Існують погані способи почати робочий день.

Запізнитися на зміну.

Зламати варп-ядро.

Випадково оголосити війну клінгонам.

Дізнатися, що Q знову на кораблі.

А є спосіб Дейти.

Прибути на археологічні розкопки під Сан-Франциско й побачити власну відрубану голову, яка пролежала в землі приблизно п’ятсот років.

Навіть для «Ентерпрайза» це вже досить сильний понеділок.

«Time’s Arrow, Part I» — дивний фінал п’ятого сезону.

Особливо якщо дивитися його одразу після «Внутрішнього світла».

Попередня серія була майже камерною трагедією.

Пікар прожив чуже життя.

Став чоловіком.

Батьком.

Дідом.

Втратив цілий світ.

А потім повернувся на місток із маленькою флейтою й десятиліттями пам’яті, яких ніхто навколо не пережив.

Після такого можна було очікувати ще одну важку психологічну історію.

Натомість TNG говорить:

добре.

Тепер у нас буде:

голова Дейти в печері;

часова петля;

таємничі прибульці, які крадуть людську життєву енергію;

Сан-Франциско 1893 року;

покер;

майбутній Джек Лондон;

Марк Твен;

молода Гайнан;

Дейта, який видає себе за французького винахідника;

і дуже незручне питання:

що робити, якщо ти знайшов доказ власної смерті раніше, ніж вона сталася?

На папері звучить майже абсурдно.

На екрані працює значно краще, ніж мало б.

Тому що за пригодницькою історією ховається дуже хороша тема.

Чи можна змінити майбутнє, якщо доказ цього майбутнього вже лежить перед вами?

І ще цікавіше:

як змінюється людина, коли вперше отримує абсолютно конкретний доказ власної смертності?

Особливо якщо ця людина — Дейта.

Андроїд, який десятиліттями намагається зрозуміти, що означає бути людиною.

І раптом отримує одну з найбільш людських речей у Всесвіті.

Гарантію, що колись він закінчиться.

Голова в печері

«Ентерпрайз» відкликають до Землі.

Поблизу штабу Зоряного флоту в Сан-Франциско під час археологічних робіт відкрили стару печеру.

Вона була запечатана приблизно п’ять століть.

Усередині знаходять предмети XIX століття.

Нічого фантастичного.

Кілька артефактів.

Рештки.

Докази того, що колись там були люди.

А потім археологи знаходять голову.

Голову Дейти.

Не схожу.

Не копію.

Не андроїда тієї самої моделі.

Його.

Зоряний флот досліджує знахідку.

Матеріали збігаються.

Конструкція збігається.

Позитронні компоненти збігаються.

Це справді голова лейтенант-командера Дейти.

І вона лежить у печері з XIX століття.

Є щось прекрасно моторошне в тому, наскільки просто серія подає цей момент.

Можна було зробити:

музику жахів;

великі плани;

шоковані крики.

Натомість команда майже науково спокійна.

Ось голова Дейти.

Їй приблизно п’ятсот років.

Отже, у якийсь момент майбутнього Дейта переміститься в минуле.

І там втратить голову.

Логіка бездоганна.

Емоційно трохи складніше.

Дейта реагує спокійніше за всіх

І це абсолютно в його стилі.

Райкер.

Джорді.

Пікар.

Усі очевидно стурбовані.

Дейта аналізує.

Факт перший:

голова його.

Факт другий:

вона опинилася в землі приблизно в XIX столітті.

Факт третій:

тіло Дейти зараз стоїть поруч.

Отже, подія ще не сталася з його особистої точки зору.

Висновок:

у майбутньому він подорожуватиме в минуле й буде обезголовлений.

Досить неприємно.

Але логічно.

І саме ця спокійна реакція робить сцену сильнішою.

Бо Дейта не має звичайного людського механізму:

«Можливо, аналіз неправильний».

Ні.

Доказ перед ним.

Він майже приймає власну смерть як математичний факт.

А інші не можуть

Особливо Джорді.

Для нього Дейта — друг.

Не машина.

Не артефакт.

Не цікава технологічна загадка.

І коли Дейта починає говорити про власну майбутню смерть майже так само, як говорив би про несправний сенсор, Джорді це дратує.

Бо людині потрібна емоційна реакція.

Страх.

Заперечення.

Хоч щось.

А Дейта говорить:

це може бути корисним.

Тепер я знаю, що моє існування має кінець.

Смертність як подарунок

Це один із найцікавіших моментів епізоду.

Для людини знання:

«Ти колись помреш»

банальне.

Ми всі це знаємо.

Не знаємо дати.

Не знаємо причини.

Але факт закладений у саме існування.

Дейта — інший.

Його тіло не старіє як людське.

Він може існувати невідомо скільки.

До цього моменту смерть для нього була:

можливою аварією;

руйнуванням;

зовнішньою подією.

А тепер перед ним лежить матеріальний доказ:

у його біографії є кінець.

І Дейта бачить у цьому майже новий рівень людяності.

Дуже дивна річ, яку варто сказати другові

Джорді:

«Мене турбує, що ти помреш».

Дейта:

«Мене це певною мірою радує, бо тепер я більше схожий на вас».

Не найкращий спосіб заспокоїти людину.

Але дуже Дейта.

Він десятиліттями намагається зрозуміти:

страх;

гумор;

любов;

смертність.

І раптом Всесвіт буквально дарує йому memento mori.

Відрубану голову самого себе.

Люди купують череп для письмового столу.

Дейта отримав свій від часової аномалії.

Парадокс уже відбувся

І тут починається найцікавіша частина часової логіки.

Можна сказати:

Дейта тепер знає, що в минулому залишиться його голова.

Отже, може просто відмовитися від будь-якої подорожі в часі.

Все.

Парадокс зламано.

Але проблема:

голова вже там.

У 24-му столітті вона існує.

Її знайшли.

Вона пролежала п’ять століть.

Якщо Дейта тепер уникне події, звідки взялася голова?

Це класична замкнена часова петля.

Минуле вже містить наслідок майбутньої події.

А тому «змінити» подію значить потенційно знищити причину того, що вже сталося.

Сам Дейта майже відразу схиляється до думки:

подія відбудеться.

