Є ситуації, до яких Жан-Люк Пікар підготовлений.

Ромуланський флот?

Провести стратегічний аналіз.

Клінгонська політична криза?

Відкрити архіви й пригадати кілька століть міжродових конфліктів.

Борґи?

Неприємно, але досвід уже є.

Q?

Глибоко зітхнути й приготуватися до театрального абсурду.

Але існує проблема, до якої Академія Зоряного флоту явно не готувала своїх капітанів:

що робити, якщо ти прокинувся дванадцятирічним хлопчиком і твій перший офіцер більше не може дивитися на тебе без дуже дивного виразу обличчя?

Саме з цього починається «Rascals» — сьома серія шостого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління».

Це один із тих епізодів, які майже неможливо оцінювати за звичайними стандартами серіалу.

Якщо сприймати його серйозно як військово-наукову фантастику, виникає приблизно три тисячі запитань.

Як кілька ференгі на старих клінгонських кораблях змогли захопити флагман Федерації?

Чому система безпеки «Ентерпрайза» часом працює так, ніби її проєктували люди, які принципово не вірили в абордаж?

Як транспортер зміг видалити десятиліття біологічного старіння, але залишити всі спогади?

І чому докторка Крашер після такого відкриття не стала найвідомішою лікаркою в історії людства?

Бо якщо транспортер може омолодити людину без втрати особистості, то проблеми старіння у Федерації щойно закінчилися назавжди.

Але «Сірванці» не хочуть, щоб ми надто довго думали про це.

Це комедія.

Пригодницький епізод.

Майже казка.

І, якщо прийняти її правила, вона виявляється напрочуд теплою історією про вік, самоідентичність, авторитет і ту частину дитинства, яка нікуди не зникає навіть тоді, коли тобі давно не дванадцять.

Повернення з Марлонії

Пікар, Ро Ларен, Ґайнан і Кейко О’Браєн повертаються на «Ентерпрайз» після наукової експедиції на Марлонію.

Усе виглядає буденно.

Кейко займалася ботанікою.

Пікар, природно, цікавився археологією.

Ро виконувала службові обов’язки.

Ґайнан…

Ну, Ґайнан просто Ґайнан.

Якщо ця жінка вирішила полетіти в археологічну експедицію, ставити зайві питання, мабуть, не варто.

Їхній шатл потрапляє в незвичайне енергетичне поле.

Ситуація швидко стає небезпечною.

«Ентерпрайз» намагається витягнути команду транспортерами.

Майлз О’Браєн проводить перенесення.

У процесі помічає аномалію:

маса транспортних шаблонів раптово зменшується приблизно на сорок відсотків.

Для транспортного оператора це, м’яко кажучи, не те повідомлення, яке хочеться бачити на екрані.

Якщо ти переносиш чотирьох людей і система каже:

«До речі, значна частина маси зникла»,

день уже офіційно поганий.

О’Браєн побоюється, що втратив одного з пасажирів.

Але коли транспорт завершується, на платформі стоять усі четверо.

Просто…

маленькі.

Капітану дванадцять

Перед О’Браєном стоять чотири дитини.

Пікар.

Ро.

Ґайнан.

Кейко.

Вони зберігають усі спогади.

Знають, хто вони.

Розуміють ситуацію.

Їхні особистості не змінилися.

Змінилися лише тіла.

Це створює одну з найкращих візуальних комедій TNG.

Тому що мозок глядача знає:

це капітан Жан-Люк Пікар.

Людина, яка веде дипломатичні переговори з імперіями.

Археолог.

Стратег.

Офіцер із десятиліттями досвіду.

А перед нами стоїть школяр.

І він говорить тоном Пікара.

Саме цей контраст тримає значну частину епізоду.

Пікар усе ще Пікар

Цікаво, що сам Пікар майже одразу намагається поводитися так, ніби нічого принципово не змінилося.

Так, він нижчий.

Так, голос інший.

Так, форма тепер висить дивно.

Але він усе ще капітан.

Отже, логічно:

повернутися на місток.

Продовжити командування.

Віддавати накази.

Для Пікара особистість важливіша за тіло.

І в цьому є дуже послідовна філософія.

Якщо пам’ять та свідомість збереглися, чому він раптом перестав бути капітаном?

Фізично він дитина.

Психологічно — той самий чоловік.

Проблема лише в тому, що Зоряний флот, схоже, не має розділу інструкції:

«Командування зорельотом після випадкового передпідліткового омолодження».

Беверлі дивиться на Пікара як лікарка

Докторка Крашер, звісно, починає обстеження.

Фізіологічно всі четверо справді стали дітьми.

Не зменшилися.

Не перетворилися на копії.

Їхній організм повернувся до передпідліткового стану.

Але нервові структури, необхідні для збереження пам’яті, очевидно, залишилися достатньо стабільними.

Це чиста «треківська» наука.

Тобто звучить досить науково, щоб персонажі могли перейти до наступної сцени.

Але сам феномен приголомшливий.

Регенерація організму.

Омолодження.

Збереження пам’яті.

Фактично транспортна система щойно продемонструвала потенційну технологію безсмертя.

