Шостий сезон «Зоряного шляху: Наступне покоління» починається не з нового старту, не з чергової дипломатичної місії й навіть не з традиційної зустрічі з невідомою цивілізацією. Він відкривається там, де завершився п’ятий сезон: у Сан-Франциско 1893 року, серед коней, капелюхів, газових ліхтарів, холери, письменників, дивних прибульців і членів екіпажу зорельота, які дуже стараються не пояснювати людям XIX століття, що вони взагалі-то прилетіли з XXIV.

«Time’s Arrow, Part II» — друга половина однієї з найбільш незвичних пригод «Наступного покоління». Це історія про подорож у часі, але набагато меншою мірою вона цікавиться часовими парадоксами, ніж можна було б очікувати. Її справжня тема — зустріч різних епох, уявлень про майбутнє та ставлення до смерті.

А ще це серія, у якій Марк Твен фактично проводить власну інспекцію Федерації.

І, мабуть, тільки «Зоряний шлях» може зробити це так, щоб усе виглядало цілком природно.

Минуле, яке вже стало майбутнім

Попередня серія залишила екіпаж «Ентерпрайза» у дуже незручній ситуації.

Під Сан-Франциско було знайдено голову Дейти, яка пролежала там приблизно п’ять століть. Сам Дейта при цьому був абсолютно цілим і справно ходив коридорами корабля.

Для андроїда це, звісно, створювало дещо специфічну екзистенційну проблему.

Якщо твоя власна відрубана голова лежала під землею сотні років, можна зробити щонайменше два висновки.

Перший: подорожі в часі знову зіпсували комусь робочий день.

Другий: у певний момент найближчого майбутнього з твоєю шиєю трапиться щось надзвичайно неприємне.

Дейта сприймає це у своєму типовому стилі — спокійно, майже математично. Для нього знайдена голова є не просто попередженням про смерть, а доказом того, що його існування має певну завершеність.

Парадоксально, але для істоти, яка потенційно може функціонувати надзвичайно довго, думка про смертність стає майже подарунком.

І саме ця тема переходить у другу частину.

Тепер Пікар, Райкер, Крашер, Трой і Ла Форж також опинилися в XIX столітті. Їм потрібно знайти Дейту, зрозуміти природу прибульців-девідіанців і не дозволити їм продовжувати використовувати людей минулого як джерело життєвої енергії.

Звучить як типовий день на «Ентерпрайзі».

Якщо, звичайно, не враховувати відсутність «Ентерпрайза».

Сан-Франциско 1893 року

Однією з найбільших принад двосерійної історії залишається саме історичне середовище.

Герої «Наступного покоління» настільки органічно асоціюються з чистими коридорами зорельота, сенсорними панелями, реплікаторами та транспортерами, що переміщення їх у кінець XIX століття автоматично створює цікаву напругу.

Тут немає трикодерів на кожному кроці.

Немає комп’ютера, якому можна сказати:

— Комп’ютере, проаналізуй просторово-часову аномалію.

І почути через десять секунд:

— Аналіз завершено.

Натомість є готелі, кінні екіпажі, газети, поліція, лікарні та люди, які можуть поставити дуже логічне питання: чому ці дивні незнайомці говорять і поводяться так, наче щойно висадилися з іншої планети?

Тому членам екіпажу доводиться імпровізувати.

Особливо Райкеру.

У цьому серіал традиційно прекрасний. Вільям Райкер — людина, яка здатна потрапити майже в будь-яке суспільство Всесвіту і через п’ять хвилин поводитися так, ніби вже має там службове посвідчення, знайомого бармена та принаймні одну романтичну історію.

У Сан-Франциско XIX століття він також досить швидко пристосовується.

Доктор Крашер тим часом отримує можливість зіткнутися із системою медицини минулого, і тут контраст стає значно темнішим.

Для людини XXIV століття, де величезну кількість смертельних для нас захворювань лікують майже буденно, кінець XIX століття виглядає жорстоким місцем.

Особливо під час епідемії.

І саме ця деталь допомагає прибульцям приховувати свою діяльність.

Девідіанці: хижаки, які полюють у часі

Девідіанці — не найвідоміші противники в історії «Зоряного шляху».

Вони не отримали культурного статусу борґів.