Питання не «чи».

Питання «як».

Пікару така філософія не подобається

І тут дуже цікава різниця між ними.

Дейта готовий прийняти:

так записана причинність.

Пікар не хоче просто віддати друга долі.

Для Пікара майбутнє не повинно бути тюрмою.

Навіть якщо перед ним доказ.

Він не говорить:

«Ну, голова тут, приємно було служити разом».

Потрібно дослідити.

Зрозуміти.

Можливо, подія не означає остаточну смерть.

Можливо, є інше пояснення.

І це теж дуже людська реакція.

Навіть знаючи кінцевий результат, ми все одно шукаємо простір для дії.

У печері знаходять ще дещо

Не лише голову Дейти.

Є біологічні залишки.

Клітинні скам’янілості, які не належать земним видам.

Аналіз вказує на Девідію II.

Отже, приблизно п’ятсот років тому на Землі були прибульці.

І якимось чином із ними пов’язаний Дейта.

«Ентерпрайз» вирушає на Девідію II.

Це прекрасна структура загадки.

Замість звичайного:

знайшли аномалію — досліджуємо,

маємо історичне кримінальне розслідування.

Місце злочину знаходиться на Землі.

Підозрювані — з іншої планети.

Злочин стався п’ятсот років тому.

Один із доказів — голова слідчого, який ще живий.

Навіть Дейта, мабуть, оцінив би складність справи.

Девідія II виглядає порожньою

На планеті немає очевидних мешканців.

Немає міста.

Немає кораблів.

Немає активних біосигналів.

Але Трой відчуває щось.

Людей.

Точніше — сильний біль.

Страждання.

Наче десь поруч є людські свідомості.

Проблема:

сенсори нічого не показують.

Екіпаж поступово розуміє:

життя існує в дещо іншій фазі часу.

Не зовсім невидиме.

Не фазоване, як Ро та Джорді в попередній серії.

Швидше зміщене відносно нормального потоку.

І тут TNG після «Наступної фази» знову говорить:

фаза.

Дуже корисне слово.

Якщо не знаєш, де прибулець — можливо, він у фазі.

Дейта має перевагу

Його андроїдна конструкція дозволяє налаштувати фазовий дискримінатор так, щоб побачити те, чого люди не можуть.

Пікар не хоче пускати його.

Це прекрасно.

Бо тепер кожне рішення щодо Дейти має додатковий шар.

Вони знають:

десь попереду існує подія, після якої його голова залишиться на Землі XIX століття.

Чи є це вона?

Може бути.

Тому найраціональніше рішення:

не посилати Дейту.

Але без нього вони можуть не побачити ворога.

І Дейта сам наполягає.

Якщо уникати будь-якої небезпеки тільки через знайдену голову, він фактично перестане виконувати обов’язки.

Знання смерті почне контролювати життя.

Дуже хороша тема.

Якщо знаєш, що помреш через певну подію, чи потрібно уникати всього?

Дейта відповідає:

ні.

І, мабуть, це найздоровіша відповідь.

Бо інакше знання кінця знищує все до кінця.

Люди в менш конкретній формі живуть із тією самою проблемою.

Ми знаємо:

все закінчиться.

Отже, чи варто перестати ризикувати?

Не кохати, бо можна втратити?

Не подорожувати, бо небезпечно?

Не служити, бо можна загинути?

Дейта вперше опиняється перед людською версією цього питання.

І поводиться дуже мужньо.

Навіть якщо сам не назвав би це мужністю.

У печері Девідії Дейта бачить прибульців

Для решти місце порожнє.

Для Дейти — ні.

Там є істоти.

Гуманоїдні.

Дивні.

Вони працюють із пристроєм.

Навколо з’являються світлі нитки.

Спочатку картина майже спокійна.

Дейта описує побачене.

А потім двоє істот відкривають часовий портал.

І Дейту затягує всередину.

Ось і все.

Той самий момент, якого всі боялися.

Дейта зник.

Куди?

Ми вже знаємо відповідь.

Минуле.

Сан-Франциско, 1893 рік

Один із найприємніших поворотів епізоду.

Дейта опиняється на вулиці Сан-Франциско кінця XIX століття.

Без комунікатора.

Без трикодера.

Без грошей.

У дивному одязі.

З обличчям, яке може привертати небажану увагу.

Нормальна людина в такій ситуації:

паніка.

Дейта:

збір даних.

Дуже швидко встановлює:

місце;

рік;

соціальні умови.

Потрібні гроші.

Отже, треба їх отримати.

Дейта й покер

Прекрасна сцена.

Дейта знаходить картярську гру.

І починає грати.

Люди навколо не знають, що перед ними:

андроїд;

ідеальна пам’ять;

надлюдська швидкість обчислень;

здатність рахувати ймовірності в реальному часі;

майже ідеальний контроль міміки.

Тобто найгірша можлива людина, проти якої можна сісти в покер.

Дейта виграє.

Багато.

І це чудовий приклад того, як персонаж використовує свої здібності практично.

Без технології майбутнього.

Просто математика.

Можна забрати андроїда з «Ентерпрайза».

Але казино все одно краще його не пускати.

Дейта швидко адаптується до XIX століття

Купує нормальний одяг.

Орендує кімнату.

Пояснює свою дивну поведінку тим, що він французький винахідник.

Чому французький?

Можливо, Пікар би схвалив.

Сам Пікар, утім, після акценту Дейти, мабуть, мав би кілька зауважень.

Але головне:

Дейта не намагається одразу побудувати варп-двигун.

Йому потрібно знайти девідіанців.

Тому він створює детектор.

З технологій, доступних у 1893 році.

І тут з’являється Джек Лондон

Молодий працівник готелю.

Ще не знаменитий письменник.

Просто хлопець, який намагається заробити.

Дейта наймає його діставати:

обладнання;

компоненти;

дроти;

хімічні речовини.

Пояснює, що працює над двигуном внутрішнього згоряння.

Джек захоплений.

І водночас постійно думає:

цей дивний француз точно щось приховує.

І правильно думає.

Але навряд чи його перша версія:

«кібернетична істота з XXIV століття шукає міжчасових вампірів».

Не найочевидніша гіпотеза.