І серіал говорить:

«Цікаво. Але зараз подивимося, як Пікар спробує командувати кораблем у дитячому тілі».

І, чесно кажучи, це правильний вибір для такого епізоду.

Чи може дитина командувати флагманом?

Формально Пікар залишається тим самим офіцером.

Але командування — це не лише інформація в голові.

Авторитет частково соціальний.

Люди реагують на зовнішність.

На голос.

На фізичну присутність.

Коли дорослий Пікар входить на місток, усі автоматично відчувають:

капітан прибув.

Коли входить дванадцятирічний Пікар…

емоційна реакція зовсім інша.

Навіть якщо всі знають, хто це.

Саме тут серія несподівано торкається цікавої теми:

скільки нашого авторитету належить особистості,

а скільки — зовнішньому образу?

Райкер отримує дуже дивний робочий день

Для Райкера ситуація особливо незручна.

Перед ним його капітан.

Людина, яку він поважає.

Старший офіцер.

Друг.

А виглядає капітан так, ніби його потрібно запитати, чи він уже зробив домашнє завдання.

Райкер намагається поводитися професійно.

Пікар наполягає, що може виконувати обов’язки.

Але медичні й командні міркування зрештою приводять до рішення:

Пікар тимчасово не командуватиме кораблем.

І для нього це боляче.

Не тому, що він марнославний.

А тому, що командування є величезною частиною його ідентичності.

«Я та сама людина»

Це центральна психологічна проблема Пікара.

Він не почувається дитиною.

У нього немає дитячого мозку в психологічному сенсі.

Він пам’ятає академію.

Перші команди.

«Старґейзер».

Битви.

Дипломатичні місії.

Дружбу.

Втрати.

Увесь досвід життя.

І все ж суспільство раптом бачить дитину.

Це цікава фантазія про невідповідність між внутрішнім «я» та зовнішнім образом.

Ми всі певною мірою це переживаємо зі старінням.

Людина може бути сімдесятирічною, але всередині не відчувати себе настільки відмінною від сорокарічної версії.

Пікар переживає протилежне.

Його внутрішній вік залишився старшим.

Тіло раптом стало молодим.

Ро Ларен реагує зовсім інакше

Якщо Пікар сприймає омолодження як професійну проблему, Ро реагує емоційніше.

Для неї дитинство не було щасливим.

Вона виросла серед травми.

Окупації.

Насильства.

Втрат.

Біженців.

Її дитячі роки не є романтичним періодом, до якого хочеться повернутися.

Тому, опинившись у дитячому тілі, Ро не думає:

«Чудово, другий шанс!»

Навпаки.

Для неї це майже повернення до стану безсилля.

Саме ця реакція робить її лінію найглибшою частиною епізоду.

Ґайнан, звичайно, бачить усе інакше

Ґайнан реагує практично протилежно.

Вона не панікує.

Не сердиться.

Не намагається довести, що залишається дорослою.

Вона дивиться на ситуацію і думає приблизно:

«Ну, якщо вже я знову дитина, можна хоча б трохи погратися».

Це дуже Ґайнан.

Жінка, яка прожила століття, має зовсім інший масштаб сприйняття часу.

Для неї кілька днів у дитячому тілі — не трагедія.

Майже цікава відпустка.

І саме вона поступово витягує Ро з її емоційної броні.

Дитинство, якого Ро не мала

Ґайнан пропонує Ро зробити те, чого та майже не робила в справжньому дитинстві.

Погратися.

Стрибати.

Розважатися.

Малювати.

Робити щось абсолютно безкорисне.

Для Ро це спочатку майже образливо.

Її життя навчило:

виживай.

Контролюй.

Не розслабляйся.

Не будь слабкою.

А Ґайнан фактично каже:

сьогодні тобі дванадцять.

Спробуй хоча б один день бути дванадцятирічною.

І поступово Ро погоджується.

Найкраща сюжетна лінія серії

Сам Рональд Д. Мур пізніше говорив, що не був великим прихильником епізоду загалом, але йому подобалася саме історія Ґайнан і Ро.

І зрозуміло чому.

Тут фантастичний сюжет дає персонажу можливість пережити щось емоційно значуще.

Ро не просто стала маленькою.

Вона отримала короткий шанс доторкнутися до дитинства, якого в неї фактично не було.

Не змінити минуле.

Не стерти травму.

А хоча б на кілька годин пережити альтернативний досвід.

Це дуже тепла ідея.

Кейко отримує зовсім іншу проблему

Кейко О’Браєн також перетворилася на дитину.

І саме її сюжет робить всю концепцію максимально незручною.

Бо Кейко заміжня.

За Майлзом О’Браєном.

У них є маленька донька Моллі.

Вона доросла жінка.

Мати.

Дружина.

А тепер фізично виглядає приблизно на дванадцять.

Майлз знає, що це його дружина.

Кейко знає, що це її чоловік.

Але звичайна подружня фізична близькість стає, очевидно, неможливою.

І епізод досить розумно не намагається перетворювати це на романтичну комедію.

Бо це була б територія, на яку краще не заходити.

«Це моя мама?»