Не стали довготривалими політичними суперниками Федерації, як ромуланці.

Не побудували імперію, подібну до клінгонської.

Але сама ідея цих істот напрочуд моторошна.

Вони існують у дещо іншому фазовому стані й використовують часові переміщення, щоб полювати на людей XIX століття. Жертви стають для них джерелом енергії.

Причому вибір епохи далеко не випадковий.

Наприкінці XIX століття смерть від хвороби могла бути звичайною частиною міського життя. Якщо людина помирала під час епідемії, її смерть не обов’язково викликала масштабне розслідування.

Для хижака це ідеальний камуфляж.

Не треба приховувати тіло.

Не треба створювати легенду.

Достатньо знайти місце, де смерть і без того стала повсякденністю.

У цьому є майже хорорна складова.

Девідіанці не вторгаються на Землю флотом.

Вони не оголошують війну.

Вони просто знаходять період історії, де люди досить часто помирають без очевидної причини, і починають харчуватися.

Це хижак, який використовує не лише слабкість жертви.

Він використовує слабкість самої епохи.

Дейта серед людей минулого

Особливо цікаво продовжує працювати сюжет Дейти.

У першій частині він фактично залишився сам у XIX столітті й змушений був використовувати власні знання, щоб вижити, знайти житло та організувати дослідження.

У другій частині ця сюжетна лінія поступово переходить від комедії культурного зіткнення до значно серйознішої теми.

Дейта вже знає, чим ця історія для нього закінчиться.

Його голова залишиться в минулому.

Незалежно від того, що робитимуть інші.

У звичайній історії про подорож у часі герой, який отримав таку інформацію, намагався б уникнути долі.

Дейта поводиться інакше.

Він сприймає доказ власної майбутньої смерті майже як науковий факт.

І в цьому є щось дуже характерне для персонажа.

Протягом усього серіалу Дейта хоче зрозуміти людей.

Він вивчає гумор.

Любов.

Дружбу.

Мистецтво.

Страх.

Батьківство.

Соціальні ритуали.

І раптом отримує ще одну частину людського досвіду — смертність.

Не теоретичну.

Особисту.

Для людини знання про власну смерть найчастіше було б тягарем.

Для Дейти воно певною мірою робить його ближчим до тих, кого він усе життя намагається зрозуміти.

Пікар і Ґайнан: зустріч, яка вже відбулася

Але найважливішою емоційною лінією серії стає не історія Дейти.

Це історія Пікара і Ґайнан.

Саме тут сценарій використовує подорож у часі найкраще.

У XXIV столітті Пікар давно знає Ґайнан. Вона — його подруга, довірена особа і людина, до порад якої він ставиться з незвичайною для себе серйозністю.

Їхні стосунки завжди містили натяк на спільне минуле.

Але для Пікара це минуле ще не відбулося.

У 1893 році він зустрічає молодшу версію Ґайнан.

Для неї він незнайомець.

Для нього вона вже близька людина.

Це класичний часовий парадокс стосунків.

Одна людина пам’ятає дружбу, якої друга ще не пережила.

І Патрік Стюарт чудово грає цю дивну асиметрію.

Пікар не може просто підійти й сказати:

«Привіт. Ми будемо друзями кілька століть потому».

Ну, теоретично може.

Після кількох сезонів «Зоряного шляху» це навіть не найдивніший спосіб знайомства.

Але проблема полягає в причинності.

Будь-яка інформація про майбутнє потенційно здатна змінити його.

Тому Пікар одночасно знає Ґайнан дуже добре й мусить поводитися так, ніби майже її не знає.

Саме подібні моменти роблять хороші історії про подорожі в часі цікавими.

Не механіка.

Не рівняння.

Люди.

Що відчуваєш, коли зустрічаєш найкращого друга до того, як він став твоїм другом?

Семюел Клеменс проти XXIV століття

І, звичайно, серія має ще одного надзвичайного персонажа.

Семюела Клеменса.

Тобто Марка Твена.

У виконанні Джеррі Гардіна він стає не просто історичним камео, а своєрідним представником XIX століття.

Клеменс підозрілий.

Допитливий.

Саркастичний.

Самовпевнений.

Надзвичайно спостережливий.

І абсолютно не готовий прийняти пояснення «вам здалося».

