Є речі, які у Всесвіті «Зоряного шляху» всі давно сприймають як абсолютно буденні.

Зорельоти рухаються швидше за світло.

Комп’ютер може створити в голопалубі майже будь-яку реальність.

Лікар здатний за кілька хвилин вилікувати травму, після якої людина XXI століття місяцями лежала б у лікарні.

А транспортер може розібрати тебе на молекули, перетворити на потік енергії, переслати через космос і зібрати назад.

І всі поводяться так, ніби це ліфт.

Реджинальд Барклі — один із небагатьох людей у Зоряному флоті, який дивиться на останній пункт і ставить цілком розумне питання:

«Ви впевнені, що це нормально?»

Саме навколо цього будується друга серія шостого сезону «Зоряного шляху: Наступне покоління» — «Realm of Fear».

На перший погляд це невеликий камерний епізод про фобію одного офіцера.

Але поступово він перетворюється на дивну суміш психологічної драми, наукової фантастики, детективу й майже чистого хорору.

І найцікавіше тут те, що Барклі, якого всі вважають надто тривожним, цього разу має дуже вагому причину боятися.

Бо всередині транспортного променя справді щось є.

Людина, яка боїться майбутнього

Реджинальд Барклі завжди був одним із найбільш незвичайних другорядних персонажів «Наступного покоління».

Екіпаж «Ентерпрайза» складається переважно з людей, яких можна було б поставити на рекламний плакат Зоряного флоту.

Пікар спокійний, дисциплінований і надзвичайно освічений.

Райкер упевнений у собі.

Дейта майже завжди раціональний.

Ворф готовий дивитися небезпеці прямо в обличчя.

Джорді блискуче розв’язує технічні проблеми.

Беверлі Крашер зберігає професійну холоднокровність у кризових ситуаціях.

А Барклі…

Барклі нервує.

Він заїкається.

Уникає людей.

Страждає від соціальної тривожності.

Зациклюється на проблемах.

Може годинами думати про те, що з ним щось не так.

Саме тому він виглядає напрочуд сучасним персонажем.

Це не герой, який завжди впевнено крокує назустріч небезпеці.

Це людина, яка перед небезпекою спочатку уявить двадцять сім можливих способів померти.

А потім ще два, про які не подумала спочатку.

І лише після цього зробить крок уперед.

USS Yosemite не відповідає

Серія починається з класичної для «Наступного покоління» ситуації.

«Ентерпрайз» знаходить наукове судно Зоряного флоту USS Yosemite, яке перестало виходити на зв’язок.

Корабель досліджував незвичайний плазмовий феномен.

Екіпаж зник.

Системи працюють нестабільно.

Що могло статися?

З погляду глядача «Зоряного шляху» це вже майже жанрове правило:

якщо маленьке наукове судно Федерації досліджує незрозумілий космічний феномен і раптом перестає відповідати, шанс того, що всередині відбувається щось дуже погане, наближається до ста відсотків.

Але команді потрібно потрапити на корабель.

Звичайне стикування небезпечне через навколишній плазмовий потік.

Тому залишається транспортер.

Для більшості екіпажу — звичайна процедура.

Для Барклі — приблизно як повідомлення:

«Вітаємо. Сьогодні вам доведеться добровільно зайти до машини, яка розщепить ваше тіло на субатомному рівні. Гарного дня».

Транспортер як машина жаху

Транспортер — одна з найвідоміших технологій «Star Trek».

Але серіал майже завжди показує її з точки зору людей, які повністю довіряють системі.

Стаєш на платформу.

Лунає характерний звук.

Світиться промінь.

Через секунду ти на планеті.

Зручно.

Швидко.

Немає пробок.

Але якщо подумати про сам принцип хоча б трохи довше, ситуація стає значно менш комфортною.

Транспортер сканує твоє тіло.

Розкладає матерію.

Перетворює її на енергетичний потік.

Передає.

Відновлює структуру.

Теоретично все добре.

Практично виникає маленьке філософське питання:

а людина, яка з’явилася на іншій платформі, точно є тобою?

Чи, можливо, оригінал було знищено, а на іншому кінці створено ідеальну копію?

«Зоряний шлях» зазвичай не надто заглиблюється в цю проблему.

«Realm of Fear» теж не робить її центральною.

Але вперше серія дозволяє персонажу поводитися так, як поводилася б значна частина реальних людей.

Барклі просто каже:

мені це не подобається.