Джек Лондон справді з’являється в епізоді як молодий працівник готелю, ще до майбутньої літературної слави.

Історичні знаменитості в Star Trek — небезпечна територія

Можна дуже легко скотитися в:

«Дивіться! Це знаменитий письменник!»

І серія іноді майже туди доходить.

Джек Лондон — приємне камео.

Але справжнім історичним персонажем історії стає інший письменник.

Самюел Клеменс.

Марк Твен.

І тут усе стає значно цікавішим.

Гайнан у XIX столітті

Дейта переглядає газету.

І бачить знайоме обличчя.

Гайнан.

На фотографії.

На світському заході.

Для Дейти логічне припущення:

вона теж подорожувала в часі.

Він іде на прийом.

Знаходить її.

Підходить.

Гайнан дивиться на нього.

І...

не впізнає.

Оце прекрасний момент.

Для Дейти Гайнан — стара знайома з «Ентерпрайза».

Для цієї Гайнан Дейта — дивний блідий чоловік, який підійшов на вечірці й поводиться так, наче вони давно знайомі.

Саме тут серія підтверджує:

це не Гайнан із майбутнього, яка теж випадково потрапила назад.

Вона реально жила на Землі в 1893 році.

І це прекрасно пасує Гайнан

Ми давно знаємо:

вона дуже стара.

Її народ живе значно довше за людей.

Але абстрактне:

«Гайнан сотні років»

і конкретне:

«Гайнан була на світських прийомах у Сан-Франциско за часів Марка Твена»

відчуваються зовсім по-різному.

Раптом її минуле стає реальним.

Вона бачила Землю до:

варп-польотів;

Федерації;

Зоряного флоту;

Першого контакту з вулканцями.

Для неї історія людства — частково особиста пам’ять.

Дейта майже створює часовий парадокс одним привітанням

Він думає:

Гайнан мене знає.

Говорить відповідно.

А вона:

ні.

І Дейта дуже швидко розуміє:

обережно.

Ця Гайнан ще не зустрічала Пікара.

Ще не служила на «Ентерпрайзі».

Якщо він розповість занадто багато, може змінити майбутнє.

Отже, їхня розмова перетворюється на дуже делікатну часову дипломатію.

Дейта повинен пояснити достатньо, щоб вона йому допомогла.

Але не настільки, щоб зламати історію.

Самюел Клеменс усе чує

На жаль для Дейти.

Марк Твен у цій історії — не просто декоративна знаменитість.

Він підозрілий.

Спостережливий.

Цікавий.

І дуже недовірливий до:

нових технологій;

претензій на прогрес;

дивних людей із незрозумілими історіями.

Дейта й Гайнан для нього виглядають як змова.

Особливо Дейта.

Людина з:

дивною шкірою;

дивною мовою;

незвичайними знаннями;

підозрілим інтересом до технології.

Клеменс вирішує:

потрібно дізнатися, що відбувається.

Джеррі Гардін грає Клеменса дуже широко

І це один із моментів, який може або подобатися, або дратувати.

Його Марк Твен:

театральний;

балакучий;

буркотливий;

саркастичний;

постійно робить великі висновки про людство.

Іноді майже здається персонажем із сценічної вистави, який випадково зайшов у TNG.

Але для цього епізоду стиль працює.

Бо 1893 рік тут загалом показаний трохи романтизовано.

Не документальний реалізм.

Швидше фантастична версія минулого.

І Клеменс прекрасно вписується.

Особливо цікаво, що він підозрює прибульців ще до того, як знає про прибульців

З його точки зору людство стоїть на порозі величезних технологічних змін.

Промисловість.

Електрика.

Нові машини.

Наукові відкриття.

І тут з’являється людина, яка явно знає більше, ніж повинна.

Клеменс мислить майже як ранній конспіролог.

Але цього разу конспіролог правий.

Найгірше, що можна зробити з людиною, яка всюди бачить змову, — одного разу дати їй реальну часову змову.

Після такого з нею вже неможливо сперечатися.

У XXIV столітті Гайнан знає, що станеться

І це ще один прекрасний часовий вузол.

Пікар говорить із сучасною Гайнан.

Вона вже пам’ятає 1893 рік.

Пам’ятає Дейту.

Пам’ятає майбутні події.

Але Пікар для себе ще їх не пережив.

Він хоче інформацію.

Гайнан відмовляється пояснювати все.

Бо якщо вона розповість надто багато:

може змінити причинний ланцюг.

Оце класична проблема замкненої часової петлі.

Людина з майбутнім знанням повинна дозволити подіям відбутися саме тому, що пам’ятає, як вони вже відбулися.

Пікар хоче залишитися на кораблі

Логічно.

Райкер може очолити експедицію.

Вони вже втратили Дейту.

Не варто ризикувати ще й капітаном.

Гайнан говорить:

ні.

Ти повинен піти.

Пікар питає:

чому?

Вона практично відповідає:

бо якщо не підеш, ми можемо ніколи не зустрітися.

Оце дуже сильна репліка.

Їхня дружба в XXIV столітті існує тому, що колись у XIX столітті станеться щось важливе.

І Пікар ще не знає що.

Час тут працює не як лінія, а як вузол

Гайнан знає Пікара у XXIV столітті.

Але в 1893 році вона ще його не знає.

Пікар знає Гайнан у XXIV столітті.

І тепер повинен піти в 1893 рік, де стане частиною її минулого.

Хто з них познайомився першим?

Залежить від точки зору.

Для Пікара:

спочатку майбутня Гайнан.

Потім молода.

Для Гайнан:

спочатку Пікар із майбутнього.

Через сотні років — той самий Пікар, який для себе ще не пережив першу зустріч.

Чудова часова петля.

І головне — логічно досить чиста.

Немає очевидної суперечності.

Це один із найприємніших типів історій про час

Не:

«змінимо минуле й подивимося на альтернативний світ».

А:

минуле вже включало вашу подорож у часі.

Ви не змінюєте історію.

Ви виконуєте її.

Голова Дейти вже в печері.

Гайнан уже зустрічала Пікара.

Отже, все це відбудеться.

Персонажі просто ще не дійшли до власних подій.