Він бачить дивних людей.

Він помічає незвичайні технології.

Він відчуває, що відбувається щось ненормальне.

Тому починає власне розслідування.

Для екіпажу це створює прекрасну проблему.

Вони намагаються врятувати історію.

А поряд ходить один із найвідоміших американських письменників і наполегливо намагається зрозуміти, чому ці підозрілі незнайомці поводяться так, наче знають майбутнє.

У певному сенсі Клеменс тут виконує роль глядача.

Він ставить питання, які поставили б ми.

Що це за люди?

Звідки вони?

Як виглядає їхній світ?

Чи стало людство кращим?

І саме останнє питання поступово стає головним.

Майбутнє очима людини XIX століття

Коли Клеменс отримує можливість побачити майбутнє, «Зоряний шлях» повертається до своєї фундаментальної утопічної ідеї.

Для нас XXIV століття «Наступного покоління» вже знайоме.

Ми знаємо Федерацію.

Знаємо, що на Землі практично подолані голод і крайня бідність.

Знаємо, що людство перестало будувати суспільство навколо накопичення грошей.

Знаємо, що технології дозволили людям сконцентруватися на знаннях, дослідженнях та саморозвитку.

Для Клеменса все це звучить майже фантастично.

І тут виникає прекрасний ефект перспективи.

Те, що для екіпажу «Ентерпрайза» є повсякденністю, для людини XIX століття виглядає дивом.

Але Твен цікавиться не технологіями.

Не реплікатором.

Не зорельотом.

Не швидкістю варп.

Його справжнє питання:

чи стали люди кращими?

Саме через нього серія формулює класичну ідею «Зоряного шляху».

Технологічний прогрес сам по собі нічого не гарантує.

Можна побудувати зорельоти й залишитися жорстоким суспільством.

Можна колонізувати планети й продовжувати експлуатацію слабших.

Можна створити штучний інтелект, реплікатори та транспортатори — й усе одно залишитися варварами з дуже дорогими іграшками.

Головний прогрес Федерації — соціальний.

Людство змінило систему цінностей.

Саме це захоплює Клеменса найбільше.

«Зоряний шлях» як утопія

Сьогодні ця сторона «Наступного покоління» іноді виглядає майже наївною.

Але саме в цьому полягає значна частина його сили.

Серіал не стверджує, що майбутнє автоматично стане прекрасним.

Навпаки.

Історія світу «Star Trek» містить війни, катастрофи, масові смерті та дуже темні періоди.

Але після них людство врешті-решт змогло побудувати щось краще.

Це принципова позиція франшизи.

І персонаж Марка Твена ідеально підходить для її демонстрації.

Він походить із суспільства, де расові та класові конфлікти є повсякденністю, де величезна частина людей не має політичної або економічної влади, де багатство зосереджене в руках небагатьох.

Потрапивши на «Ентерпрайз», він бачить іншу модель.

Не ідеальний Всесвіт.

Федерація також помиляється.

Її чиновники можуть бути самовпевненими.

Її політики іноді приймають сумнівні рішення.

Її капітани регулярно змушені виправляти наслідки чужої дурості.

Але фундаментальна ідея змінилася.

Цінність людини більше не вимірюється її банківським рахунком.

Це одна з тих сцен, у яких «Зоряний шлях» перестає бути просто пригодницьким серіалом про космос.

Він стає дискусією про те, яким суспільство могло б бути.

Трой отримує рідкісний хороший матеріал

Діана Трой у ранніх сезонах серіалу надто часто використовувалася приблизно за схемою:

— Капітане, я відчуваю, що він щось приховує.

Дякуємо, раднице.

Ніхто б не здогадався, що ромуланець із зарядженими фазерами може мати приховані мотиви.

Але розмова Трой із Клеменсом працює набагато краще.

Тут її роль радниці набуває філософського значення.

Вона фактично представляє людство майбутнього.

Не як дипломат.

Не як офіцер.

Як людина, яка пояснює представнику минулого, що цивілізація справді здатна змінитися.

І цікаво, що Твен не приймає це миттєво.

Він скептик.

Це відповідає персонажу.

Людина, яка все життя спостерігала людські дурощі, лицемірство та жадібність, навряд чи легко повірить, що через кілька століть людство раптом стане значно цивілізованішим.