І він має аргументи

Найкраще в історії те, що сценарій не робить страх Барклі зовсім абсурдним.

Так, статистично транспорт є надзвичайно безпечним.

Так, технологія використовується щодня.

Так, Зоряний флот має десятиліття досвіду.

Але Барклі добре знає, що аварії існують.

І глядач теж це знає.

За попередні п’ять сезонів ми вже бачили достатньо транспортних аномалій, щоб трохи співчувати йому.

Люди можуть застрягти між фазами.

Можуть з’явитися дивні копії.

Можуть виникнути проблеми з матеріалізацією.

Можуть статися речі, після яких інженер скаже:

«Це технічно неможливо».

А у «Зоряному шляху» фраза «це технічно неможливо» майже завжди означає:

«Це вже відбувається».

Барклі відмовляється

Коли Райкер, Ворф і Крашер готуються перейти на Yosemite, Барклі також має приєднатися до команди.

Але не може.

Страх стає сильнішим.

Особливо після попередження Майлза О’Браєна про можливі нестабільності під час транспортування через плазмові перешкоди.

О’Браєн говорить про це майже професійно.

Для нього це просто технічна деталь.

Для Барклі переклад звучить приблизно так:

«Машина, якої ви смертельно боїтеся, сьогодні працюватиме трохи гірше, ніж зазвичай».

Результат передбачуваний.

Барклі тікає.

І тут серія робить дуже важливу річ.

Вона не перетворює його на комедійного боягуза.

Так, ситуація місцями смішна.

Але сам страх персонажа показаний серйозно.

Розмова з Трой

Барклі звертається до Діани Трой.

І ця сцена дуже добре демонструє те, для чого радниця взагалі потрібна на зорельоті.

Не для того, щоб повідомляти Пікару:

«Я відчуваю ворожість».

А для допомоги людям, які мають реальні психологічні труднощі.

Трой не говорить:

«Просто перестань боятися».

Вона не висміює його.

Не каже, що страх нелогічний і тому його не повинно існувати.

Вона пропонує техніки релаксації.

Зокрема бетазоїдську вправу під назвою «плексинг».

І тут сценарій добре розуміє природу фобії.

Людина може чудово усвідомлювати, що страх перебільшений.

Це не означає, що страх зникне.

Барклі сам знає статистику.

Він офіцер Зоряного флоту.

Він вивчав принципи транспортування.

Він може пояснити, як працює машина.

Але знання не вимикає панічну реакцію.

Найсміливіша людина в кімнаті

І тут виникає цікава думка.

Кого можна назвати сміливішим?

Ворфа, який не боїться транспортера?

Чи Барклі, який смертельно його боїться, але все одно повертається?

Сміливість — це не відсутність страху.

Якщо ти нічого не боїшся, тобі не потрібно долати страх.

Барклі повертається на платформу транспортера.

Починає виконувати вправи Трой.

Намагається контролювати дихання.

І дозволяє О’Браєну активувати систему.

Для Ворфа це звичайний робочий день.

Для Барклі — маленький особистий подвиг.

Саме тому персонаж настільки симпатичний.

Щось у промені

І тоді відбувається момент, після якого психологічна драма перетворюється на хорор.

Під час транспортування Барклі бачить щось.

У світному потоці перед ним виникає дивна істота.

Аморфна.

Незрозуміла.

Майже примарна.

Вона рухається до нього.

Барклі матеріалізується.

Він живий.

Транспортер працює нормально.

Ніхто інший нічого не бачив.

Логічний висновок:

галюцинація.

І тут починається найцікавіша частина історії.

Коли тривожній людині ніхто не вірить

Барклі вже має репутацію.

У цьому його головна проблема.

Якщо Ворф скаже:

«Я бачив істоту всередині транспортного променя»,

йому, можливо, одразу дадуть фазер.

Якщо Дейта скаже те саме, Джорді почне сканування систем.

Якщо Пікар це скаже, корабель перейде у жовту тривогу.

А коли це говорить Барклі?

Перша думка всіх:

у нього панічна атака.

Це дуже сильний драматичний механізм.

Глядач теж не знає, кому вірити.

Ми бачили істоту.

Але бачили її очима Барклі.

Можливо, це справді галюцинація.

Можливо, він настільки боїться транспортера, що мозок створив образ небезпеки.

А можливо…

там справді щось було.

«Транспортерний психоз»

Барклі починає шукати пояснення.