І це робить відчуття приреченості дуже сильним

Ми знаємо:

Дейта втратить голову.

Не в метафоричному сенсі.

Буквально.

Питання лише:

коли?

Як?

Чи означає це смерть?

Чи голова буде від’єднана, але його врятують?

П’ятивіковий доказ створює suspense не через невідомість результату.

А через невідомість механізму.

Це як дивитися трагедію, знаючи фінал.

Важливо не:

що станеться.

А:

як ми туди прийдемо?

Тим часом Дейта будує детектор

Він купує необхідні матеріали.

Використовує технології XIX століття.

Будує пристрій, здатний виявити часові викривлення.

Це дуже хороший спосіб показати його інтелект.

Бо часто Дейта працює з надсучасним обладнанням.

Тут забрали:

комп’ютер «Ентерпрайза»;

трикодер;

сенсори;

лабораторію.

Що залишилося?

Мозок.

І цього достатньо.

Саме тут «винахідник із майбутнього в минулому» міг стати небезпечним

Дейта має знання, здатні змінити історію.

Міг би за кілька років прискорити:

електроніку;

енергетику;

обчислення.

Але не робить.

Його мета:

повернутися;

мінімізувати вплив;

не залишити технологічного сліду.

Це ще один прояв дисципліни Зоряного флоту.

Хоча покерний стіл, мабуть, отримав маленький історичний шок.

Гайнан і Дейта — дуже дивна, але приємна пара

Між ними є незвичне знання.

Дейта знає майбутню Гайнан.

Гайнан знає, що Дейта щось приховує.

Він не може сказати все.

Вона не може повністю довіряти.

Але інстинктивно розуміє:

він не ворог.

Whoopi Goldberg дуже добре грає цю ранню Гайнан трохи інакше.

Вона все ще мудра.

Але не та сама людина, яку ми знаємо з Ten Forward.

Бо між ними сотні років досвіду.

Це рідкісний випадок, коли безсмертя або довголіття справді відчувається

У більшості фантастики кажуть:

персонажу 500 років.

А поводиться він точно як сорокарічна людина з трохи більшим архівом.

Тут сам факт зустрічі Гайнан у XIX столітті допомагає відчути масштаб.

Пікар ще навіть не народився.

Федерації немає.

А вона вже живе.

Має друзів.

Соціальне життя.

І колись усе це стане для неї таким далеким минулим, як для нас Середньовіччя.

Девідіанці виявляються значно гіршими, ніж здавалися

У XXIV столітті команда вдосконалює фазовий дискримінатор.

Нарешті може побачити те, що бачив Дейта.

Прибульці.

Пристрій.

Світлі нитки.

І тоді Трой розуміє:

це не просто енергія.

Людські життєві сили.

Момент смерті.

Девідіанці подорожують у XIX століття й використовують людей як джерело їжі.

Особливо тих, чия смерть не викликає великого підозріння.

Хворих.

Безпритульних.

Жертв епідемій.

Страждання, яке Трой відчувала, походило саме від них.

Ось де пригодницька історія раптом стає досить моторошною.

Часові вампіри

По суті — саме так.

Девідіанці не просто подорожують у минуле.

Вони полюють там.

Використовують людей як корм.

І обирають епоху, де зникнення або смерть окремої людини легко приховати.

XIX століття.

Епідемії.

Бідність.

Висока смертність.

Немає цифрових записів.

Немає глобальних сенсорних мереж.

Людина померла?

Трагедія.

Але не аномалія.

Дуже цинічний і водночас логічний спосіб полювання.

Це одна з найтемніших ідей серії, хоча вона майже не зупиняється на ній

Інопланетні хижаки використовують людські історичні катастрофи як прикриття.

Можна уявити:

чума;

війни;

епідемії;

голод.

Скільки смертей можна сховати всередині масової трагедії?

Досить страшна концепція.

І водночас TNG подає її майже як пригодницьку загадку.

Можливо, навіть занадто легко.

Пікар вирішує йти

Тепер це не лише порятунок Дейти.

Девідіанці вбивають людей у минулому.

Потрібно:

зупинити;

зрозуміти механізм;

не зруйнувати часову лінію.

Гайнан уже сказала:

Пікар повинен бути там.

Отже, він іде.

Разом із Райкером, Джорді, Трой і Беверлі.

Через портал.

У 1893 рік.

І саме тут серія закінчується.

To be continued.

Це не найагресивніший кліфгенгер TNG

Порівняймо.

«The Best of Both Worlds, Part I»:

Райкер наказує стріляти по Борг-кубу, де Пікар уже став Локутусом.

Кінець.

«Time’s Arrow, Part I»:

екіпаж проходить через часовий портал.

Кінець.

Не той самий рівень:

«ЯК ВИ МОЖЕТЕ ЗАЛИШИТИ НАС ТУТ НА ТРИ МІСЯЦІ?!»

І це, мабуть, головний недолік фіналу сезону.

Історія цікава.

Але cliffhanger не вибуховий.

Він більше говорить:

пригода продовжиться.

А не:

Всесвіт зламався.

Але після такого сильного п’ятого сезону це навіть нормально

Сезон уже мав:

«Darmok»;

«The Game»;

«Unification»;

«Conundrum»;

«Ethics»;

«The Outcast»;

«Cause and Effect»;

«The First Duty»;

«I, Borg»;

«The Inner Light».

Фіналу не обов’язково перевершувати все.

«Time’s Arrow» робить іншу річ.

Перетворює кінець сезону на велику фантастичну пригоду.

І залишає продовження вже шостому.

Головний персонаж серії — Дейта

Незважаючи на Пікара, Гайнан і Марка Твена.

Саме Дейта дає першій частині емоційний центр.

Знайдена голова змушує його вперше дуже конкретно зіткнутися зі смертністю.

І його реакція дивно зворушлива.

Він не боїться так, як людина.

Принаймні не показує.

Навпаки.

Знання кінця робить його життя ціннішим.

Це дуже «Data»

Більшість людей мріють не знати дату смерті.

Дейта отримує майже доказ способу смерті й говорить:

цікаво.

Тепер у мене є щось спільне з людьми.

Ця реакція одночасно:

смішна;

сумна;

філософська.