Йому потрібні докази.

І «Ентерпрайз» стає таким доказом.

Парадокс, який не треба виправляти

Багато історій про подорожі в часі будуються навколо необхідності змінити минуле або запобігти зміні історії.

«Time’s Arrow» використовує іншу модель.

Події минулого вже є частиною історії.

Голова Дейти була знайдена тому, що Дейта потрапив у XIX століття.

Дейта потрапив у XIX століття тому, що команда досліджувала обставини появи його голови.

Причина і наслідок утворюють замкнуте коло.

Це так звана причинна петля.

І найцікавіше полягає в тому, що герої фактично не можуть «врятувати» Дейту від цієї події.

Якщо вони це зроблять, причина їхньої місії може зникнути.

У фіналі те, чого глядач очікував від початку двосерійної історії, справді відбувається.

Голова Дейти залишається в минулому.

Тому що вона вже була там.

Історія не переписується.

Вона виконується.

Голова віком п’ять століть

Саме розв’язка з Дейтою демонструє чудовий баланс між науковою фантастикою та типовою «треківською» технічною винахідливістю.

Повернувшись у свій час, екіпаж має стару голову Дейти.

А його тіло — значно молодше.

Рішення очевидне.

Принаймні очевидне для Джорді Ла Форжа.

Для будь-якого нормального інженера словосполучення «ми знайшли голову нашого друга, яка п’ятсот років лежала під землею» звучало б як завершення історії.

Для головного інженера «Ентерпрайза» це звучить приблизно як:

«Запчастина трохи вживана, але подивимося».

І Дейту відновлюють.

З наукової точки зору тут можна поставити приблизно п’ятсот запитань.

Але емоційно розв’язка працює.

Особливо через стосунки Джорді й Дейти.

Протягом серіалу вони стали однією з найкращих дружніх пар «Наступного покоління».

Ла Форж не сприймає Дейту як машину.

Для нього це його друг.

Тому ремонт андроїда завжди має подвійний сенс.

На технічному рівні Джорді ремонтує систему.

На емоційному — рятує близьку людину.

Пікар залишається позаду

Паралельно виникає інша проблема.

Пікар залишається у XIX столітті.

Цей момент важливий ще й тому, що капітан сам опиняється в положенні людини, яку його екіпаж має врятувати.

Протягом багатьох серій Пікар — центр контролю.

Він сидить у капітанському кріслі.

Він оцінює ситуацію.

Він приймає рішення.

Він віддає наказ.

Тут усе навпаки.

Команда перебуває на «Ентерпрайзі».

Пікар — у минулому.

І єдиний спосіб передати інформацію через століття пов’язаний із Дейтою.

Пікар залишає повідомлення в андроїді, розуміючи, що через сотні років команда зможе його знайти.

Це прекрасний приклад використання самої часової петлі як засобу комунікації.

Не потрібно надсилати сигнал крізь час.

Достатньо залишити повідомлення на предметі, який ти точно знаєш, що опиниться в майбутньому.

Тому що ти вже бачив його там.

Ґайнан і Пікар: п’ятсот років різниці

Фінальна розмова Пікара з Ґайнан має особливе тепло.

Для неї їхня дружба лише починається.

Для нього вона вже існує.

Коли вони розходяться, виникає майже поетичний парадокс.

Для Ґайнан наступна зустріч із Пікаром відбудеться через століття.

Для Пікара — майже одразу після повернення.

Це одна з найкрасивіших особливостей фантастики про час.

Одна й та сама подія може мати абсолютно різну емоційну вагу для двох людей.

Для одного — кілька хвилин.

Для іншого — століття.

І тут серіал не перевантажує сцену поясненнями.

Йому це не потрібно.

Ми вже розуміємо.

Ґайнан чекатиме.

Пікар повернеться на корабель і побачить її майже такою, якою знає.

Але тепер він знає, де почалася їхня історія.

Марк Твен на зорельоті

Подорож Клеменса в майбутнє могла б легко перетворитися на комедійну вставку.

І частково вона такою є.

Людина XIX століття дивиться на зореліт XXIV століття.

Культурний шок гарантований.

Але сценаристи використовують його присутність насамперед як інструмент порівняння.

Через його очі ми знову бачимо «Ентерпрайз» як диво.