І знаходить старий медичний діагноз — так званий транспортний психоз.

Колись він виникав у людей після транспортування.

Симптоми могли включати:

дезорієнтацію,

параною,

сенсорні порушення,

галюцинації.

Проблема лише в тому, що захворювання майже зникло після вдосконалення транспортних систем.

Останній відомий випадок стався десятиліття тому.

Для лікарів це аргумент проти діагнозу.

Для Барклі — ще одна причина хвилюватися.

Бо тривожна людина, яка починає читати медичний довідник, майже завжди знаходить саме ту хворобу, якої боялася.

Навіть у XXIV столітті інтернет-самодіагностика, схоже, просто стала швидшою.

О’Браєн — найгірша людина для такого страху

Особливо цікаво працює участь Майлза О’Браєна.

Він — начальник транспортера.

Людина, яка проводить через нього тисячі людей.

Для нього ця машина настільки буденна, що страх Барклі спочатку здається майже дивним.

О’Браєн пояснює:

транспорт надзвичайно безпечний.

Системи мають резервування.

Є контроль шаблону.

Є діагностика.

Аварії практично не трапляються.

І все це правда.

Але психологічно це майже не допомагає.

Бо страх Барклі не базується на статистиці.

Якщо людина боїться літати, фраза «авіація статистично безпечніша за автомобілі» рідко миттєво лікує фобію.

Сам Бреннан Брага згодом пояснював, що ідея епізоду виникла частково з його власного страху польотів: якщо сучасні люди можуть боятися літака, чому хтось у XXIV столітті не може боятися транспортера?

Технологія як джерело страху

Це робить «Realm of Fear» напрочуд універсальною історією.

Практично кожна технологічна епоха має речі, яким люди мусять навчитися довіряти.

Перші пасажири залізниць боялися великих швидкостей.

Люди боялися автомобілів.

Літаків.

Рентгенівських апаратів.

Ядерної енергетики.

Штучного інтелекту.

Автономних машин.

У XXIV столітті список просто зміниться.

Можливо, люди перестануть боятися літаків.

Зате будуть думати:

«Чи хочу я сьогодні добровільно перетворюватися на енергетичний шаблон?»

Прогрес не скасовує страх.

Він лише створює нові об’єкти для нього.

Барклі бачить істоту знову

Після першого випадку страх посилюється.

Але Барклі все одно продовжує розслідування.

І знову використовує транспортер.

Цього разу істота з’являється чіткіше.

Більше того — вона ніби намагається його схопити.

Тепер ситуація вже майже нагадує класичну історію жахів.

Герой бачить монстра.

Ніхто не вірить.

Монстр з’являється знову.

Герой починає сумніватися у власному розумі.

Це архетип, який використовували сотні хорорів.

Але «Наступне покоління» переносить його всередину однієї зі своїх найвідоміших технологій.

І це геніально просто.

Найстрашніше місце — між двома місцями

Зазвичай транспортування показують як миттєвий процес.

Людина зникає тут.

З’являється там.

Але «Realm of Fear» робить дещо незвичне:

показує транспортування з точки зору самого пасажира.

Барклі залишається у свідомості.

Навколо нього все перетворюється на світний, викривлений простір.

Він ніби зависає між матеріальними станами.

Саме це робить сцену настільки дивною.

Ми бачимо місце, якого начебто не повинно існувати.

Простір між «тут» і «там».

Між матеріалізацією та дематеріалізацією.

Між тілом і енергією.

І в цьому просторі живе щось інше.

Космічний хорор без темряви

Цікаво, що епізод майже не використовує традиційні засоби жахів.

Немає темного замку.

Немає дощу.

Немає крові.

Немає чудовиська, яке переслідує людей коридорами.

Навпаки.

Транспортерна кімната яскраво освітлена.

Поруч стоїть О’Браєн.

Системи повідомляють, що все нормально.

А Барклі бачить монстра.

Саме контраст створює страх.

Небезпека знаходиться всередині найбільш контрольованої технологічної процедури.

Там, де її не повинно бути.

Перевірка систем

Барклі переконує Джорді провести повну діагностику транспортера.

І тут починається дуже характерна для «Наступного покоління» технічна частина.

Системи перевіряють.

Підсистеми аналізують.

Журнали сканують.

Патерн-буфери тестують.

І все працює.

О’Браєн і Ла Форж не знаходять нічого неправильного.