Він хоче людяності настільки сильно, що навіть смерть здається частиною бажаного пакету.

Можливо, трохи уважніше читайте умови перед підпискою, містере Дейта.

Але насправді він правий

Усвідомлення кінця впливає на цінність часу.

Якщо життя нескінченне, можна:

відкладати;

чекати;

переносити.

Кінцевість створює терміновість.

Саме смертність змушує людину запитувати:

що я хочу зробити до кінця?

Кого люблю?

Що залишу?

Після «Внутрішнього світла», де ціла цивілізація боролася з забуттям, «Time’s Arrow» переносить ту саму тему на одну людину.

Дейта теж отримує доказ кінця.

Дві серії поспіль про смерть, але зовсім по-різному

«Внутрішнє світло»:

світ уже помер.

Питання — як його пам’ятати.

«Time’s Arrow»:

Дейта, можливо, помре в майбутньому.

Питання — як жити, коли вже бачиш наслідок.

Дуже цікаве сусідство.

П’ятий сезон узагалі в останніх епізодах сильно захопився смертністю.

Ро відвідує власний похорон.

Пікар проживає життя людини мертвої цивілізації.

Дейта знаходить власну голову.

У сценарній кімнаті явно був веселий травень.

Дейта при цьому не перестає діяти

Оце найважливіше.

Він міг би сказати:

я знаю, що ця місія веде до моєї смерті.

Не піду.

Міг би мати рацію.

Але не дозволяє страху перед кінцем визначити обов’язок.

У цьому сенсі він демонструє дуже людську мужність.

Мужність — не відсутність смертності.

І навіть не обов’язково відсутність страху.

Це готовність діяти, знаючи ризик.

Дейта робить саме це.

Пікар теж поводиться дуже характерно

Він намагається захистити Дейту.

Але зрештою поважає його автономію.

Після «The Measure of a Man» це особливо важливо.

Якби Пікар сказав:

«Ти машина, я вирішу за тебе»,

було б катастрофою для персонажа.

Натомість він:

висловлює сумнів;

попереджає;

але дозволяє Дейті прийняти ризик.

Бо Дейта — офіцер.

І особистість.

Гайнан і Пікар додають другий емоційний центр

Їхні стосунки завжди були загадковими.

Ми знали:

вони дуже близькі;

між ними давня довіра;

Гайнан знає Пікара краще, ніж більшість людей.

Але не знали:

як саме вони познайомилися.

«Time’s Arrow» починає давати відповідь.

Найкраще — відповідь створює часову петлю.

Пікар дружить із Гайнан, бо колись познайомився.

А познайомиться, бо майбутня Гайнан сказала йому піти в минуле.

Замкнено.

Елегантно.

Це також пояснює, чому Гайнан іноді дивиться на Пікара так, наче знає набагато більше

Бо буквально знає.

У її пам’яті є версія Пікара, яку сам Пікар ще не пережив.

Уявіть дружбу з людиною, про яку пам’ятаєте події її майбутнього.

І не можете сказати.

Треба десятиліттями чекати, поки вона сама дійде до моменту.

Для Гайнан це, мабуть, звичайний вівторок.

Марк Твен як критик майбутнього

Клеменс цікавий не тільки як комедійний персонаж.

Він представляє XIX століття, яке дивиться на майбутнє з підозрою.

Людство того часу:

імперіалізм;

расизм;

бідність;

насильство;

експлуатація.

І водночас швидкий технологічний прогрес.

Клеменс не вірить, що технологія автоматично зробить людей кращими.

Це дуже правильний персонаж для Star Trek.

Бо Федерація часто будується на оптимістичній тезі:

людство може морально прогресувати разом із технологією.

Клеменс — людина з епохи, яка має багато причин сумніватися.

У другій частині цей конфлікт стане ще важливішим.

Але вже тут його цікавість має хороший фундамент.

Його підозри щодо Дейти майже філософські

Що таке Дейта для людини 1893 року?

Автомат?

Шахрай?

Дивний іноземець?

Надприродна істота?

Інженерна революція?

Клеменс не має словника для андроїда.

Тому намагається вставити його в доступні категорії.

Саме так відбувається будь-який перший контакт.

Ми пояснюємо невідоме через відоме.

Іноді дуже неправильно.

Сан-Франциско 1893 року виглядає майже романтично

Це не документальна реконструкція.

Вулиці.

Готель.

Костюми.

Приймальні.

Покер.

Газети.

Відчуття пригодницького роману.

І це пасує.

Особливо з:

Джеком Лондоном;

Марк Твеном.

Серія ніби сама на деякий час стає літературою XIX століття.

Мандрівник із майбутнього.

Таємничі винаходи.

Дивна жінка з невідомого світу.

Невидимі хижаки.

Майже Жуль Верн зустрічає Star Trek.

Але під красивою оболонкою є брудніша реальність

Девідіанці полюють на тих, чия смерть не приверне уваги.

Бідні.

Хворі.

Самотні.

Епідемія дозволяє ховати вбивства.

Це робить історичне тло важливим.

Прибулець використовує соціальну нерівність людського суспільства як маскування.

Якщо багатий відомий чоловік раптом зникне — питання.

Якщо бездомний помре під час епідемії — майже ніхто не помітить.

Неприємно сучасна логіка.

Хижаки завжди шукають тих, кого система погано бачить

Ось темна тема, яку епізод не розробляє повністю, але вона є.

Девідіанці не випадково вибирають жертв.

Їхній успіх залежить від того, що суспільство вже не дуже добре захищає певних людей.

У цьому сенсі прибульці лише використовують людську байдужість.

Дуже похмура думка для відносно легкої пригоди.

Трой відчуває їхній біль через п’ять століть

Часовий аспект робить це ще страшнішим.

Жертви помирають у XIX столітті.

Їхня енергія якимось чином проявляється на Девідії II в XXIV.

Трой відчуває страждання людей, які для її календаря вже давно мертві.

Минуле не просто залишило археологічний слід.

Воно буквально присутнє.

Знову п’ятий сезон говорить:

минуле не зникає.

«Внутрішнє світло»:

минуле живе в пам’яті.

«Time’s Arrow»:

минуле фізично пов’язане з теперішнім.