Ще складніше з Моллі.

Для маленької дитини мама раптом стала іншою дитиною.

І пояснити це непросто.

Кейко переживає не лише через шлюб.

Вона переживає через материнство.

Чи сприйматиме її Моллі як матір?

Чи зможе вона продовжувати сімейне життя в такому вигляді?

Це одна з тих проблем, які звучать комічно в описі, але для персонажа абсолютно серйозні.

Майлз О’Браєн: людина, яка вже бачила все

Треба віддати належне Майлзу.

Він працює на «Ентерпрайзі».

До цього моменту вже пережив достатньо дивних транспортних інцидентів.

Тому коли його дружина матеріалізується дванадцятирічною, внутрішня реакція, мабуть, приблизно така:

«Так. Звичайно. Чому б і ні».

У майбутньому на Deep Space Nine його життя стане ще гіршим.

Тож це, можливо, просто розминка.

Докторка Крашер шукає спосіб повернути дорослі тіла

Медична й технічна частина історії поступово встановлює:

транспортер не просто змінив фізичну форму.

Під час проходження крізь аномалію частина генетичного матеріалу або транспортного шаблону була змінена таким чином, що організм повернувся до раннішого стану.

Джорді, О’Браєн і Крашер починають працювати над способом відновлення.

Тобто основна проблема має потенційне рішення.

І саме в цей момент серія вирішує:

знаєте, чого нам бракує?

Ференгі.

Ференгі атакують

«Ентерпрайз» стикається з двома старими клінгонськими «Хижими птахами», якими керують ференгійські пірати.

Їх очолює Лурін.

Ференгі атакують корабель.

І тут починається, мабуть, найсуперечливіша частина епізоду.

Бо їм вдається захопити «Ентерпрайз».

Флагман Федерації.

Galaxy-class.

Один із найпотужніших кораблів Зоряного флоту.

Корабель, який переживав бої з Борґами, ромуланцями й іншими серйозними загрозами.

А тут кілька ференгі на старих клінгонських кораблях кажуть:

«Тепер це наше».

І це працює.

Так, це трохи безглуздо

Навіть сценаристи розуміли проблему.

Рональд Д. Мур пізніше згадував, що досі здригався від думки про те, що ференгі змогли захопити «Ентерпрайз» за допомогою кількох старих «Хижих птахів».

І він має рацію.

Це, мабуть, найслабша логічна ланка серії.

Щоб сюжет працював, дорослий екіпаж потрібно швидко нейтралізувати.

Тому «Ентерпрайз» раптом стає значно менш компетентним, ніж зазвичай.

Але якщо вже прийняти цю умовність, далі починається досить весела пригода.

Дорослих забирають

Ференгі планують використати екіпаж як робочу силу.

Частину людей переведуть.

Корабель заберуть.

Ситуація серйозна.

Але є одна проблема, якої загарбники не врахували.

На борту залишилися діти.

Зокрема:

дванадцятирічний Жан-Люк Пікар;

дванадцятирічна Ро Ларен;

дванадцятирічна Ґайнан;

дванадцятирічна Кейко;

і Александр Роженко.

Тобто фактично ференгі залишили без нагляду:

капітанський досвід;

бойову підготовку;

кілька століть життєвого досвіду Ґайнан;

біологиню;

і клінгонського хлопчика.

Прекрасний план.

Пікар нарешті розуміє перевагу дитячого тіла

На початку серії Пікар бачив у своєму стані лише проблему.

Тепер він розуміє:

ворог його недооцінює.

Для ференгі він дитина.

Не офіцер.

Не загроза.

Не капітан.

Це стає стратегічною перевагою.

Саме тут тема зовнішнього авторитету перевертається.

Раніше дитяча зовнішність забрала в Пікара владу.

Тепер дає маскування.

«Я хочу бачити свого батька!»

І тут народжується одна з найсмішніших сцен серії.

Пікару потрібно потрапити до Райкера.

Ференгі не дозволяють дітям вільно пересуватися.

Що робить один із найбільш дисциплінованих капітанів Зоряного флоту?

Починає грати вередливу дитину.

«Я хочу бачити свого батька!»

І продовжує вимагати.

Наполегливо.

Голосно.

Дедалі голосніше.

До моменту, коли ференгі, мабуть, готовий здатися Борґам, лише б дитина замовкла.

Це чудова комедія саме тому, що ми знаємо:

всередині цього хлопчика Жан-Люк Пікар.

Людина, яка цитує Шекспіра.

Обговорює археологію.

Веде дипломатію.

А зараз його найкраща тактика —

дитяча істерика.

Пікар відкриває таємну суперсилу

І знаєте що?

Вона працює.

Уся дипломатична освіта.

Усі роки командування.

Уся стратегія.

Але іноді найефективніша зброя —

дванадцятирічний хлопчик, який десятий раз говорить:

«Я ХОЧУ ДО ТАТА».

Навіть Ференгі мають межі психологічної витривалості.

Райкер стає «татом»

Пікар потрапляє до Райкера й удає, що той його батько.

Райкер швидко підхоплює гру.

І тут акторська динаміка дуже смішна.