Це ще більше ускладнює ситуацію.

Якщо машина справна, значить проблема в Барклі.

Принаймні так здається.

А для людини з тривожним розладом це майже найгірший можливий сценарій:

ти бачиш небезпеку,

але всі прилади кажуть, що небезпеки немає.

Страх самого себе

Поступово Барклі починає боятися вже не транспортера.

Він починає боятися, що втрачає контроль над власним розумом.

Це значно серйозніше.

Фобія має зрозумілий об’єкт.

Ось машина.

Я її боюся.

Але якщо проблема знаходиться у твоєму мозку, втекти від неї неможливо.

Саме тут епізод перестає бути просто історією про смішного нервового інженера.

Дуайт Шульц грає Барклі з великим співчуттям.

Його персонаж розуміє, наскільки дивно звучить його розповідь.

Він сам хотів би не вірити собі.

Але бачив те, що бачив.

Підозрілі сліди

Поступово з’являються докази, що з ним справді щось відбувається.

Доктор Крашер виявляє незвичайну іонізацію.

Подібні сліди пов’язані з матеріалами, перенесеними з Yosemite.

Зникає проста версія «це лише панічна атака».

Щось фізичне справді відбувається.

І Барклі отримує те, чого йому бракувало:

підтвердження.

Не того, що він повністю розуміє ситуацію.

А того, що його досвід реальний.

Це важливий момент.

Плазмовий зразок

Команда вирішує повторити експеримент із матеріалом із Yosemite.

Зразок плазми транспортують на «Ентерпрайз».

Встановлюють силове поле.

Проводять аналіз.

І зразок вибухає.

А потім прилади фіксують складні біомагнітні структури.

Тепер стає зрозуміло:

явище пов’язане не просто з енергетичною аномалією.

У ньому є щось біологічне.

Щось живе.

А потім Барклі падає.

На його тілі з’являються світні ділянки.

Для людини, яка весь епізод боялася транспортної інфекції, це, мабуть, максимально невдалий розвиток подій.

Те, що здавалося монстрами

Розв’язка використовує класичний прийом «Зоряного шляху»:

те, що спочатку виглядало небезпечним, виявляється зовсім іншим.

Істоти, які Барклі бачив у транспортному потоці, не були хижаками.

Вони не нападали на нього.

Вони були людьми.

Членами екіпажу Yosemite.

Під час аварії їхні транспортні шаблони застрягли в системі.

Через фазові та енергетичні аномалії вони опинилися в дивному стані.

Те, що Барклі сприймав як чудовиськ, було спотвореним образом людей, які намагалися врятуватися.

Вони простягали до нього руки не для нападу.

А для допомоги.

Страх змінює інтерпретацію

І це, мабуть, найкраща ідея всього епізоду.

Барклі бачив реальність.

Він не галюцинував.

Але його страх неправильно інтерпретував побачене.

Це тонке психологічне спостереження.

Страх не завжди створює речі, яких немає.

Іноді він бере реальний об’єкт і надає йому найстрашнішого можливого значення.

Шурхіт стає злодієм.

Тінь стає людиною.

Турбулентність у літаку стає початком катастрофи.

Незнайоме відчуття в тілі стає симптомом смертельної хвороби.

Барклі справді бачив щось.

Помилка була не в сенсорному сприйнятті.

Помилка була в інтерпретації.

Барклі повертається добровільно

Фінальний акт змушує Барклі зробити саме те, чого він найбільше боїться.

Знову зайти в транспортер.

Тільки цього разу він робить це, знаючи, що всередині справді є дивні істоти.

Раніше його заспокоювали:

«Там нічого немає».

Тепер відповідь:

«Там щось є. І нам потрібно, щоб ти туди повернувся».

Це чудове завершення особистої арки.

Барклі не позбувся страху магічним чином.

Він усе ще боїться.

Але страх уже не керує ним повністю.

Рятівник, якого вважали боягузом

Барклі входить у промінь.

Бачить «істот».

І цього разу не відступає.

Він простягає руку.

Хапає одну з них.

Під час матеріалізації з’ясовується правда.

Це член екіпажу Yosemite.

Завдяки діям Барклі інших також можна врятувати.

Це дуже задовільна розв’язка.

Людина, яку всі вважали надто нервовою для транспортування, стає саме тією людиною, яка розгадує проблему транспортера.

Його слабкість стає перевагою.

Чому?