Час у TNG майже ніколи не є просто годинником

Він:

пам’ять;

причинність;

ідентичність;

відповідальність.

У «Cause and Effect» час — пастка.

У «The Inner Light» — суб’єктивний досвід.

Тут — замкнена стріла, яка одночасно летить вперед і вже залишила наконечник у минулому.

Звідси англійська назва Time’s Arrow особливо вдала.

Ми звикли думати:

часова стріла йде в один бік.

Минуле → теперішнє → майбутнє.

Тут майбутнє залишає голову в минулому.

Стріла трохи зігнулася.

До речі, назва «Time’s Arrow» цікавіша за просту «подорож у часі»

Бо головний конфлікт не в тому, що люди можуть стрибати між роками.

А в причинності.

Голова Дейти вже існує.

Отже, майбутня подія вже є частиною минулого.

Стріла часу має напрямок.

Але події виявляються пов’язаними петлею.

І при цьому, як зазначали дослідники сюжетів про час, епізод загалом будує самосумісну петлю без необхідності створювати явний логічний парадокс.

Чи міг Дейта просто знищити знайдену голову?

Ні.

Це не вирішує проблему.

Бо вона вже пролежала п’ятсот років.

Її знищення в XXIV столітті не змінить її походження.

Чи міг не йти на Девідію?

Теоретично.

Але тоді виникає суперечність із наявним минулим.

Саме це робить історію детерміністичною.

Принаймні поки що.

Події ніби самі тягнуть героїв до вже зафіксованого результату.

І Дейта це приймає значно легше за людей

Бо для нього причинність — логічна структура.

Люди хочуть:

свободи;

можливості змінити;

надії.

Дейта:

якщо факт існує, треба інтегрувати його в модель.

І все ж навіть він діє так, ніби рішення мають значення.

Оце цікаво.

Детермінізм не скасовує суб’єктивного вибору.

Навіть якщо ваше рішення вже «було» в минулому.

Ви все одно повинні його прийняти.

Якщо майбутнє визначене, чи є свобода?

Класичне філософське питання.

Епізод не дає відповіді.

Але демонструє практичний варіант:

Дейта знає результат.

Не знає шлях.

Він усе одно:

вирішує піти;

вирішує будувати детектор;

вирішує довіритися Гайнан.

Його вибори можуть бути частиною зафіксованої історії.

Але для нього вони залишаються виборами.

Можливо, саме так і співіснують причинність та свобода.

П’ятий сезон завершується дуже Дейтовою темою

Це приємно.

Сезон багато працював із:

ідентичністю;

свободою;

обов’язком;

смертністю.

І тепер андроїд дивиться на власну смерть як на новий крок до людяності.

Майже ідеальний символ.

Люди бояться кінця.

Дейта роками боїться, що не достатньо людина.

І тому навіть кінець для нього — доказ приналежності.

Але є й сумна сторона

Він хоче бути людиною настільки сильно, що романтизує смертність.

Для людей смерть часто:

страх;

біль;

втрата.

Дейта бачить концепцію.

Ще не повністю ціну.

Можливо, саме тому Джорді реагує сильніше.

Він знає не «смертність».

Він бачить смерть друга.

Абстракція для одного.

Майбутня grief для іншого.

Джорді й Дейта знову показують, чому їхня дружба працює

Джорді допомагає Дейті розуміти людський досвід.

Але іноді Дейта через свою логіку змушує Джорді подивитися на нього інакше.

Джорді хоче заперечити смерть.

Дейта приймає.

Хто тут більш зрілий?

Немає простої відповіді.

Любов до друга майже неминуче робить людину менш філософськи спокійною щодо його кінця.

І це теж нормально.

Пікар і Дейта мають дуже теплий прихований зв’язок у цій серії

Пікар явно не хоче ризикувати ним.

Не як капітан, що боїться втратити обладнання.

Як людина, яка втратить члена родини.

TNG рідко проговорює це прямо.

Але до п’ятого сезону Пікар і Дейта мають дуже сильну взаємну повагу.

Пікар роками захищав його право бути особистістю.

Тепер перед ним лежить доказ, що ця особистість може закінчитися.

І це болить.

Гайнан змушує Пікара самому піти до події

Що теж цікаво.

Він хотів уберегти Дейту від причинності.

Не зміг.

Тепер майбутня Гайнан говорить:

і ти теж частина цієї причинності.

Іди.

Пікар фактично отримує той самий урок.

Не можна просто стояти поза часовою петлею й керувати.

Ти всередині.

Як і всі.

Це дуже важлива річ для Пікара

Він звик бути:

спостерігачем;

капітаном;

людиною, яка приймає рішення для місії.

Часова петля забирає цю дистанцію.

Його дружба з Гайнан уже залежить від того, що він зробить.

Не йти — теж рішення.

І, можливо, воно зруйнує саме життя, яке він намагається зберегти.

Тому доводиться стрибати.

Фінал першої частини — не про відповідь

Він про переміщення всіх фігур на дошці.

Дейта вже в 1893-му.

Гайнан там.

Клеменс підозрює.

Девідіанці полюють.

Пікар і команда проходять через портал.

Ми знаємо:

десь попереду Дейта втратить голову.

Не знаємо:

як команда повернеться;

що станеться з Гайнан;

як голова опиниться в печері;

чи виживе Дейта;

чому Клеменс настільки важливий;

як зупинити девідіанців, не зруйнувавши історію.

Для першої частини це достатньо.

Чи працює вона як окремий епізод?

Не повністю.

І це головний мінус.

«The Best of Both Worlds, Part I» має майже завершену драматичну арку.

Вона закінчується катастрофою.

«Time’s Arrow, Part I» відчувається саме половиною фільму.

Багато встановлення.

Багато загадок.

Мало розв’язок.

Навіть основний конфлікт із девідіанцями лише відкрито.

Тому оцінювати першу частину окремо трохи несправедливо.

Але як фінал сезону — вона легша, ніж можна було чекати.

Після «Внутрішнього світла» це особливо помітно

Попередній епізод емоційно завершений.

Майже бездоганний.

«Time’s Arrow» повертається до:

костюмів;

часових порталів;

історичних знаменитостей;

інопланетних монстрів.