Перший офіцер змушений говорити з власним капітаном як із сином.

Перед ференгі.

При цьому вони ще й передають одне одному справжню стратегічну інформацію.

Це абсурд.

Але дуже приємний абсурд.

«Game of Thrones» із ференгійською освітою

Райкеру наказують пояснити ференгі системи корабля.

Він погоджується.

На перший погляд — співпрацює.

Насправді навмисно ускладнює пояснення.

Використовує терміни.

Надмірну технічну інформацію.

Перевантажує загарбників деталями.

По суті, Рікер використовує найстарішу зброю інженера проти менеджменту:

технічний жаргон.

Якщо ворог не розуміє систему —

завжди можна пояснити її ще складніше.

Александр вступає в гру

Александр Роженко стає природним союзником «дитячої команди».

Це хороше використання персонажа.

На відміну від інших, він справді дитина.

Але вихований клінгоном.

Має доступ до корабля.

Знає дорослих.

Розуміє, що відбувається.

І найважливіше —

ференгі не сприймають його серйозно.

Через це дитяча група може рухатися там, де дорослі офіцери одразу викликали б підозру.

Діти організовують повстання

Пікар і решта починають збирати дітей корабля.

Формується маленький рух опору.

Це вже майже пригодницький фільм для підлітків.

Діти ховаються.

Передають інформацію.

Використовують технології.

Готують пастки.

І тут серія повністю приймає свою комедійну природу.

Якщо до цього хтось ще намагався сприймати події як сувору військову фантастику, тепер настав час відпустити.

Це «Сам удома» на «Ентерпрайзі».

Тільки замість злодіїв —

ференгі.

А замість Кевіна —

капітан Пікар.

Ференгі як комедійні антагоністи

І це важливий момент в історії франшизи.

У першому сезоні TNG ференгі намагалися представити як серйозних нових ворогів Федерації.

Не вийшло.

Їхня театральність.

Манери.

Костюми.

Культура наживи.

Усе це набагато краще працювало в комедії.

До шостого сезону серіал це вже розуміє.

Тут ференгі не повинні бути новими ромуланцями.

Вони пірати.

Жадібні.

Самовпевнені.

І достатньо нерозумні, щоб недооцінити дітей.

У цьому режимі вони значно ефективніші як персонажі.

Хоча захоплення корабля все одно важко пробачити

Але так.

Повернімося на секунду.

Вони захопили Enterprise-D.

Справді?

Корабель із більш ніж тисячею людей?

Із системами безпеки?

Фазерами?

Внутрішніми силовими полями?

Комп’ютером, здатним відстежувати біознаки?

Транспортерами?

Голопалубами?

Роботизованими системами?

Не будемо довго про це.

Бо інакше вся веселість помре.

Ро нарешті грається

Поки Пікар керує революцією, лінія Ро й Ґайнан продовжує розвиватися.

Ро дозволяє собі поводитися як дитина.

Спочатку незграбно.

Потім із дедалі більшим задоволенням.

Це одна з наймиліших сцен серії.

Особливо тому, що доросла Ро майже завжди напружена.

Серйозна.

Оборонна.

Вона постійно очікує, що світ знову вдарить.

А тут на кілька годин може просто сміятися.

Ґайнан — людина, яка вміє бути присутньою

Саме це завжди було однією з найкращих рис Ґайнан.

Вона прожила дуже довго.

Знає багато.

Пережила трагедію власного народу.

Зустрічала Q.

Знає Пікара десятиліттями.

Але при цьому не втратила здатності насолоджуватися маленькими речами.

Вона не каже Ро:

«Ти повинна опрацювати дитячу травму».

Вона говорить:

«Давай пограємося».

І в конкретний момент це діє краще за будь-яку лекцію.

Дитинство — не дурість

Епізод досить добре розділяє поняття:

бути дитиною —

і бути дурним.

Пікар фізично дитина.

Але інтелектуально дорослий.

Ґайнан фізично дитина.

Але має століття досвіду.

Ро теж.

Тобто серія змушує дорослих персонажів та глядача побачити:

ми часто автоматично недооцінюємо когось лише через вік і зовнішність.

Саме це роблять ференгі.

І програють.

З іншого боку — діти справді діти

Александр та інші маленькі мешканці корабля не мають досвіду Пікара.

Але вони також здатні допомагати.

Саме колективне недооцінювання дітей стає слабкістю загарбників.

У цьому є проста пригодницька мораль:

якщо вважаєш когось безпорадним лише тому, що він маленький,

можеш дуже неприємно здивуватися.

План визволення

Команда використовує технічні знання Пікара й Райкера.

Діти отримують доступ до потрібних систем.

Готують опір.

Зрештою ференгі втрачають контроль.

«Ентерпрайз» повертається до екіпажу.

Усе відбувається досить швидко.

Але це відповідає тональності серії.

Головна мета —

не показати реалістичну боротьбу за зореліт.

А дати маленькому Пікару шанс перемогти піратів.

Найнебезпечніша істота на кораблі — дитячий Пікар із планом

І це справді працює.

Дитячий Пікар залишається Пікаром.