Тому що Барклі звертав увагу на те, що всі інші ігнорували.

Для інших транспорт був настільки буденною технологією, що вони навіть не дивилися на нього як на можливе джерело аномалії.

Барклі дивився.

Бо боявся.

І саме тому побачив проблему.

Коли тривожність може бути корисною

Це не означає, що серіал романтизує тривожний розлад.

Барклі справді страждає від нього.

Його страх ускладнює роботу.

Змушує уникати ситуацій.

Створює проблеми.

Але епізод показує іншу сторону.

Люди з підвищеною тривожністю часто надзвичайно уважні до ризиків.

Вони помічають деталі.

Перевіряють системи.

Ставлять запитання, які інші вважають зайвими.

У більшості випадків загрози немає.

Але інколи саме така людина першою бачить реальну проблему.

На зорельоті, де щотижня трапляється щось «неможливе», Барклі, можливо, не найгірший співробітник.

Людина проти ідеального майбутнього

Барклі важливий ще й тому, що руйнує ідеалізований образ людей XXIV століття.

Ранні сезони «Наступного покоління» іноді створювали враження, що людство майбутнього майже повністю подолало психологічні проблеми.

Люди освічені.

Дисципліновані.

Емоційно зрілі.

Конфлікти вирішують розмовою.

А потім з’являється Барклі.

І каже:

ні.

У майбутньому люди все одно будуть нервувати.

Будуть соромитися.

Матимуть фобії.

Будуть самотніми.

Будуть невпевненими.

Технологічний прогрес не перепише людську психіку.

І через це Всесвіт «Star Trek» стає переконливішим.

Дуайт Шульц і складність Барклі

Барклі дуже легко було б зіграти як карикатуру.

Нервовий голос.

Смикання.

Заїкання.

Комедійні реакції.

Все це в персонажі є.

Але Дуайт Шульц постійно додає до цього вразливість.

Ми сміємося не над тим, що Барклі страждає.

Ми часто сміємося тому, що впізнаємо себе.

Хто не думав:

«А що, якщо саме сьогодні трапиться та одна аварія на мільйон?»

Барклі просто думає про це значно інтенсивніше.

Трой цього разу справді потрібна

Окремо варто відзначити Діану Трой.

У «Realm of Fear» її робота показана набагато краще, ніж у багатьох інших епізодах.

Вона:

слухає Барклі;

не заперечує його емоції;

пропонує методи контролю страху;

заохочує поступове зіткнення з об’єктом фобії.

Фактично це схоже на елементи експозиційної терапії.

Барклі не повинен нескінченно уникати транспортера.

Бо уникнення лише посилюватиме страх.

Він має поступово навчитися переносити дискомфорт.

І це працює.

Хоча, справедливості заради, більшість терапевтів, мабуть, не планує завершувати лікування пацієнта від страху ліфтів, відправивши його в ліфт із реальною міжпросторовою істотою.

Але це «Ентерпрайз».

Тут методики іноді доводиться адаптувати.

Джорді як хороший керівник

Ла Форж також поводиться цікаво.

Він не відразу вірить у монстрів.

І це нормально.

Як інженер, Джорді потребує доказів.

Але він не просто відкидає слова Барклі.

Він проводить діагностику.

Перевіряє системи.

Розглядає технічні варіанти.

Це хороша демонстрація здорового скептицизму.

Не:

«Ти все вигадуєш».

А:

«Я не бачу доказів, але перевіримо».

Саме таким і має бути науковий підхід.

О’Браєн перед Deep Space Nine

«Realm of Fear» також цікава тим, що це один із останніх епізодів «Наступного покоління», де Майлз О’Браєн ще регулярно працює на «Ентерпрайзі».

Незабаром персонаж перейде до «Star Trek: Deep Space Nine» і стане одним із головних членів екіпажу станції.

Тут він усе ще начальник транспортера.

Його сцени з Барклі особливо кумедні через професійну іронію.

Барклі уникає О’Браєна не тому, що не любить його.

Він уникає людини, яка символізує те, чого боїться найбільше.

Фактично О’Браєн для нього — ходяча реклама транспортера.

Павук

Фінальна жартівлива сцена чудово завершує епізод.

Після всього пережитого Барклі говорить О’Браєну, що, здається, подолав страх транспортування.

Велика перемога.

Особисте зростання.

Людина перемогла фобію.

А потім з’являється домашній павук О’Браєна.