Наче після великого роману відкрили пригодницький серіал.

Не гірше.

Просто інше.

І, мабуть, правильно.

Спроба емоційно перевершити «Внутрішнє світло» могла закінчитися катастрофою.

Краще змінити жанр.

Тут багато гумору

Дейта в покері.

Його спроби пояснити свої технологічні потреби.

Джек Лондон.

Клеменс.

Соціальна незручність на прийомі.

І це дає сезону легший вихід.

Навіть сюжет із людськими душами як їжею не робить атмосферу суцільно похмурою.

TNG добре вміє так балансувати.

Найсмішніша частина — Дейта в XIX столітті майже надто добре почувається

Для людини це була б паніка.

Для андроїда:

цікава логістична проблема.

Немає грошей?

Покер.

Немає обладнання?

Найняти помічника.

Немає документів?

Видати себе за винахідника.

Немає комп’ютера?

Побудувати пристрій руками.

Дейта — персонаж, якого дуже важко по-справжньому ізолювати.

Бо головний інструмент завжди з ним.

Його мозок.

Самюел Клеменс — протилежність Дейти

Дейта дуже спокійний.

Клеменс дуже емоційний.

Дейта вірить у прогрес.

Клеменс підозрює, що нові машини можуть просто дати старим людським вадам потужніші інструменти.

Дейта майже буквально є продуктом майбутнього.

Клеменс — скептик із минулого.

Їхнє зіткнення ідеологічно дуже перспективне.

Перша частина лише починає цю гру.

Гайнан стоїть між ними

Вона буквально належить обом епохам.

Живе в XIX столітті.

Буде жити в XXIV.

Знає, що люди здатні змінитися.

Але також бачила достатньо цивілізацій, щоб не бути наївною.

Саме тому її присутність робить історичну частину більше ніж комедією з Марком Твеном.

Вона — міст.

Так само як часовий портал.

Девідіанці поки що слабша частина

Вони функціонують більше як загадка.

Не мають:

виразного характеру;

зрозумілої культури;

особистої мотивації.

Просто хижаки.

Їдять людську життєву енергію.

Моторошно.

Але після Г’ю, Камали або навіть істоти з «Уявного друга» вони досить прості.

Можливо, це нормально.

Історії вже достатньо:

Дейта;

Гайнан;

Клеменс;

часова петля.

Ще й складну культуру девідіанців впихнути було б важко.

Їхня роль — зробити час небезпечним

Не просто:

«О, цікаво, ми потрапили в минуле».

Є жертви.

Є хижак.

Є причина втручатися.

Без них Дейта міг би просто знайти спосіб повернутися.

З ними команда повинна захищати людей минулого.

Тобто часова подорож стає моральною місією.

І тут виникає класична проблема: чи не змінять вони історію більше, ніж прибульці?

П’ятеро офіцерів XXIV століття тепер опиняться в Сан-Франциско 1893 року.

Пікар.

Райкер.

Джорді.

Трой.

Беверлі.

Плюс Дейта вже там.

Клеменс уже підозрює.

Гайнан уже залучена.

Зберегти часову лінію буде досить складно.

Особливо з Марком Твеном, який явно не вміє не ставити питання.

Саме тому друга частина має стільки простору для веселощів.

Для фіналу п’ятого сезону це хороший «гачок»

Не найсильніший.

Але приємний.

Ми хочемо побачити:

Пікара й Марка Твена;

Пікара й молоду Гайнан;

команду у XIX столітті;

момент відділення голови Дейти;

замикання часової петлі.

Серіал залишає достатньо обіцянок, щоб повернутися.

П’ятий сезон у підсумку був дуже сильним

І «Time’s Arrow» цікаво його завершує.

Сезон починався великою клінгонсько-ромуланською політикою в «Redemption II».

Потім:

мова й комунікація в «Darmok»;

Ро Ларен;

Кристалічна сутність;

катастрофи;

залежність;

Спок;

колоніальні конфлікти;

амнезія;

тілесна автономія;

часові петлі;

правда й обов’язок;

Г’ю;

власний похорон;

ціле альтернативне життя Пікара.

А завершується все головою Дейти в печері.

Сезон явно не боявся дивних ідей.

І часто саме тому був таким хорошим.

Оцінка акторської гри

Брент Спайнер — центр серії.

Йому чудово вдається поєднати:

абсолютну логічну спокійність;

легку цікавість;

і щось, що майже схоже на екзистенційне пробудження.

Особливо сцени навколо власної смерті.

Він не грає:

«Дейта раптом став людиною».

Навпаки.

Реагує дуже по-Дейтовому.

І саме через це тема працює.

Whoopi Goldberg отримує мало часу, але її присутність фундаментальна

Особливо дві версії Гайнан.

Сучасна:

знає.

Мовчить.

Направляє Пікара.

Молода:

не знає Дейту.

Ще не знає Пікара.

Тільки починає входити в історію.

Різниця тонка.

Але відчувається.

Джеррі Гардін — максимально «Марк Твен»

Іноді навіть занадто.

Але його персонаж додає енергії.

Дейта сам по собі дуже спокійний.

Гайнан теж.

Потрібен хтось, хто ходитиме навколо й говоритиме:

«Я ЗНАЮ, ЩО ВИ ЩОСЬ ПРИХОВУЄТЕ».

Клеменс із цим справляється.

Навіть якщо іноді здається, що ось-ось почне продавати квитки на власну лекцію.

Найкраща сцена для мене — все-таки голова Дейти

Тому що вона миттєво створює весь конфлікт.

Не потрібні довгі пояснення.

Побачили.

Все.

У майбутньому станеться щось погане.

Дейта буде в минулому.

Його голову втратять.

Вона пролежить п’ятсот років.

Як?

Не знаємо.

Одна картинка запускає весь сюжет.

Це дуже ефективне сценарне рішення.

І ще сильніше — реакція Дейти

Якби він панікував, було б стандартно.

А він майже вдячний.

Уперше знає:

його життя скінченне.

І це робить його ближчим до людей.

Трохи моторошно.

Дуже красиво.

Абсолютно в характері.

Найслабша частина — cliffhanger

Він просто не може конкурувати з «Mr. Worf... fire».

