівняння з серйозними голопалубними епізодами

«Elementary, Dear Data» ставив питання про штучну свідомість.

«Ship in a Bottle» ще сильніше розвиватиме цю тему.

«A Fistful of Datas» нічого такого не потребує.

Це відпочинок.

Голопалуба цього разу не створює філософську кризу.

Вона створює ковбоя Дейту.

І знаєте що?

Іноді це абсолютно достатньо.

Майбутнє теж буде дивитися старі жанри

Є ще одна мила думка.

У XXIV столітті люди все ще люблять вестерни.

Так само, як ми сьогодні дивимося історії про:

лицарів;

самураїв;

піратів;

Рим;

середньовіччя.

Минають століття.

Жанрові міфи залишаються.

Люди Федерації можуть літати швидше за світло.

А дитина все одно хоче пограти в ковбоїв.

У цьому є щось дуже людське.

Прогрес не скасовує гру

Технології можуть стати неймовірними.

Але потреба в історіях не зникає.

Навпаки.

Голопалуба — це максимально розвинена форма того, що люди робили тисячі років.

Розповідали історії.

Уявляли інші світи.

Приміряли ролі.

Тільки тепер декорації матеріалізуються навколо тебе.

І, звичайно, вони іноді намагаються тебе вбити

Технологічний прогрес.

Найкращий жарт епізоду

Сам факт, що Дейта поступово перетворюється на ковбоя поза голопалубою, мабуть, найкраща паралельна комедія.

Його нейтральний голос починає змінюватися.

Лексика стає дивною.

Джорді дивиться на нього так, ніби намагається вирішити:

ремонтувати друга

чи спочатку записати це для майбутніх вечірок.

Це дуже добра демонстрація їхньої дружби.

Найкращий візуальний жарт

Безумовно —

жіночий голопалубний персонаж з обличчям Дейти.

Спайнер повністю приймає абсурд.

І саме тому сцена працює.

Будь-яка спроба зіграти її обережно була б гіршою.

Найкращий емоційний момент

Кінець пригоди Ворфа й Александра.

Не тому, що він великий чи драматичний.

А тому, що Ворф нарешті дозволяє собі трохи бути батьком, а не інструктором.

Для їхніх складних стосунків це маленький, але потрібний крок.

Найбільша втрачена можливість

Можна було дати ще більше Брента Спайнера.

Так.

Епізод називається «A Fistful of Datas».

Але чому лише жменя?

Уявіть фінальну вулицю, де:

бармен — Дейта;

піаніст — Дейта;

кінь — ні, добре, зупинимося.

Хоча…

ні.

Кінь-Дейта був би історичним телебаченням.

Серія й акторська хімія

Особливо добре помітно, наскільки комфортно актори почувалися один з одним до шостого сезону.

Дорн, Сіртіс і Спайнер можуть грати майже пародію.

Але персонажі не руйнуються.

Це можливо лише тоді, коли базові характери вже дуже добре визначені.

Ранні сезони такого рівня свободи не мали.

Це епізод, який любить власних персонажів

І це, мабуть, головна причина його приємності.

Сценарій не знущається з Ворфа.

Він сміється разом із ним.

Не робить Трой дурною.

Дає їй веселу роль.

Не перетворює Дейту на жарт.

Використовує пластичність Спайнера.

Не робить Александра проблемою.

Дає йому просте людське бажання.

Відчувається теплота до ансамблю.

Чи є тут велика філософія «Star Trek»?

Не дуже.

І це нормально.

Можна, звичайно, знайти теми:

штучна особистість;

копіювання свідомості;

батьківство;

значення гри;

жанрова пам'ять;

взаємодія людини й технології.

Але серія не просить будувати дисертацію.

Її головне питання простіше:

чи може Ворф пережити вестерн із Дейтами й навчитися трохи розважатися?

Відповідь:

так.

З труднощами.

Місце епізоду в сезоні

Шостий сезон зараз проходить дуже незвичайний відрізок.

«Relics» — ностальгія й старіння.

«Schisms» — космічний хорор.

«True Q» — всемогутність і мораль.

«Rascals» — дитяча пригода.

«A Fistful of Datas» — вестерн-комедія.

А вже зовсім скоро серіал піде в набагато важчі історії.

Тому ця легкість працює як перепочинок.

Після цього прийде «Chain of Command»

І це особливо цікаво при перегляді сезону поспіль.

Зараз Патрік Стюарт режисує ковбойську комедію.

Через кілька серій Жан-Люк Пікар проходитиме через одну з найтемніших історій у всьому TNG.