Після п’яти сезонів глядач уже звик.

Зореліт?

Нормально.

Комп’ютер із голосовим інтерфейсом?

Буденність.

Телепортація людини на планету?

Черговий вівторок.

Гігантський корабель, який рухається швидше за світло?

Ну так, а що сьогодні в десять уперед?

Клеменс повертає відчуття масштабу.

Для нього все це немислимо.

І водночас найважливішим відкриттям для нього стає не технологія.

А люди.

Саме тут «Зоряний шлях» вкотре нагадує:

майбутнє важливе не тому, що там крутіші машини.

Воно важливе тому, що люди можуть стати кращими.

Серія про смерть, яка насправді дуже оптимістична

На поверхні «Time’s Arrow» містить досить багато смерті.

Мертві люди.

Епідемія.

Прибульці, які харчуються життєвою енергією.

Відрубана голова Дейти.

Ризик загибелі Пікара.

Але загальний тон історії залишається напрочуд світлим.

Тому що смерть тут не протиставляється життю.

Вона надає йому форму.

Дейта дізнається, що його існування не обов’язково нескінченне.

Пікар зустрічає Ґайнан у точці, з якої починається їхня дружба.

Клеменс бачить майбутнє людства й отримує доказ того, що історія може рухатися вперед.

Усі три сюжетні лінії говорять про час.

Але по-різному.

Для Дейти час означає кінцевість.

Для Пікара й Ґайнан — зв’язок.

Для Клеменса — прогрес.

Саме тому назва «Time’s Arrow» настільки вдала.

Стріла часу рухається лише вперед.

Навіть коли герої тимчасово рухаються назад.

Наскільки добре працює детективна частина

Тут серія трохи слабша.

Загадка девідіанців була значно цікавішою на початку, коли ми ще не розуміли, ким вони є і навіщо здійснюють подорожі в минуле.

Після розкриття механізму полювання вони стають радше функціональними антагоністами.

У них немає складної культури.

Немає особливої філософії.

Немає переконливого політичного мотиву.

Вони просто хижаки.

Для одного двосерійного сюжету цього достатньо, але порівняно з найкращими противниками «Наступного покоління» девідіанцям бракує глибини.

Наприклад, борґи лякають не лише тим, що можуть тебе вбити.

Вони можуть забрати твою особистість.

Ромуланці цікаві через політику, шпигунство й параною.

Кардіассіанці згодом стануть страшними через ідеологію та систему влади.

Девідіанці ж переважно виконують роль механізму, який запускає часову пригоду.

І це відчувається.

Чому друга частина трохи поступається першій

Перша половина «Time’s Arrow» мала чудову таємницю.

Знайдено голову Дейти.

Як вона потрапила в минуле?

Чому там є сліди прибульців?

Що пов’язує все це з Ґайнан?

Поступово загадка розгорталася, і кожна відповідь породжувала нове питання.

Друга половина змушена ці питання закривати.

А розв’язка майже завжди менш загадкова, ніж загадка.

Крім того, тут дуже багато сюжетних завдань.

Потрібно:

зупинити девідіанців;

повернути екіпаж;

пояснити долю голови Дейти;

врятувати Пікара;

завершити лінію Ґайнан;

дати роль Марку Твену;

показати майбутнє його очима;

зберегти часову лінію.

Для приблизно 45 хвилин це величезна кількість матеріалу.

Не дивно, що деякі сюжетні елементи отримують менше часу, ніж хотілося б.

Навіть творча команда пізніше згадувала, що завершити цю двосерійну історію було складно: перша частина створила чимало сюжетних проблем, які довелося вирішувати вже під час роботи над продовженням.

Зате атмосфера працює чудово

Якщо сюжет іноді поспішний, візуально серія дуже приємна.

Костюми кінця XIX століття.

Старий Сан-Франциско.

Готелі.

Вулиці.

Кінні екіпажі.

Контраст між ними й технологіями майбутнього.

Усе це створює відчуття великої пригоди.

Особливо цікаво виглядають члени екіпажу в історичних костюмах.

Ми звикли бачити їх в уніформі Зоряного флоту, де одяг підкреслює професійність та належність до єдиної організації.

Тут ця візуальна єдність зникає.

Вони майже перетворюються на героїв історичного пригодницького фільму.