Коли не може використовувати капітанські знаки розрізнення —

використовує акторську гру.

Коли не має формального доступу —

маніпулює сприйняттям ворога.

Коли його не вважають загрозою —

перетворює це на зброю.

Тобто серія зрештою доводить його початкову думку:

особистість не зникла.

Він усе ще капітан.

Просто цього разу командує з дещо нижчої висоти.

Відновлення дорослих тіл

Після повернення контролю команда завершує роботу над транспортерним процесом.

Вдається відновити дорослі форми Пікара, Кейко, Ро та Ґайнан.

І тут ми знову повинні дуже свідомо не думати про наслідки.

Бо команда щойно:

зафіксувала дитячий фізичний шаблон;

відновила дорослий;

зберегла пам’ять;

змінила біологічний вік.

Фактично це технологія контрольованого старіння та омолодження.

Але в наступній серії всі поводитимуться так, ніби цього ніколи не сталося.

Класичний епізодичний «Star Trek».

Чому Ґайнан не поспішає

Цікаво, що Ґайнан не сприймає повернення до дорослого тіла як термінову необхідність.

Їй навіть подобається новий стан.

І це логічно.

Для істоти з дуже довгим життям біологічний вік має інше значення.

Можливо, вона справді могла б прожити ще одну частину життя з молодого тіла.

Але зрештою всі повертаються до норми.

Статус-кво має бути відновлений.

Ро отримує маленький подарунок

Найкраще емоційне завершення належить Ро.

Після повернення до дорослого тіла вона зберігає малюнок, який створила під час дитячих розваг.

Це маленька річ.

Але символічно дуже важлива.

Вона не може отримати назад справжнє дитинство.

Не може стерти окупацію.

Не може повернути загиблих.

Але тепер має один новий спогад.

Теплий.

Безпечний.

Дитячий.

І це вже щось.

Кейко повертається до родини

Для Кейко відновлення дорослого тіла має зовсім іншу вагу.

Вона знову може нормально жити з Майлзом.

Бути матір’ю Моллі без дивного фізичного дисонансу.

Її сюжет менш глибокий, ніж історія Ро, але додає важливу сторону проблеми:

вік — не лише про тіло.

Це ще й соціальна роль.

Шлюб.

Батьківство.

Професія.

Статус.

Пікар повертає капітанське крісло

І, звичайно, Пікар знову стає дорослим.

Формально він ним ніколи не переставав бути.

Але тепер зовнішність знову відповідає ролі.

Можна повернутися на місток.

Сісти в капітанське крісло.

І більше не пояснювати офіцерам:

«Так, я знаю, що виглядаю на дванадцять. Виконуйте наказ».

Для Пікара це, мабуть, полегшення.

Хоча він отримав дуже цікавий досвід.

Що Пікар міг винести з цього?

Серіал не проговорює це прямо, але можна уявити.

Пікар завжди був людиною авторитету.

Посада.

Інтелект.

Поведінка.

Голос.

Зовнішність.

Усе працює разом.

На короткий час у нього забрали значну частину зовнішніх сигналів авторитету.

І він побачив:

люди ставляться до нього інакше.

Це корисний урок для будь-якого керівника.

Бо дозволяє зрозуміти, наскільки влада залежить не лише від компетентності, а й від соціального сприйняття.

Актор, який грає молодого Пікара

Девід Трістан Біркін виконує дуже складне завдання.

Йому не потрібно грати «маленького Пікара».

Тобто не дитину, схожу на Пікара.

Йому потрібно створити відчуття:

це справді Жан-Люк Пікар у дитячому тілі.

Манера говорити.

Серйозність.

Пауза.

Постава.

Навіть характерне нетерпіння.

І в багатьох сценах це працює напрочуд добре.

Особливо коли він переходить із капітанського тону на навмисну дитячу істерику.

Молоді Ро й Ґайнан

Меган Парлен як молода Ро теж добре відтворює її закритість і різкість.

Але найскладніше завдання у виконавиці маленької Ґайнан.

Бо Ґайнан має дуже специфічну присутність.

Спокій.

Відчуття, ніби вона знає більше, ніж говорить.

Навіть у дитячому тілі потрібно зберегти це відчуття.

І саме контраст між юною зовнішністю та давньою душею персонажа дає хороший комедійно-філософський ефект.

Адам Німой

«Rascals» став режисерським дебютом Адама Німоя в TNG — сина Леонарда Німоя.

Це цікава маленька деталь історії франшизи.

Син виконавця Спока приходить режисувати «Наступне покоління».

Ще один непомітний місток між класичним «Star Trek» і новою ерою.

І для дебюту він отримав далеко не простий матеріал:

діти повинні переконливо грати дорослих постійних персонажів, а тон має балансувати між комедією та пригодою.

Чому Рональд Д. Мур не любив серію

Мур відкрито визнавав, що сама концепція з дитячими версіями героїв йому спочатку не подобалася.

Він вважав її майже безглуздою.

І особливо його дратувала легкість, з якою ференгі захоплюють корабель.

Але навіть він визнавав, що сюжет Ро й Ґайнан зрештою йому сподобався.