І Барклі моментально нервує.

Ідеальна крапка.

Тому що психологічне здоров’я — не відеогра.

Не можна пройти один рівень і отримати напис:

«Усі страхи видалено».

Він подолав один страх.

Інші залишилися.

Вітаємо з людяністю.

Чи справді серія страшна?

Цікаво, що сам Бреннан Брага пізніше вважав, що епізод міг бути значно страшнішим.

За його словами, він уявляв істот у транспортному потоці моторошнішими, але візуально реалізувати аморфних чудовиськ так, щоб вони справді лякали, виявилося складно.

Це відчувається.

За сучасними стандартами ефект істот виглядає досить простим.

Вони не надто страшні.

Місцями навіть трохи гумові.

Але сама концепція працює краще за спецефект.

Ти знаходишся в моменті, коли твоє тіло буквально перестає бути тілом.

Навколо тебе енергетичний потік.

Ти не можеш втекти.

І раптом щось тягнеться до тебе.

Навіть неідеальна графіка не повністю руйнує таку ідею.

Забагато технобалаканини

Слабше працює остання третина епізоду.

Після атмосферної першої половини сценарій починає пояснювати загадку.

І пояснює.

Потім пояснює пояснення.

Потім хтось пояснює ще одну фазову аномалію.

Плазмові потоки.

Біомагнітні структури.

Патерн-буфери.

Іонізація.

Резонансні частоти.

Фазові зміни.

Саме Джері Тейлор пізніше визнавала, що фінальна частина, можливо, занадто сильно загрузла в технічних поясненнях.

І це правда.

Хорор працює краще, коли невідоме залишається хоча б трохи невідомим.

Коли Дейта десять хвилин пояснює фізику монстра, монстр стає менш страшним.

Типова проблема «Наступного покоління»

Це взагалі характерна риса серіалу.

Спочатку:

«ЩО ЦЕ?!»

Через двадцять хвилин:

«Капітане, схоже, субпросторовий інверсійний потік спричинив тимчасову декогеренцію молекулярних шаблонів».

Пікар:

«Чи можемо ми це виправити?»

Джорді:

«Можливо, якщо переналаштуємо фазові котушки».

І Всесвіт знову врятований.

У найкращих серіях технічна логіка допомагає драмі.

У слабших — починає її душити.

«Realm of Fear» знаходиться десь посередині.

Але психологічна логіка працює

Навіть коли технічне пояснення стає перевантаженим, історія Барклі залишається зрозумілою.

На початку:

він боїться.

Потім:

змушує себе діяти.

Далі:

стикається з підтвердженням власного найгіршого страху.

Потім:

вважає, що втрачає розум.

І нарешті:

повертається в небезпечну ситуацію добровільно, щоб допомогти іншим.

Це проста й дуже добра арка персонажа.

Чому Барклі підходить для цієї історії краще за будь-кого

Уявімо той самий сюжет із Ворфом.

Ворф бачить монстра.

Ворф намагається вдарити монстра.

Кінець.

З Райкером?

Райкер бачить дивну істоту й негайно доповідає.

Усі починають розслідування.

З Дейтою?

Прилади довіряють його сенсорним спостереженням.

З Барклі історія працює тому, що ми можемо сумніватися.

Так само, як сумнівається він сам.

Саме його ненадійність як свідка створює напругу.

А потім виявляється, що найменш надійний свідок був єдиним, хто бачив правду.

«Царство страху» як назва

Назва «Realm of Fear» дуже вдала.

Бо «царство страху» — це не транспортер.

Це внутрішній світ Барклі.

Весь епізод ми перебуваємо всередині його сприйняття.

Звичайна технологія стає загрозою.

Світний промінь — пасткою.

Рухома тінь — чудовиськом.

Медичний симптом — смертельною хворобою.

І навіть коли небезпека справді існує, страх змінює її форму.

Серія про довіру

Є ще одна тема, яка легко губиться за транспортерним сюжетом.

Довіра.

Барклі має навчитися довіряти машині.

Але ще важливіше — інші повинні навчитися довіряти Барклі.

Екіпаж не може просто списувати його слова через історію психологічних проблем.

Людина може бути тривожною і водночас мати рацію.

Може мати фобію й правильно бачити небезпеку.

Може звучати невпевнено й давати цінну інформацію.

Це напрочуд сучасна думка.

Чи вилікувався Барклі?

Не зовсім.