І це не залишилося непоміченим: серія отримала дві премії «Еммі» — за дизайн костюмів і роботу із зачісками, а також номінацію за звуковий монтаж.

Патрік Стюарт і Брент Спайнер

Акторськи серія тримається насамперед на кількох виконавцях.

Брент Спайнер уже давно знайшов правильний баланс для Дейти.

Він майже ніколи не грає його як просто «робота без емоцій».

Навпаки.

Дейта цікавий саме тому, що в його прагненні зрозуміти людство відчувається щось надзвичайно людське.

Його реакція на власну смертність — прекрасний приклад.

Патрік Стюарт, своєю чергою, чудово працює в сценах із Ґайнан.

Пікар тут не дипломат і не командир.

Він людина, яка знає щось дуже важливе про співрозмовницю, але не має права цього пояснити.

Такі тихі сцени завжди були однією з найбільших сил Стюарта.

Йому не потрібна велика промова.

Іноді достатньо погляду.

Джеррі Гардін як Марк Твен

Але найбільш яскравий гість двосерійної історії — Джеррі Гардін.

Його Марк Твен навмисно трохи перебільшений.

Він гучний.

Театральний.

Самовпевнений.

Іноді майже карикатурний.

Проте саме це дозволяє персонажу не загубитися поруч із регулярним акторським складом.

Клеменс буквально входить у майбутнє зі своєю епохою на плечах.

Він сперечається.

Сумнівається.

Спостерігає.

І поступово визнає, що людство, можливо, все ж здатне рухатися в правильному напрямку.

Це дуже «треківський» фінал для Марка Твена.

Саркастик зустрічає утопію.

І, на свій подив, вирішує, що вона йому подобається.

Початок шостого сезону

Як прем’єра сезону «Time’s Arrow, Part II» досить незвичайна.

Вона не задає новий статус-кво.

Не представляє нового постійного героя.

Не запускає головну сюжетну арку.

Фактично це фінал історії попереднього сезону.

Саме так тоді часто працював американський телесеріальний формат: сезон завершувався кліфгенгером, а наступний починався його розв’язкою.

Проте символічно ця серія добре підходить для старту одного з найсильніших сезонів «Наступного покоління».

Шостий сезон дедалі частіше буде цікавитися не просто космічними аномаліями, а особистістю персонажів.

Попереду — історії про Скотті, професора Моріарті, кардіассіанський полон Пікара, альтернативне життя капітана, клінгонську політику, двійника Райкера та багато інших тем.

Основний склад сезону залишається класичним: Патрік Стюарт, Джонатан Фрейкс, Левар Бертон, Майкл Дорн, Гейтс Макфадден, Марина Сіртіс і Брент Спайнер.

«Time’s Arrow, Part II» ніби відкриває двері до цього періоду через історію про сам час.

Чи витримала серія випробування часом?

Переважно так.

Деякі спецефекти сьогодні, звичайно, виглядають старими.

Темп телебачення початку 1990-х значно спокійніший, ніж у сучасних серіалах.

Певні сюжетні рішення пояснюються дуже швидко.

Наукова логіка часової аномалії працює приблизно до моменту, коли починаєш ставити занадто багато запитань.

Але це майже правило «Зоряного шляху».

Якщо герої кажуть «фазова дисперсія просторово-часового континууму» достатньо впевнено, краще просто погодитися.

Значно важливіше те, що центральні теми серії не застаріли.

Чи означає прогрес технологій прогрес суспільства?

Чи можемо ми побудувати світ, який люди минулого визнали б кращим?

Чи робить смертність життя ціннішим?

Чи можна мати дружбу, початок якої для двох людей розташований у різних точках часу?

Ці питання все ще працюють.

Головна сила епізоду

Найкраща риса «Time’s Arrow, Part II» полягає в тому, що серія залишається оптимістичною, не перетворюючись повністю на лекцію.

Так, Трой фактично пояснює Марку Твену ідеали Федерації.

Так, місцями сценарій дуже прямо проговорює гуманістичну філософію «Зоряного шляху».

Але це саме той випадок, коли трохи ідеалізму не шкодить.

Сучасна фантастика надзвичайно любить антиутопії.