Це дуже добре описує сам епізод.

На папері:

дивно.

Місцями дурнувато.

Логічно нестабільно.

Але в окремих моментах —

надзвичайно чарівно.

Чому фанати часто ставляться до «Rascals» тепліше

Бо не кожна серія повинна бути «The Measure of a Man».

Не кожного тижня потрібна філософська дискусія про права штучного інтелекту.

Не кожного тижня Пікар має переживати тортури.

Не кожного тижня Борґи повинні загрожувати Федерації.

Іноді приємно побачити:

Пікар удає вередливого школяра;

Ро нарешті сміється;

Ґайнан грається;

діти захоплюють корабель назад у ференгі.

Це не велике мистецтво.

Але це весело.

Іноді цього достатньо.

Проблема серії: логіка

Найбільша слабкість очевидна.

Сюжет працює лише тоді, коли не ставити забагато запитань.

Особливо щодо:

транспортера;

генетики;

старіння;

безпеки корабля;

ференгійського нападу;

легкості захоплення;

відсутності довгострокових наслідків технології омолодження.

Якщо почати аналізувати жорстко —

вся конструкція розвалиться.

Тому краще сприймати «Rascals» як фантастичну комедію.

Друга проблема: ференгі

Їх тут роблять настільки функціональними, наскільки можливо.

Вони потрібні, щоб:

дорослі втратили контроль;

дітей недооцінили;

діти змогли врятувати ситуацію.

Лурін та його люди не мають великої психологічної глибини.

Не потрібна.

Це майже мультяшні пірати.

Але після складніших антагоністів TNG контраст відчувається.

Третя проблема: Кейко

Її сюжет міг бути значно цікавішим.

Питання дорослої жінки в дитячому тілі має серйозні психологічні й соціальні наслідки.

Особливо коли вона:

заміжня;

має дитину;

має професійну кар’єру.

Але серія лише торкається проблеми.

Глибше дослідження могло б бути дуже сильним.

Однак тоді це була б зовсім інша історія.

Найсильніше: Ро

Саме тому лінія Ро виділяється.

Вона не залежить від псевдонаукової логіки.

Травма дитинства — реальна емоційна тема.

Ґайнан допомагає не виправити минуле.

А дати Ро новий досвід у теперішньому.

Це просто.

І красиво.

Вік і особистість

Епізод ставить цікаве питання:

скільки нашої особистості визначає біологічний вік?

Якби вам завтра повернули тіло дванадцятирічного —

чи залишилися б ви собою?

Спогади — так.

Але гормони?

Нейрохімія?

Фізіологія?

Реалістично це було б набагато складніше.

Серіал робить припущення:

особистість зберігається майже повністю.

Це дозволяє зосередитися на соціальному аспекті.

Як світ ставиться до тіла

Пікар залишається Пікаром.

Але люди бачать хлопчика.

Кейко залишається дружиною Майлза.

Але фізично їхній шлюб стає соціально неможливим.

Ро залишається досвідченою офіцеркою.

Але інші можуть сприймати її як дитину.

Тобто тіло впливає на те, як суспільство читає особистість.

Навіть у прогресивному XXIV столітті.

Авторитет — це спектакль?

Певною мірою так.

Уніформа.

Звання.

Вік.

Голос.

Постава.

Крісло.

Усе це сигнали.

Пікар чудово командує не лише тому, що розумний.

Люди вірять у його командування ще до того, як він щось скаже.

У дитячому тілі частина цього зникає.

І йому доводиться доводити авторитет іншими способами.

Це цікаве спостереження під комедійною оболонкою.

Дитинство й свобода

Ґайнан нагадує:

дитинство має те, чого дорослі часто втрачають.

Можливість робити щось без продуктивності.

Гратися.

Стрибати.

Сміятися.

Не перетворювати кожну хвилину на завдання.

Ро цього не мала.

Пікар, судячи з характеру, можливо, теж не надто багато дозволяв собі навіть у справжньому дитинстві.

Саме тому коротке повернення до цього стану може бути не лише незручністю.

Чи захотіли б вони залишитися дітьми?

Цікаве питання.

Ґайнан — можливо.

Ро на певному етапі теж знаходить позитив.

Але Пікар?

Навряд.

Його життя надто сильно пов’язане з роллю, яку дитяче тіло ускладнює.

Кейко теж має сім’ю.

Тобто молодість сама по собі не є абсолютним благом.

Контекст важливий.

Це хороший контраргумент фантазії про вічну молодість.

Молоде тіло не повертає молоде життя

Це важлива деталь.

Навіть якщо тіло стало дванадцятирічним,

минуле нікуди не зникло.

Пікар не може знову бути безтурботним хлопчиком.

Він пам’ятає всі смерті.

Усі рішення.

Усі обов’язки.

Ро не може просто стерти травму.

Кейко залишається матір’ю.

Отже, фізичне омолодження не означає психологічного повернення.

І, можливо, саме тому справжня молодість така унікальна.

Вона цінна не тільки тілом.

А відсутністю того багажу, який приходить пізніше.