Контраст величезний.

І саме така жанрова широта робить серіал особливим.

«A Fistful of Datas» не претендує на велич

Це важливо.

Деякі слабші серії TNG хочуть говорити про великі теми, але не справляються.

Ця серія знає, що вона таке.

Веселий жанровий експеримент.

Персонажна комедія.

Вестерн.

Трохи технічної катастрофи.

Трохи сімейної історії.

І багато Брента Спайнера.

Дуже чесний набір.

Підсумок

«Безліч Дейт» — одна з найбільш безтурботних і дивних серій шостого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління».

У ній немає загрози Федерації.

Немає великої дипломатичної проблеми.

Немає Борґів.

Немає ромуланського плану.

Немає етичного судового процесу.

Є Ворф.

Його син.

Діана Трой.

Дикий Захід.

І дедалі більша кількість Брента Спайнера.

Це вже непогана основа.

Головний сюжетний механізм абсолютно божевільний.

Джорді та Дейта проводять експеримент.

Програмні патерни змішуються.

Голопалубні персонажі отримують обличчя та здібності Дейти.

Протоколи безпеки перестають нормально працювати.

Ворфові доводиться перемагати андроїдних ковбоїв.

Наукова логіка десь у цей момент тихо виходить із салуну й їде в захід сонця.

Але епізод рятує те, що він ніколи не прикидається суворою науковою драмою.

Це гра.

І саме гра є центральною темою.

На початку Ворф вважає гру Александра марною.

Він хоче працювати.

Бути продуктивним.

Виконувати обов'язки.

Навіть вільний час для нього майже проблема, яку потрібно виправити службовим завданням.

Александр хоче зовсім іншого.

Не тренування.

Не уроку честі.

Не клінгонського ритуалу.

Просто батька.

На кілька годин.

І вестерн стає способом отримати це.

Звичайно, на «Ентерпрайзі» навіть сімейний відпочинок закінчується перестрілкою з надлюдськими голограмами.

Але до кінця Ворф усе ж розуміє те, чого не розумів на початку:

час із сином не є марнуванням часу.

Це і є важлива справа.

Діана Трой чудово доповнює історію.

Вона швидше за Ворфа приймає правила гри.

Стає справжньою героїнею вестерну.

Допомагає тактично.

І взагалі демонструє, що радниця корабля цілком здатна почуватися комфортно з револьвером у руці, коли ситуація того вимагає.

Брент Спайнер, своєю чергою, отримує майже ідеальний майданчик для комедії.

Справжній Дейта.

Ковбой-Дейта.

Бандит-Дейта.

І дедалі абсурдніші варіанти.

Але під жартом ховається маленьке нагадування:

особистість — не обличчя.

Навіть коли голограма виглядає як Дейта й отримує його силу, це ще не Дейта.

Бо справжній Дейта визначається не корпусом.

А досвідом.

Дружбою.

Етикою.

Пам'яттю.

Вибором.

Щоправда, серія абсолютно не збирається затримуватися на цій філософії.

У неї дуель о третій.

І це правильно.

«A Fistful of Datas» не є великою класикою TNG.

Не входить до списку епізодів, якими зазвичай пояснюють, чому «Наступне покоління» було видатною науковою фантастикою.

Але саме такі серії роблять довгий серіал живим.

Не можна весь час рятувати цивілізацію.

Не можна щотижня сперечатися про природу свідомості.

Не можна постійно травмувати Пікара.

Іноді екіпажу потрібен вихідний.

Навіть якщо він закінчується тим, що комп'ютер перетворює Дикий Захід на фабрику Дейтів.

А головне — «Безліч Дейт» нагадує дуже просту річ.

Майбутнє може мати варп-двигуни.

Транспортери.

Штучний інтелект.

Голопалуби.

Зорельоти розміром із місто.

Але дитина все одно захоче, щоб батько просто пограв із нею.

І, можливо, це одна з найбільш незмінних речей у всьому «Зоряному шляху».

Технології зміняться.

Галактика стане доступнішою.

Комп'ютери навчаться створювати цілі світи.

Але іноді найважливіша місія дня —

не врятувати Федерацію.

А вдягнути ковбойський капелюх

і провести трохи часу із сином.

Цікаво, що «A Fistful of Datas» став режисерською роботою Патріка Стюарта, а сценарій свідомо поєднав класичний вестерн із комедією навколо Дейти. Саме через це епізод краще сприймати не як сувору наукову фантастику, а як жанрову гру й легку персонажну історію про Ворфа та Александра. Memory Alpha