Це не злочин.

Просто факт.

П’ятеро героїв проходять у часовий портал.

Цікаво.

Але не той момент, після якого глядач кричить на телевізор.

Швидше:

добре, побачимо продовження.

Для сезонного фіналу трохи спокійно.

Можливо, справжній cliffhanger стався на початку

Ось де хитрість.

Найсильніший образ серії вже був у перших хвилинах.

Голова.

Усе після цього — розкриття загадки.

Тому фінал не може легко підняти ставки вище.

Хіба що реально відрубати Дейті голову вже в першій частині.

Сценаристи залишили це задоволення на потім.

Що працює найкраще

Дейта і тема смертності.

Часова петля.

Гайнан у XIX столітті.

Ідея, що знайдений артефакт є наслідком події, яка для героя ще не сталася.

Сан-Франциско.

Покер.

Клеменс.

Поступове розкриття природи девідіанців.

І дуже хороше відчуття великої пригоди.

Що працює слабше

Девідіанці поки що майже без характеру.

Історичні персонажі часом надто «підморгують» глядачеві.

Темп середини трохи розслаблений.

Фінальний cliffhanger не дуже сильний.

А після «Внутрішнього світла» будь-який наступний епізод майже неминуче виглядає менш глибоким.

Несправедливо.

Але так.

Оцінка: 8,5/10

Як окрема половина історії — приблизно 8,5.

Як початок великої двосерійної пригоди — дуже хороша робота.

«Time’s Arrow, Part I» не є шедевром рівня «The Inner Light» або «I, Borg».

Але вона робить те, що хороший сезонний фінал повинен:

відкриває велику загадку;

ставить персонажів у нову ситуацію;

дає сильний центральний образ;

і змушує хотіти побачити продовження.

Плюс Дейта грає в покер із людьми XIX століття.

За це можна пробачити багато.

Підсумок

«Розвиток часів 1» / «Time’s Arrow, Part I» починається із, можливо, найгіршої археологічної знахідки для одного конкретного офіцера Зоряного флоту.

Під Сан-Франциско відкривають печеру.

Запечатану приблизно п’ять століть.

Усередині — предмети XIX століття.

І голова Дейти.

Його справжня голова.

Джорді шокований.

Пікар стурбований.

Дейта аналізує.

І дуже швидко доходить до найбільш логічного висновку:

у певний момент він подорожуватиме в минуле.

Там його голову відділять від тіла.

І вона залишиться в печері до XXIV століття.

Тобто Дейта буквально знайшов доказ власної майбутньої смерті.

І його реакція неймовірна.

Він не впадає в паніку.

Навпаки.

Майже радіє.

Бо вперше отримав те, що люди мають від народження:

впевненість у власній смертності.

Для нього це ще один крок до людського досвіду.

Проблема:

Пікар і Джорді не хочуть, щоб їхній друг отримував людяність саме таким способом.

Розслідування веде на Девідію II.

Там екіпаж знаходить дивне фазове явище.

Трой відчуває людський біль.

Дейта завдяки своїй конструкції може побачити істот, прихованих від нормального сприйняття.

Пікар не хоче його відпускати.

Дейта йде.

Бо якщо дозволити знанню про майбутню смерть керувати кожним рішенням, можна перестати жити задовго до смерті.

У печері він бачить девідіанців.

Дивні світлі нитки.

Пристрій.

Часовий портал.

Двоє істот проходять крізь нього.

Дейту затягує слідом.

1893 рік.

Сан-Франциско.

Грошей немає.

Обладнання немає.

Друзів немає.

Дейта робить очевидне.

Йде грати в покер.

Виграє гроші.

Знімає кімнату.

Наймає молодого працівника готелю, який одного дня стане Джеком Лондоном.

Починає збирати детектор часових аномалій.

А потім бачить у газеті Гайнан.

Знаходить її на прийомі.

Підходить.

Вона його не знає.

У цю секунду Дейта розуміє:

ця Гайнан не прийшла сюди з XXIV століття.

Вона просто живе тут.

Для неї 1893 рік — теперішнє.

І поруч сидить Самюел Клеменс.

Марк Твен.

Який дуже швидко доходить до висновку:

ці двоє щось приховують.

І, що особливо неприємно, має рацію.

У XXIV столітті сучасна Гайнан уже пам’ятає ці події.

Пікар просить допомогти.

Вона не може розповісти занадто багато.

Але говорить одне:

коли команда піде за Дейтою, Пікар повинен бути з ними.

Якщо ні — можливо, він і Гайнан ніколи не зустрінуться.

Часова петля починає замикатися.

Тим часом фазовий дискримінатор дозволяє екіпажу побачити девідіанців.

І світлі нитки нарешті отримують пояснення.

Це життєва сила людей у момент смерті.

Прибульці подорожують у XIX століття.

Полюють на тих, чия смерть легко загубиться серед:

хвороб;

бідності;

епідемій.

І споживають їхню енергію.

Часові вампіри.

Тепер місія вже не тільки про Дейту.

Потрібно зупинити хижаків.

Пікар.

Райкер.

Беверлі.

Джорді.

Трой.

Входять у портал.

І зникають у минулому.

Кінець сезону.

Оцінка: 8,5/10

«Time’s Arrow, Part I» — дуже хороший початок великої часової пригоди й приємний контраст після емоційного удару «Внутрішнього світла».

Найцінніше тут навіть не Марк Твен.

Не Гайнан.

Не часові вампіри.

Не покер Дейти.

А дуже проста картинка.

Дейта дивиться на власну голову.

П’ятсот років стару.

І розуміє:

колись я помру.

Для більшості людей це була б найгірша новина.

Для нього — ще один доказ, що його життя справді є життям.

Має початок.

Має досвід.

І, очевидно, матиме кінець.

Але між цими двома точками ще залишаються рішення.

І Дейта відмовляється дозволити кінцю визначити все, що буде до нього.

Мабуть, це значно більш людська реакція, ніж він сам усвідомлює.

І якщо вже доведеться колись втратити голову, то принаймні добре знати, що через п’ятсот років хтось її знайде.

Навіть якщо цим «хтось» виявишся ти сам.