«Сірванці» як назва

Оригінальне Rascals можна перекласти як:

«шибеники»,

«сірванці»,

«пустуни».

Назва ідеально відповідає другій половині серії.

Чотири дорослі людини в дитячих тілах буквально перетворюються на групу маленьких саботажників.

Особливо Пікар.

Якщо колись хтось хотів побачити капітана Федерації в ролі організатора дитячого підпілля —

ось ваш епізод.

Контраст із «Schisms»

Цікаво подивитися на черговість серій.

«Schisms»:

викрадення вночі;

хірургічні експерименти;

втрата пам’яті;

космічний хорор.

«True Q»:

філософія всемогутності.

«Rascals»:

Пікар кричить, що хоче до тата.

Шостий сезон не просто змінює жанр.

Він кидає жанри в генератор випадкових чисел.

І дивним чином це працює.

Чому TNG міг дозволити собі такий епізод

Бо до шостого сезону персонажі вже дуже добре знайомі.

Глядач знає Пікара.

Знає Ро.

Знає Ґайнан.

Саме тому жарти працюють.

Якби «Rascals» зняли в першому сезоні, коли характер героїв ще формувався, ефект був би набагато слабшим.

Комедія потребує усталеного образу.

Щоб його перевернути.

Маленький Пікар смішний тому, що великий Пікар дуже серйозний

Це основа.

Якби дорослий Пікар постійно поводився як комедійний персонаж, дитяча версія не мала б такого ефекту.

Але ми знаємо його як:

дипломата;

інтелектуала;

археолога;

капітана;

людину, яка може одним поглядом змусити Веслі замовкнути.

Тому коли ця особистість знаходиться в тілі школяра —

контраст автоматично смішний.

Але епізод не принижує Пікара

Це важливо.

Він не стає дурним.

Не перетворюється на карикатуру.

Навіть дитяча істерика —

свідома тактика.

Тобто гумор виникає із ситуації, а не з руйнування персонажа.

Саме тому сцени залишаються приємними.

Ро теж не стає іншою людиною

Її дитячий стан не «лікує» травму.

Не робить її раптом веселою назавжди.

Ґайнан лише допомагає відкрити маленьку дверку.

Це психологічно набагато чесніше.

Дитяча гра не стирає минуле.

Але створює новий спогад.

Майлз і Кейко: найскладніша версія «у горі та радості»

Весільні обітниці, мабуть, не передбачають:

«і в разі транспортного омолодження до дванадцяти років».

Але Майлз тримається.

Їхня лінія показує, що шлюб — це значно більше за фізичний аспект.

Він продовжує бачити в Кейко дружину.

Навіть коли ситуація робить звичайну близькість неможливою.

Це дивна, але по-своєму тепла частина історії.

Чому проблема омолодження ніколи не використовується знову?

Тому що це зламало б Всесвіт.

Якщо технологія відтворювана —

старість більше не проблема.

Адмірали можуть повертати молоді тіла.

Люди можуть жити століттями.

Хвороби старіння зникають.

Травми можна виправляти через транспортний шаблон.

Соціальна структура Федерації змінюється.

Тобто краще просто погодитися:

це була унікальна аномалія.

І ніколи більше про неї не говорити.

Науково-фантастичний еквівалент фрази:

«Будь ласка, не чіпайте цю тему, у нас ще півтора сезону».

Те саме стосується Томаса Райкера

До речі, транспортер у «Star Trek» регулярно робить речі, які повинні революціонізувати цивілізацію.

Створює дублікати.

Зберігає людей десятиліттями.

Омолоджує.

Розділяє особистості.

Поєднує істот.

І Зоряний флот все одно використовує його переважно як автобус.

Мабуть, найнебезпечніший пристрій у всій Федерації стоїть майже в кожному коридорі.

Барклі з «Realm of Fear» знову виявляється найрозумнішою людиною на кораблі.

Чи хороший це епізод?

Залежить від того, чого ви очікуєте.

Якщо хочете серйозної наукової фантастики —

ні.

Якщо хочете логічної військової історії —

ференгійське захоплення «Ентерпрайза» може спричинити фізичний біль.

Якщо хочете глибокої психологічної драми —

лише частково.

Але якщо хочете теплої, дивної, місцями дуже смішної пригоди з героями, яких уже любите —

так.

Абсолютно.

Що працює найкраще

Найкращі елементи:

дитячий Пікар;

його «істерика» перед ференгі;

Райкер у ролі «батька»;

стосунки Ґайнан і Ро;

дитяча радість Ро;

сімейна незручність Кейко й Майлза;

Александр у русі опору;

сама ідея використання недооцінювання як зброї.

І понад усе —

контраст між дорослою свідомістю та дитячим тілом.

Що працює найгірше

Очевидно:

ференгі надто легко захоплюють корабель;

транспортерна наука магічна навіть за стандартами TNG;

наслідки омолодження ігноруються;

деякі пригодницькі сцени дуже дитячі;

злодії майже картонні.

Але більшість цих проблем є частиною вибраного жанру.

Чи витримала серія час?

Дивним чином —

так.

Можливо, навіть краще, ніж деякі «серйозніші» серії.