Майбутнє часто означає корпорації, екологічну катастрофу, диктатуру, тотальне спостереження, війну за ресурси або штучний інтелект, який вирішив, що людство — невдала бета-версія.

«Наступне покоління» пропонує інше.

Ми можемо облажатися.

Багато разів.

Можемо пережити війни.

Катастрофи.

Політичні кризи.

Але це не означає, що приречені залишатися такими назавжди.

Людство може навчитися.

Для франшизи це майже символ віри.

Головна слабкість

Якщо ж шукати основну проблему, це безумовно перевантаженість.

Серія хоче бути одночасно:

часовою пригодою;

історичним кросовером;

науково-фантастичним детективом;

розповіддю про смертність Дейти;

історією знайомства Пікара і Ґайнан;

коментарем про соціальний прогрес;

сюжетом про прибульців-хижаків;

комедією культурного зіткнення.

Це забагато.

Деяким елементам бракує простору.

Особливо девідіанцям.

Було б цікаво більше дізнатися про їхню цивілізацію.

Чи вся їхня раса харчується таким способом?

Чи існують альтернативи?

Як вони відкрили можливість переходити між часовими періодами?

Скільки разів вони вже це робили?

Чи відвідували інші епохи?

Серіал майже не цікавиться цими питаннями.

І, можливо, це правильне рішення.

Бо справжня історія все-таки не про девідіанців.

Історія про те, що майбутнє варте очікування

У фіналі найбільше запам’ятовується не перемога над прибульцями.

Не технічне рішення Джорді.

Не часова аномалія.

Навіть не відновлення Дейти.

Найсильніша думка залишається після подорожі Марка Твена.

Людина XIX століття на короткий час отримує можливість подивитися вперед.

І бачить не кінець світу.

Не руїни.

Не цивілізацію машин.

Не імперію.

Вона бачить людство, яке пережило власні найгірші риси й стало трохи мудрішим.

Можливо, саме тому ця історія так добре передає дух класичного «Зоряного шляху».

Космос тут вторинний.

Майбутнє — також.

У центрі завжди залишається питання:

ким ми можемо стати?

І відповідь «Наступного покоління» проста.

Кращими.

Не ідеальними.

Не безпомилковими.

Не позбавленими конфліктів.

Але кращими.

Підсумок

«Стріла часу, частина II» — не найсильніша серія «Зоряного шляху: Наступне покоління» і навіть не найкраща історія про подорожі в часі у франшизі.

Але вона має ту рідкісну теплоту, яка характерна для серіалу в його найкращі роки.

Тут є пригода.

Гумор.

Історична фантастика.

Трохи хорору.

Часові парадокси.

Марк Твен.

Відрубана голова андроїда.

І Пікар, який випадково починає дружбу за п’ять століть до того, як сам про неї дізнається.

Для одного епізоду набір більш ніж пристойний.

Сюжет із девідіанцями можна було б зробити глибшим.

Механіку подорожей у часі — зрозумілішою.

Деяким персонажам — дати більше простору.

Але емоційне ядро працює.

Дейта отримує ще один урок про людське життя.

Пікар дізнається походження одного зі своїх найдивніших і найцінніших зв’язків.

Ґайнан починає дружбу, яка триватиме століттями.

А Марк Твен повертається у свій час із дуже незвичайним знанням:

майбутнє існує.

І, що значно важливіше, воно може бути кращим за сьогодення.

У цьому й полягає «Зоряний шлях».

Не в двигуні варп.

Не у фазерах.

Не в транспортерах.

Навіть не в подорожах між зорями.

Його головна фантастична технологія — це віра в те, що людство колись навчиться бути людянішим.

І якщо дивитися на «Time’s Arrow, Part II» саме так, то дивна пригода з головою Дейти, Марком Твеном та інопланетними вампірами з іншої часової фази виявляється напрочуд хорошим вступом до шостого сезону.

Бо стріла часу справді рухається вперед.

Питання лише в тому, що ми зробимо дорогою.

До речі, виробництво цієї серії було непростим: сценаристи фактично «загнали себе в кут» першою частиною й довго шукали спосіб логічно звести часові петлі та сюжетні лінії докупи. Рональд Д. Мур пізніше також шкодував, що епосі 1890-х і Марку Твену не вдалося приділити більше екранного часу. Memory Alpha