І добре, що ні.

Було б надто просто:

сорок п’ять хвилин пригод —

і фобія зникла.

Людська психіка працює не так.

Барклі отримав позитивний досвід.

Він кілька разів успішно транспортувався.

Навчився керувати панікою.

Зіткнувся з найбільшим страхом.

Це величезний прогрес.

Але це не означає, що відтепер він із задоволенням стрибатиме в кожен транспортер.

Особливо знаючи, що тепер має доказ:

так, усередині променя іноді справді можуть бути люди-черв’яки.

Дякую, Зоряний флот.

Дуже заспокоїли.

Місце серії у шостому сезоні

Після масштабної часової пригоди «Time’s Arrow, Part II» друга серія сезону різко зменшує масштаб.

Немає історичного Сан-Франциско.

Немає Марка Твена.

Немає подорожі на п’ять століть у минуле.

Є одна людина.

Одна фобія.

Одна технологія.

І загадка.

Це хороший приклад того, наскільки різноманітним міг бути «The Next Generation».

Один тиждень — часова епопея.

Наступний — психологічний хорор у транспортній кімнаті.

Потім може бути дипломатична драма.

Потім комедія.

Потім Борґи.

Потім Пікар грає на флейті й змушує глядача плакати.

Технологічний оптимізм із маленькою тріщиною

«Зоряний шлях» зазвичай оптимістично ставиться до технології.

Машини не є ворогом.

Наука дозволяє покращити життя.

Але «Realm of Fear» додає важливе уточнення:

навіть безпечна технологія може психологічно лякати.

Іноді достатньо просто зрозуміти, як вона працює.

Чесно кажучи, транспортер, можливо, був би значно популярнішим, якби нікому ніколи не пояснювали його фізику.

«Встаньте на платформу».

«А що вона робить?»

«Не хвилюйтеся».

«Але…»

«Ми сказали: НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ».

Підсумок

«Царство страху» — не одна з великих епічних серій «Зоряного шляху: Наступне покоління».

Тут немає масштабної битви.

Немає великої політичної дилеми.

Немає Q.

Немає Борґів.

Немає долі Федерації на кону.

І саме тому серія цікава.

Вона бере одну маленьку деталь Всесвіту «Star Trek», яку глядач уже давно сприймає як належне, і питає:

а що, якщо хтось цього насправді боїться?

З цього простого питання народжується одна з найлюдяніших історій Барклі.

Його страх смішний лише доти, доки ми не починаємо думати про транспортер серйозно.

Його галюцинації здаються проявом тривоги лише доти, доки не з’ясовується, що всередині променя справді хтось є.

Його слабкість здається проблемою лише доти, доки саме вона не допомагає врятувати людей.

Сценарій іноді перевантажений технічними поясненнями.

Спецефекти істот сьогодні вже не дуже лякають.

Деякі елементи розв’язки з’являються надто швидко.

Але центральна ідея залишається дуже сильною.

Страх не завжди бреше.

Іноді він просто неправильно пояснює правду.

Барклі побачив чудовисько.

Насправді перед ним була людина, яка просила про допомогу.

І щоб це зрозуміти, йому довелося зробити найскладніше:

повернутися туди, де було страшно.

Саме тому фінальна перемога Барклі відчувається заслуженою.

Він не стає Ворфом.

Не перетворюється на безстрашного героя.

Не отримує чарівної впевненості.

Він залишається Барклі.

Нервовим.

Трохи незграбним.

Схильним усе аналізувати.

Здатним панікувати через павука через п’ять хвилин після порятунку людей із транспортного буфера.

Але тепер він знає дещо важливе.

Страх можна відчути —

і все одно зробити крок уперед.

Для серіалу про майбутнє людства це напрочуд проста думка.

І, можливо, одна з найбільш людських.

Бо навіть у XXIV столітті ми, схоже, все ще боятимемося невідомого.

Просто невідоме іноді знаходитиметься не за краєм Галактики.

А всередині транспортного променя.

Цей епізод цікавий і з виробничої точки зору: Бреннан Брага називав його одним зі своїх найбільш особистих сценаріїв через власний страх польотів, тоді як Джері Тейлор вважала задум Барклі з фобією транспортера дуже природним поєднанням знайомого сучасній людині страху з технологіями майбутнього. Обоє водночас визнавали, що фінальна частина серії вийшла перевантаженою технічними поясненнями. Memory Alpha