Бо вона не дуже залежить від спецефектів.

Її головна принада —

персонажі.

Ідея маленького Пікара смішна в будь-яку епоху.

Лінія Ро залишається теплою.

Питання про вік та ідентичність теж не застаріває.

Так, ференгійське захоплення все ще безглузде.

Деякі речі вічні.

Вік не визначає цінність

Це, мабуть, головна серйозна думка під усією комедією.

Людину легко оцінювати за зовнішністю.

Стара —

можливо, ми припускаємо слабкість.

Молода —

недосвідченість.

Дитина —

безпорадність.

Але зовнішня категорія не завжди показує, що всередині.

Ференгі бачать хлопчика.

Насправді бачать капітана одного з найпотужніших кораблів Федерації.

І це їхня помилка.

Ро й право на новий спогад

Найзворушливіша думка стосується Ро.

Ми не можемо змінити дитинство.

Але можемо іноді дати собі те, чого тоді бракувало.

Безпеку.

Гру.

Сміх.

Турботу.

Це не перепише минуле.

Але може додати щось до теперішнього.

Саме це робить Ґайнан.

Вона не лікує Ро.

Вона грається з нею.

І цього достатньо.

Підсумок

«Сірванці» — один із найдивніших епізодів шостого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління».

І, напевно, один із тих, які або дуже подобаються, або викликають питання:

«Хто це затвердив?»

Концепція звучить майже як сюжет мультсеріалу:

Пікар, Ро, Ґайнан і Кейко після транспортної аварії стають дітьми.

Потім ференгі захоплюють «Ентерпрайз».

І дітям доводиться врятувати корабель.

На папері це виглядає безглуздо.

Місцями на екрані —

теж.

Але епізод має одну велику перевагу:

він добре знає своїх персонажів.

Пікар реагує саме як Пікар.

Для нього дитяче тіло — насамперед проблема командування.

Він не хоче втрачати роль.

Не хоче, щоб зовнішність перекреслювала десятиліття досвіду.

І зрештою саме цей досвід дозволяє йому перетворити слабкість на перевагу.

Ро реагує інакше.

Бо дитинство для неї не було безпечним.

Повернення до молодого тіла пробуджує не ностальгію, а дискомфорт.

І лише завдяки Ґайнан вона вперше дозволяє собі пережити маленький шматок того дитинства, якого колись не мала.

Саме ця сюжетна лінія перетворює епізод із чистої комедії на щось трохи більше.

Кейко нагадує, що вік — це не просто фізіологія.

Дорослість означає мережу стосунків.

Шлюб.

Батьківство.

Професію.

Соціальну ідентичність.

Коли тіло раптово перестає відповідати цій ролі, проблема значно складніша, ніж просто «тепер я нижчий».

Ґайнан демонструє протилежну мудрість.

Якщо ситуацію не можна миттєво змінити —

іноді можна побачити, що в ній є цікавого.

Для істоти, яка прожила століття, кілька днів дитинства не катастрофа.

Можливо, навіть подарунок.

А ференгі…

Так.

Ференгі захопили «Ентерпрайз».

Нехай історія пробачить сценаристам.

Бо принаймні завдяки цьому ми отримали одну з найбільш абсурдно прекрасних сцен у кар’єрі Жана-Люка Пікара:

один із найповажніших капітанів Зоряного флоту використовує дитячу істерику як тактичний інструмент.

І вона працює.

Можливо, саме це найкраще передає дух серії.

«Rascals» не просить ставитися до себе надто серйозно.

Вона пропонує на сорок п’ять хвилин прийняти просту фантазію:

що буде, якщо дорослі знову стануть дітьми, але збережуть усе, чого навчилися?

Відповідь виявляється різною.

Хтось боротиметься за авторитет.

Хтось сумуватиме за родиною.

Хтось уперше дозволить собі погратися.

А хтось організує повстання проти ференгі.

Тому «Сірванці» — не велика класика «Зоряного шляху».

Не філософська вершина.

Не технічно переконлива наукова фантастика.

Не епізод, який варто використовувати як доказ військової ефективності Galaxy-class.

Але це тепла, смішна й напрочуд людяна історія.

І іноді цього достатньо.

Бо дорослішання дає нам досвід.

Але воно не зобов’язує назавжди відмовлятися від гри.

І, як показала Ро Ларен, іноді одна година справжнього дитинства може бути ціннішою за десятки правильних слів про минуле.

А як показав Жан-Люк Пікар —

ніколи не недооцінюйте дванадцятирічного хлопчика.

Особливо якщо цей хлопчик командував «Ентерпрайзом».

Виробнича історія епізоду майже така ж цікава, як і сам сюжет: задум про дорослих персонажів, перетворених на дітей зі збереженням дорослої свідомості, кілька разів переписували; фінальне доопрацювання проходило через Рональда Д. Мура. Він пізніше визнавав, що загалом не любив серію — особливо через неправдоподібне захоплення «Ентерпрайза» ференгі, — але вважав лінію Ро та Ґайнан вдалою. Рік Берман, навпаки, характеризував епізод як веселий та винахідливий. Memory Alpha